До річниці загибелі Провідника ОУН Степана Бандери пропонуємо Вам статтю, написану напередодні Помаранчевої революції. Від того часу дещо в суспільстві змінилось, але дещо – лишилося, як і було. На жаль, суспільні зміни завжди відбуваються повільно. Але внесок Степана Бандери в Незалежність залишився незмінним. Цікавого прочитання!
Уявити собі український визвольний процес минулого століття без ОУН неможливо, неприродно й історично некоректно. Тлумачити діяльність ОУН та УПА, не згадуючи особистого внеску в ці історичні явища Степана Бандери – так само некоректно, а подекуди й абсурдно.
На жаль, нині ЗМІ в Україні цілеспрямовано нехтують визвольним процесом ХХ століття, а система висвітлення заходів, які влада проводить з нагоди 60-річчя звільнення Червоною Армією української території від німецької окупації, показує наявність PR-технології, покликаної закріпити у підсвідомості пересічного українця переконання, що саме армія СРСР принесла нам самостійну державу Тризуба та синьо-жовтого прапора. Не забираючи в червоноармійців честі та слави за героїзм і кров, пролиту в боротьбі з гітлерівцями, слід ствердити, що вони все-таки не боролися за Українську Державу. Проекти її побудови розробляли не в Кремлі, а реалізовували їх аж ніяк не соратники Берії, Шелєпіна чи Андропова.
Бандера як історична особистість з’явився завдяки реалізації суспільно-історичного проекту здобуття незалежності, автором якого був Євген Коновалець. Першою складовою цієї концепції було широке освідомлення мас у необхідності власної держави. Власне, брак такого розуміння він вважав причиною поразки УНР.
Другою складовою була ідеологія. Попри спротив галицької інтелігенції, Коновалець домігся призначення редактором відновленого ним “Літературно-наукового вісника” Дмитра Донцова. Всупереч усталеній думці, Донцов не був ідеологом ОУН, а лише стимулював ідеологічні дискусії у поколінні Бандери, його твори демонстративно-викличного характеру стали підґрунтям праць канонічних ідеологів ОУН – Ленкавського, Стецька, Бойка, Коссака, самого Бандери.
Третьою складовою був людський фактор – молоде покоління, виховане в Пласті близьким товаришем Коновальця, полковником Іваном Чмолою. На час створення ОУН (1929 р.) пластун куреня “Червона Калина” Степан Бандера вже був студентом “Львівської політехніки” та щонеділі їздив у довколишні села впроваджувати у життя першу складову концепції – читати лекції українським селянам.
Деякі дискусії викликали в цьому молодіжному середовищі принципи побудови визвольної структури. Не без під’юджування з боку Донцова молодь вирішила, що віра сильніша від гармат, і треба творити організацію, більше схожу на середньовічні ордени, покликані звільнити Святу землю, ніж на політичну партію. Цей незрозумілий для матеріалістів крок був серйознішим, аніж здається на перший погляд. Від моменту складення присяги на Святому Письмі та Тризубі віра оселила цих ідеалістів в Українській Державі. Закони та приписи окупантів стали важливими лише настільки, наскільки не заважали досягати головної мети.
Можливо, для когось їхня Україна була віртуальною, але на судах усі вони заявляли, що є солдатами української армії. Вони знали, що пішли на війну, знали, за що можуть загинути, і, що було найбільш неприємним для окупантів, вважали їх ворогами та не боялися стріляти в них. На війні, як на війні.
Можна стверджувати, що зі створенням ОУН “процес пішов”. Українське студентство, об’єднавшись у визвольний орден, водночас навчалося саме, творило науку боротьби за волю, писало підручники цієї боротьби, впроваджувало свої ідеї у практику боротьби. Студент Бандера, коли доля зробила його кандидатом на керівника Крайової Екзекутиви ОУН (виконавчого органу, який працював нелегально в Галичині та на Волині, на відміну від структур, які мусили постійно працювати поза межами краю), приїхав на конференцію із власним планом розбудови ОУН.
Усупереч стереотипам радянської пропаганди про ОУН, у цій програмі заходам для виховання молодого покоління надавали перевагу перед бойовими акціями. Та й діяльність бойовиків підпорядковувалася насамперед цілям пропаганди.
Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за військову акцію “пацифікації” українських селян 1930 року, чи вбивство функціонера НКВД Олександра Майлова з метою привернути увагу світової громадськості до Голодомору в Україні (польська преса замовчувала геноцид українців не згірш від радянців) також були суто пропагандистськими акціями. Публічність суду й у першому, і в другому випадку якнайбільше відповідала концепції Бандери.
За вбивство Пєрацького довелося відповідати перед польським судом і самому Бандері. Він, незважаючи на загрозу кари смерті, перетворив суд на інструмент здійснення своєї програми залучення якомога ширших мас до визвольної боротьби. Хоча слово “незважаючи” доречне з точки зору прагматичного матеріалістичного світогляду, однак зовсім недоречне з точки зору світогляду члена ОУН.
Цей послідовно ідеалістичний світогляд ставив у центр життя кожного члена Організації його життєву місію в ланцюгу “мертвих, живих і ненароджених”, яку кожен брав на себе абсолютно добровільно, складаючи присягу перед Богом і символами нації.
Кожен із них знав, що з власної волі йде на війну, наприкінці якої на нього, певно, чекає смерть, і прагнув у житті не жевріння, а такої смерті, яка б народжувала нових героїв. Тому для людини інших поглядів слова С. Бандери до членів Збору, які востаннє обрали його Головою Проводу: “Я приймаю ваш вирок смерті”, – можуть здатися парадоксальними, але для однодумців вони були цілком логічними.
Практика боротьби ставила перед С. Бандерою етичні питання, на які він мусив відповідати вартістю не лише власного життя. Шантажуючи його на допитах життям рідних братів Олександра та Василя, гестапівці вимагали відкликання Акта відновлення Української Держави. Як Провідник він не міг поставити мети всього народу вище від життя братів, і вони загинули мученицькою смертю в Освєнцимі.
Та це ще не вся ціна вибору: наймолодшого брата Богдана гестапо розстріляло в Херсоні, брата дружини – у львівській в’язниці, тещу вбила боївка АК лише за те, що донька була заміжня за Бандерою, у вироку батька слідчий НКВД сформулював вину так: його син – керівник ОУН. Але жорстокість війни, на яку він пішов ще в гімназії, не зробила його, всупереч твердженням ворогів, людиноненависником чи ксенофобом.
На тому Зборі, де Організація вперше обрала Бандеру Провідником, ОУН також уперше підняла гасло “Свобода народам і людині”, визнаючи за всіма народами право вільно творити власне життя на своїй землі. Після війни, опинившись в еміграції, Бандера заходився творити Антибільшовицький Блок Народів – інтернаціонал поневолених, у якому не було унтерменшів. Це про їхню боротьбу він писав: “Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя”.
У цій думці є пояснення, чому фізичне знищення Бандери не вирішило жодного із завдань, які ставило перед собою КҐБ. 45 років тому він загинув фізично, і відтоді посів своє місце в духовному полі України, в тому ланцюгу “мертвих, живих і ненароджених”, за неперервність якого боровся впродовж свого недовгого життя.
Ярослав Сватко, 2004
