Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП) передав для всіх бібліотек Лубенської міської громади книгу «Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки)» та ініціював популяризаційну кампанію цього видання, адже життя і діяльність видатного діяча Української Народної Республіки й борця за незалежність України у 20 столітті нерозривно пов’язані із Лубенським краєм. Логічно, що за ініціативи УІНП у Лубнах рішенням сесії міськради вулицю російського фельдмаршала Суворова перейменовано на честь Андрія Лівицького. Тож, нещодавно у Лубенській публічній бібліотеці імені Володимира Малика відбулася презентація згаданої вище книги, яку видано Інститутом нацпам’яті. Упорядкував, підготував до друку й написав вступну статтю для унікального видання відомий історик доби УНР, кандидат історичних наук, багаторічний керівник наукового управління УІНП, а нині директор державного столичного архіву Ярослав Файзуллін. Спікером презентації виступила знана у Лубнах краєзнавиця і письменниця, лавреатка премії імені Паїсія Величковського Марина Кононенко (Ганна Кревська). До заходу долучилися учні та вчителі ліцею з села Калайдинці, бібліотекарі, громадськість Лубен. Про це повідомив полтавським ЗМІ представник УІНП в Полтавській області, ініціатор презентації Олег Пустовгар.
Учасники презентації більше довідалися про постать Андрія Лівицького – незламного борця за незалежність і соборність УНР, проти російського імперіалізму і його більшовицьких проявів, українського державного і громадсько-політичного діяча, правника, члена Української Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, Голову Ради Народних Міністрів УНР, Голову Директорії УНР та Головного отамана військ УНР після загибелі Симона Петлюри, Президента УНР в екзилі.
Книга УІНП «Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки) на 688 сторінках пропонує увазі читача збірку листів Андрія Лівицького за 1919–1953 роки – його листування з відомими українськими діячами – Симоном Петлюрою, Ісааком Мазепою, Олександром Шульгиним, Іваном Огієнком, Іларіоном Косенком, Миколою Шумицьким, Володимиром Кедровським і багатьма іншими. Ці листи проливають світло на різноманітні аспекти державного будівництва, становлення і діяльність Державного Центру УНР в екзилі, становище української політичної еміграції, відносини між окремими її течіями, а також протистояння української політичної еміграції та російсько-комуністичних каральних органів, особисте життя Андрія Лівицького й інших відомих українських діячів. Окремим розділом у виданні представлені копії листів Андрія Лівицького, що були перехоплені ворожою розвідкою СРСР і нещодавно оприлюднені Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України. Абсолютна більшість листів, вміщених в цьому виданні, вперше введено до наукового обігу й є унікальним історичним джерелом для вивчення історії українського державотворення та національно-визвольного руху, геополітичних трансформацій в країнах Центрально-Східної Європи.
«Усі ці листи були розпорошені по фондах багатьох архівних установ і збиралися упорядником буквально по крупинках. До книги долучилися такі заклади: Центральний державний архів громадських об’єднань України, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України, Державний архів Полтавської області, Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, Музей Української революції 1917-1921 років», – розповів інтернет-виданню «Історична правда» Ярослав Файзуллін.
Завдяки креативній розповіді Ганни Кревської лубенці більше довідалися про лубенський період із біографії славетного державника.
«Правонаступник Петлюри та президент українського уряду в еміграції розпочинав свою зіркову кар’єру саме у Лубнах.
Загалом, родина Лівицьких, прожила в Лубнах близько п’яти років – з початку 1903, до середини 1908 р. А було йому тоді 26 літ. Високий та статний адвокат носив брендові костюми, окуляри в золотій оправі, а ще не втрачав у кризових ситуаціях витримки та почуття гумору, що не раз рятувало життя йому та оточуючим. Андрій Миколайович працював у суді, а з початком проукраїнських протестів 1905р. очолив аж дві організації, що успішно кермували містом на хвилі розбурханої стихії: коаліційний комітет партій виконував роль міськвиконкому, а штаб громадської самооборони – правопорядку. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі «Лубенської самооборони». Лише завдяки бездоганній обороні адвоката і майбутнього ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського Лівицький отримує скасування вироку та волю. За іронією долі останнє судове засідання відбудеться в Лубенському окружному суді, де Лівицький кілька років до цього працював секретарем та адвокатом», – повідала учасникам презентації Ганна Кревська.
«Спочатку Марія, Андрій та їх маленька доня Наталя мешкали в кімнаті помешкання Поршів, але після обшуку зняли будинок з видом на Посулля. З часом Лівицькі перебралися до обійстя гімназійного священика Копи-Овдієнка, а згодом винайняли будинок із прислугою неподалік суду. При цьому Лівицькі то виїздили, то поверталися до Лубен через сумнозвісні події «президентства» Лубенської республіки, адже в усіх жандармських списках адвокат Лівицький йшов під номером 1. У Лубнах мешкали дружина, двоє дітей та мати Андрія, що допомагала невістці няньчити онуків, гостювали тесть, брат Олексій та сестра Євгенія, тож значна частина родинних знімків Лівицьких мають позначку «Лубні»», – сказала Ганна Кревська.
Вона поінформувала: «Андрій Лівицький працював у відділі досудового слідства, кримінальних проваджень та секретарем нашого окружного суду, а з початком громадських заворушень… звільнився. Офіційно через хворобу, за спогадами дружини – з ідейних міркувань. До помешкання Лівицьких приходили підпільники, серед яких були і щирі друзі, і таємні провокатори. Приміром, лубенські робітники Кабанців і Чайка стали головними свідками звинувачення у військовому суді. А лубенець Данильченко, якого Лівицькі навчили грамоті, отримав три роки каторги, але лишився відданим другом родини на довгі роки».
Захоплюючою була розповідь Ганни Кревської про участь Лівіцького у подіях Лубенської республіки: «Саме Лівицькі рушили на Київ та привезли тайкома два чемодани револьверів для самооборони. Головний Штаб оборони Лубен (вважайте ТРО) знаходився в «Гранд-готелі» на вулиці Монастирській, де нині збудовано відділок поліції. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі «Лубенської самооборони». При цьому перша спроба виявиться невдалою. На Водохреща 1906 р. до Лівицьких з обшуком прийде поліція, а хазяїн… зустріне їх жартами «Не дозволю робити трус урядовцеві, нижчого рангу!» – заявив господар та зазначивши, що несподіваний візит зле відбилася на його шлунку, вийшов нібито до «до вітру», а насправді – спокійно рушив до друзів. За кілька днів Лівицького перефарбують, замотають у єнотову шубу і тайкома вивезуть із міста. Він переховуватиметься від арешту, а дружина з донькою залишаться у місті до весни 1906 р».
«Хто знає чи не Лубенський суд був тоді, коли писав ці рядки, перед його очима?», – запитала/зауважила Ганна Кревська. А йшлося ось про ці слова: «Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі», – з часом напише у спогадах президент УНР у вигнанні Андрій Лівицький. Як пророче. І зараз, як і сто років тому (у часи Петлюри-Лівицького) триває війна за мрію Петлюри-Лівицького. Війна вільного українського народу за незалежну Українську державу. Війна з тим же ворогом, що й сто років тому-росіянами. Вирок історії для окупантів неодмінно буде.
Полтавський офіс УІНП
