Співоча сенсація у Вінніпезі 1926 року

«Українська музика вразила західний світ своїм ентузіазмом, безпосеред- ністю і майже релігійною відданістю мистецтву» (The Winnipeg Tribune).

Український національний хор під орудою всесвітньо відомого українського дириґента Олександра Кошиця припинив своє існування у 1924 році. Зі слів самого Маестро, все почалося в Гавані (Куба) після спроби співаків страйкувати через неоплачені 10 днів концертів. Іншими причинами були непорозуміння та сутички між хористами, непристойна поведінка окремих співаків, постійні конфлікти з імпресаріо Максом Рабіновим, а також фальсифіковані, принизливі та провокаційні відомості в пресі (це робилося не без впливу русофілів і московської агентури) про хор, диригента і хористів тощо. Крім того, деякі співаки, заманені обіцянками добре оплачуваної роботи та мріями про славу, хотіли розпочинати свої кар’єри самостійно – без Рабінова і без Кошиця. Плачевним наслідком було те, що всі, включно з дириґентом, залишилися і без праці, і без грошей на прожиття…

Після цілого року безробіття Маестро підписав новий контракт з Рабіновим, директором заснованого ним Американського інституту оперного мистецтва (Stony Point, New York). Кошицеві було доручено набрати до Американського хору (The Stony Point Ensemble) співаків і підготувати їх до гастролей, які мали розпочатися у серпні 1925 року. Планувалося дати 100 концертів протягом 15 тижнів.

Нелегкою була праця із зібраними поспіхом й не досвідченими у хоровому співі людьми, які не знали Кошиця та його манери дириґування. Великою перешкодою для нього була англійська мова. Незважаючи на це, він був задоволений тим, як посувалася робота з новим хором. Тішила його і можливість заробити грошей, щоб оплатити дорогу додому. В листі до Беневських, датованому 5 жовтня 1925 року, він зізнається: «Єдина надія, яка тримає мене живим і дає сили жити, це відвідати свою батьківщину перед смертю, побачити моїх дорогих друзів, мій коханий Київ, мою рідну Україну...» (О. Кошиць. Листи до друга. 1904-1931. Київ, 1998. – С. 40-51). Більш того, він навіть планував придбати садибу в Богуславі (Київська область) разом із братом Федором (з архівів О. Кошиця в Осередку української культури й освіти у Вінніпезі. 184 Alexander Ave, Winnipeg, MB./лист від Федора, датований 24 жовтня 1925 р).

Пов’язаний новим контрактом, Кошиць змушений був відмовитися від запрошення Харківського оперного театру на посаду дириґента. Таким чином, замість того, щоб служити батьківщині та її народу, він повинен був працювати на чужинців.

Від самого початку заплановані концерти не мали успіху! Не врахувавши порад маестро, Рабінов наполіг на включенні до програми не лише хорового співу та солісток, а й скрипаля, колишніх балерин та клавілюксу (Clavilux – механічний пристрій для проектування на сцену візерунків світла). Успіхом користувалися лише виступи хору, включно з музикою Йозефа Ахрона (Joseph Achron) до «Танцю Саломеї» з її «жахливими співзвуччями», на розучування якої хористам було відведено лише три тижні перед початком сезону. На думку Кошиця, навіть хор, виступи якого були «розділені між двома солістами [Ніною Кошиць та Адою Слободською], скрипалем, двома танцюристками і клавілюксoм…, не міг справити чіткого, повного, переконливого враження».

Преса була безпощадно негативною! Турне припинено. Встановлений бюджет у 500 тисяч доларів США перевищили на 250 тисяч, тому все почалося з мінуса. Кошиць вважав, що причинами такого провалу були колишні балерини і клавілюкс, монтаж якого забирав 5 годин часу і вимагав не менше 15 робітників та великих концертних залів.

19 грудня 1925 року приголомшений невдачею Кошиць пише з Нью-Йорку В. Беневському: «…Я цілий рік чекав на цей проклятий інститут, працював три з половиною місяці, платню отримував за три тижні і втратив усі свої заощадження. Але найголовніше, мої нерви не витримують цього середовища. А сил у мене залишилося зовсім мало». Після цих невдалих гастролей він захворів плевритом (O. Кошиць. Листи до друга. – С. 52-55). Він переконався, що найважливішим в Америці є самозбагачення і що це країна «для добрих шахраїв», таких як Рабінов. Його вразив низький рівень загальної музичної майстерності, «безсовісна експлуатація … працівників культури, у тому числі простих хористів». Дратувала його модернізація мистецтва, хорового співу зокрема, що вважав не чим іншим, як «експериментами на нервах слухачів».

Намагаючись відновити свою підірвану після невдалого турне репутацію, Рабінов обговорює з Кошицем можливість співпраці на наступний сезон. Будучи зв’язаним з ним дворічним контрактом, Маестро опинився перед дилемою: залишатися третій рік без роботи чи продовжувати працю з тим «шахраєм». Зваживши ситуацію, він вирішив залишитися з Рабіновим, але з умовою, що той вкладе в банк 12 тисяч доларів ґарантії для нього та для нового складу українського хору (Alexander Koshetz Choir Inc.). Добре пам’ятаючи попередні невдалі концерти, Кошиць дуже переживав. І було від чого… Бо вже 25 серпня 1926 року, у надзвичайно пригніченому стані, він пише приятелеві В. Беневському про розрив контракту з Рабіновим, а також повідомляє, що підписав новий контракт з менеджером Блоком. Концертне турне продовжувалося.

У листопаді 1926 року, подорожуючи американськими містами неподалік кордону з Канадою, Хор Олександра Кошиця виступив у Вінніпезі. Згідно архівних видань тодішньої преси, концерти з великим успіхом проходили 19 і 20 листопада 1926 року у Walker Тheatre (сьогодні – Burton Cummings Theatre). Відгуки преси – об’єктивні свідчення їхнього успіху.

20 листопада 1926 року газета Manitoba Free Press опублікувала статтю «Українські співаки зачаровують велику аудиторію», автор якої пише, що любителі хорового мистецтва приймають їх з великим ентузіазмом; голоси звучать гарніше, ніж три роки тому. Відколи подано тон, хористи не зводять очей з дириґента. Слухачі захоплені майстерністю Кошиця і його хору, звучання якого нагадує оркестр. Найбільше це проявляється у «Колисковій» в обробці самого Кошиця. На фоні мурмурандо, що налітало й стихало, мов літній вітер, ніжно неслася колискова мелодія, якою заворожувала слухачів солістка з милим голосом. Відтак слідувала чарівна, дивовижна гра тембрів – стогін духової оркестри з її солодкозвуччям і щось подібне на пощипування струн й бурмотіння контрабасів…

Головними ефектами співу українського хору є зміни ритму, темпу та звуку від повного форте до піанісимо із затриманням звукової субстанції навіть тоді, коли хор майже завмирав. Кожен соліст привертав до себе увагу. Автор відчув і відмітив, що голоси слов’ян, з властивою їм специфічною інтенсивністю звучання та різноманітністю відтінків, суттєво різняться від голосів інших народів.

Український фольклор манить своєю щирістю і безпосереднім відтворенням душі народу, який її створив. Таке враження складається від майстерних обробок пісень українськими композиторами (у статті подано російськими) Лисенком, Косицьким, Стеценком, Леонтовичем, Ступницьким. Природний дар народу до гармонізації очевидний в одній з аранжованих Кошиця – «Ой орав мужик…».

До найкращих номерів концерту належить «Почаївська Божа Матір», у якій відчувалася створена солістами та хором сакральна, благочестива атмосфера. А пісня «Гора в степу» викликала пронизуюче почуття самотності… Л. С. (Ukrainian Singers Charm Big Audience/Winnipeg Free Press Newspaper Archives, November 20, 1926: https://access-newspaperarchive-com.wpl-dbs.winnipeg.ca/ca/ manitoba/winnipeg/winnipeg-free-press/1926 /11-20/page-9).

Із колонки Музика:

Український хор не можна прирівнювати до місцевих співочих організацій, тому що ніякої фактичної основи для цього немає. Хор талановитого і скромного Кошиця – це відібрані ним співаки найвищого рівня. Їхні чудові голоси настільки злиті, що їм під силу найскладніша і найамбітніша народна музика України в обробці українських композиторів.

…Концерти містера Кошиця… зачаровують любителів музики. … Ми повинні бути вдячними за можливість знову почути їхній виступ. Це ще раз яскраво нагадало нам, що музика вселенної — це невпинний клубок хроматизму…

Чудовий спів породжує почуття радості… – з усіх сторін лунають гучні баси, насичені баритони, черешневі контральто, соковито-ліричні тенори та солодкі сопрани. Злиті в єдине ціле, вони обдаровують слухача своєю музичною магією, як, наприклад, в обробці Стеценкової колядки «З-під гір, з-під долин»… (Music/The Winnipeg Evening Tribune, 1926-11-20: https://digitalcollections.lib. umanitoba.ca/islandora/object/uofm%3A1640169).

Фрагменти заміток місцевої преси з оцінкою виступу Українського хору О. Кошиця в листопаді 1926 року у Вінніпезі

Увагу читача привертає стаття «Я побачив вперше» (I First Saw) в часописі The Winnipeg Tribune від 18 листопада 1926 року.

Фрагмент статті «Я побачив вперше»

Aвтор замітки, Мандрівник (The Wanderer), мав нагоду насолоджуватися співом Українського національного хору у Вінніпезі у 1923 році. Cидячи поруч із відомим диригентом на бенкеті, влаштованому на його честь у готелі Fort Garry, він ближче познайомився з відомим дириґентом і в своїй статті написав наступне:

– У світі мистецтва він є один із тих небагатьох людей, чиє ім’я відоме мільйонам людей як у Європі, так і на цьому континенті. – Я ніколи не чув кращого оратора на теми музики, літератури та споріднених мистецтв, ніж демонстрація у Форт Ґеррі, яка закінчилася з таким ентузіазмом, що присутні підняли великого Кошиця і носили його на руках, співаючи народні та патріотичні пісні України.

– У своєму слові про поезію та музику рідного краю він чудово змальовував картини життя України – від її трагічних воєн до веселих селянських балачок. – Він розповідав про героїв, про рідний край і про закоханих, про свята, весілля та жнива; розповідав про язи́чництво, коли поклонялися богу Сонця і боялися бога Грому; декламував гімни, канти і колядки, які інтерпретують змінені ідеали пізнішого християнського періоду, значна частина яких має фон Орієнту (Oriental background). Народ України, зазначив він, багато вистраждав, і це відображено в його піснях, які вражають слухача, хвилюють його, тривожать і зворушують до сліз.

– Мене причарував цей спокійний чоловік, його чудовий характер. – Я дізнався, …що він займав посаду в кабінеті міністрів, а згодом став диригентом Українського національного хору, обраної групи співаків з багатьох хорових організацій тієї “співочої” країни. – …ці трубадури новітнього часу України пронесли Європою і розповіли народам західної півкулі про історію, віру, любов, подвиги, радощі та жалі-печалі й труднощі рідної землі, далекої України…

– Музика – річ національна. Ще до того, як Україна стала незалежною державою…, вона мала музичну секцію при Міністерстві освіти, завдяки чому було створено численні національні хори. В Україні, яку називають “країною народних рапсодистів”, співають навіть священики.

– Українська музика вразила західний світ головним чином своїм ентузіазмом, своєю безпосередністю і майже релігійною відданістю мистецтву. Її сприйняли як відкриття в хоровому співі, як основу нового мистецького руху.

– Луолан Менсльо (Luolan Mainssleux) з паризького журналу Le Crapouillot зауважив, що музика України творена «зі щирою любов’ю та сльозами», в якій ніби через чарівне скло він бачив «…дивовижні небеса, … Візантійські куполи та мінарети, залиті розкішним золотим промінням».

– Пан Кошиць розповідає, що українці при кожній нагоді співають свої пісні і танцюють національні танці. Тому їхня музика відрізняється від інших країн найвищою природністю. Природній спів ідеально підготовлених голосів створює прекрасний ефект, подібний до «людської симфонічної оркестри». – Перебуваючи на цьому континенті, пан Кошиць читав лекції в багатьох навчальних закладах. Він досліджував канадську музику та схвалив гімн «O, Канадо!», погоджуючись з Емілем Обергоффером (Emil Oberhoffer), що цей гімн заслуговує на високе місце серед надихаючих національних мелодій (I First Saw: https://www. newspapers.com/article/the-winnipeg-tribune-a-koshetz/122875625/).

Подорожуючи з концертами, Кошиць сподівався на успіх, але у світі конкуренції його сподівання виявилися марними. Сповнений помсти, Рабінов розсилав про хор анонімні негативні листи. Це призвело до незначної кількості проданих квитків на концерти. Крім того, відчувався брак якісної реклами.

Від самого початку цей хор наткнувся на різні труднощі й перешкоди. Виділеного бюджету виявилося недостатньо для його утримання, а з часом почалися затримки платні як хористам, так і їхньому диригенту. Добрі хористи вирішили залишити хор, щоби їхати в Нью-Йорк і подати в суд на Блока. Залишилось лише 23 співаки, яким дириґент платив своїми грошима. Незважаючи на це все та коштовні судові процеси, концерти проходили з великим успіхом.

Не отримавши зарплати за чотири з половиною тижні (хористи – за два), Кошиць найняв адвоката і розірвав діючий контракт з Блоком, який зовсім перестав їм платити в Каліфорнії, і самостійно уклав договір строком на 16 тижнів (до середини травня 1927 року) з американським підприємцем Сидом Ґрауманом, власником єгипетського кінотеатру (Grauman’s Egyptian Theatre) у Голлівуді. Згідно з контрактом, за добру зарплату хор повинен був двічі на день співати 12-хвилинний пролог до фільму «Старі броненосці» (О. Кошиць. Листи до друга. – P. 75-78).

Не обійшлося без усіляких конфліктів і з мільйонером Ґрауманом, головною ціллю якого були гроші, а не мистецтво. Він не звертав уваги на те, що Кошиць був всесвітньо відомим майстром хорового співу, і повчав його, як хор має співати та як співаки повинні стояти на сцені тощо. Нелегко було Кошицеві в Голлівуді, але іншого виходу не було…

Олександр Кошиць

Група співаків хору О. Кошиця в українському національному одязі. Голлівуд, Каліфорнія, 1927 рік (з архівів Осередку)

Важко захворівши, він залишився там до осені 1927 року, а 13 грудня пароплавом «Рома» (SS Roma) Олександр Кошиць із дружиною Тетяною вирушив з Нью-Йорку до Італії на лікування. Проте через місцевий клімат його здоров’я не покращувалося. Недобрими були і «справи з нервами».

Отримавши у липні наступного року запрошення від Миколи Грінченка, ректора Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, на посаду професора на диригентсько-хоровому факультеті, Кошиць був змушений відмовитися від пропозиції з Праги щодо організації українського хору (ця поїздка була відкладена до 1932 року і здійснилася після концертів містами Америки з нагоди 200-ліття народження Джорджа Вашинґтона разом з танцювальною групою Василя Авраменка). Клопотання про повернення в Україну Кошиць розпочав з Франції, куди подружжя переїхало восени 1928 року, а в Києві цією справою зайнявся спеціально зорганізований комітет – «Комітет Кошиця», до складу якого входив Остап Лисенко, син Миколи Лисенка.

Листування з членами цього комітету та мрії побачити рідних та друзів окрилювали Кошиця, додавали йому сили. І дійсно, справа з його поверненням в Україну починала набувати реальних обрисів. Це підтверджується листуванням декана диригентсько-хорового факультету інституту Сергія Тележинського у справі його працевлаштування: «Студенти інституту з радістю і захопленням зустріли вістку про Ваш поворот»; … «Чекають Вас тут з великим нетерпінням: недавно було вміщено в одній київській газеті замітку про те, що з 1-го січня почне працювати в інституті ім. Лисенка капела під В[ашим] керівництвом. Це викликало велике заворушення: по телефону стали запитувати коли, що, як, до мене на вулиці звертались з запитанням про В[аш] приїзд особи, яких я ніколи не бачив. Де не підеш – все про Вас розмови, навіть мене стали запевняти, що в неділю буде В[аш] концерт» (з архівів Осередку/листування Сергія Тележинського до Олександра Кошиця).

Бажання повернутися було настільки сильним, що, будучи обізнаним з листів Тележинського з умовами життя і праці в підрадянській Україні і з тим, що хорове мистецтво «в занепаді» тощо, Кошиць твердо вирішив їхати додому: «…вже як буде, лиш би бути вдома», – пише він В. Беневському, зустрічі з яким очікував з нетерпінням. Тішило його й отримане від радянського консульства у Франції «право громадянства СССР і дозвіл на повернення додому». Але звістка про призначення вірного прихильника більшовиків – С. Романюка замість ректора М. Грінченка вкрай засмутила Кошиця. Зволікання Романюка, його наполягання на публічному визнанні Кошицем прихильності до радянського уряду та отримане від Тележинського повідомлення про те, що більшовицька влада вирішила питання його працевлаштування «…залишити відкритим до його по вороту з-за кордону», ще більше збентежили і розчарували Кошиця (О. Кошиць. Листи до друга. – P. 120-140). В дійсності за зволіканням його справи щодо повернення в Україну було те, що на обіцяну йому посаду в інституті ім. М. Лисенка, був інший претендент – приятель призначеного більшовиками ректора Городовенко.

Сім’я композитора, дириґента і одного з найближчих приятелів О. Кошиця Василя Беневського. Ставрополь, 1928 рік (з архівів Осередку)

Згідно архівних документів, отриманих від професійної дослідниці з питань родоводу Ксені Стенфорд (Xenia Stanford: https:// familyrootstracer.com), 22 листопада 1929 року, після довгих і виснажливих двох років у Європі, Олександр Кошиць повернувся до Нью-Йорку. Тут він опинився в «огидній» атмосфері «еміґранта, куди незаслужено закинула його доля». Америка в цей час переживала економічну кризу. Різко зросло безробіття. Важкі часи настали для діячів у галузі мистецтва, в тому числі і для всесвітньо відомого Маестро Олександра Кошиця. Крім того, з важким серцем довідувався він про репресії та переслідування радянської влади на його рідних землях, де, як він пише, «…настав час нищення української нації не тільки фізично, але й духовно, і не тільки силою, але також найгіршою зброєю – фальсифікатом». Ця гнітюча думка переслідувала його роками…