1 листопада минає 79 років з дня смерті величної постаті – предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви, митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського Андрея Шептицького.
Маючи духовний сан, митрополит був вмілим дипломатом, щедрим меценатом та мав неабиякий підприємницький хист. «Сповняючи обов’язки любові до ближнього, приставав я з моїми вірними у справедливих національних прагненнях, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти; обороняв я їх також перед несправедливостями», – писав Шептицький.
Він походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації. Народився 29 липня 1865 у с.Прилбичі на Львівщині. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту він здобув удома та в гімназії Св. Анни у Кракові Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі в австро-угорській армії, але через хворобу був змушений її залишити.
Далі навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та з одним з організаторів Київської Громади – істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.
Отримавши в 1888 році ступінь доктора права, того ж року прийняв чернецтво з ім’ям Андрей, вступивши до ордену Святого Василія. З 1892— священик у Перемишлі, потім у Добромилі. Навчався в єзуїтській семінарії в Кракові, отримавши ступінь доктора теології в 1894, через два роки став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львов
В 1899 році імператор Австро-Угорщини Франц Иосиф I призначив Андрея Шептицького єпископом Станіславським. Період єпископства у Станіславові тривав 14 місяців. За цей короткий час він встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їхнім життям. Андрей Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірянами. Раніше ніхто з єпископів не звертався до гуцулів з посланням їхнім діалектом.
З 17 грудня 1900 – митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 у соборі св. Юра у Львові.
В 1905 році він засновує Український Національний Музей. Завдяки його піклуванню в музеї було зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він створив єпархіальну бібліотеку в Станіславові, куди передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки, Академічний Дім, Народну лічницю, що надавала безкоштовну медичну допомогу незаможним людям у Львові та зі всієї Галичини, яку згодом перетворили на сучасний шпиталь, гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах.
Вкрай важливою була економічна діяльність митрополита. В ті часи на території Галичини українци були найбільшою етнічною групою (90%), але в той же час найбіднішою, бо володіли лише 30% земельних угідь. Бідність, неосвіченість, без можливості взяти позику для розвитку власної справи – все це змушувало селян заглядати до чарки. Тому просвітницько-кооперативний рух священик розпочинає із проповідей про шкоду пияцтва.
Розуміючи дефіцит освічених кадрів, у 1908 році він заснував кооперативний ліцей, який мав готувати спеціалістів з вихідців із селянських родин.
Він започаткував правило: якщо чернецтво хоче отримувати з митрополичого фонду допомогу, то має при своєму монастирі створити освітній осередок. Так почали активно з’являтися громадські школи та кооперативні ліцеї, які навчали молочарської, садівничо-городної, господарської справи, торгівлі, архітектурі.
За ініціативи та з фінансовою підтримкою Шептицького було створено першу сільськогосподарську школу для сільських господинь у Коршеві Коломийського повіту, де знаходилась також садівнича школа.
Шептицький добре бачив потенціал земельних угідь, великої кількості робочих рук монастирів та інтелекту священиків, а після відкриття шкіл та ліцеїв — освічених українців зі знаннями у різних галузях сільського господарства, економіки, торгівлі. Це середовище ідеально сприяло створенню сільськогосподарських кооперативів. Ініціатива Шептицького отримала підтримку серед населення. До початку Першої світової війни на західноукраїнських землях діяло до 1500 кооперативів. Більш ніж 60% таких господарств підпорядковувалися священикам, а в решті священик очолював ревізійну комісію.
В 1908 році Шептицький увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки, — Земельного банку гіпотечного (ЗБГ). Через два роки установа вже повноцінно працювала. Надійність банку та його резерви здобули визнання у світі, а його цінні папери оплачувались у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу землі та нерухомості. Часто застави видавались під гарантії самого митрополита, що було неабиякою підмогою для незаможних селян. Також банк підтримував кооперативи «Сільський господар», «Народна торгівля», «Маслосоюз».
Митрополит Шептицький активно підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», об’єднання «Луг», «Пласт» та надавав стипендії молодим митцям для отримання художньої освіти в кращих європейських навчальних закладах.
В 1928 розі з особистої ініціативи митрополиту розпочала діяльність Львівська Богословська Академію, яку очолив Йосип Сліпий. У міжвоєнний час це був єдиний український вищий навчальний заклад. Академія мала всі підстави здобути університетський рівень, про що власне й мріяв Шептицький. Втім, піднесенню статусу Богословської академії спротивився нунцій у Варшаві Ф. Кортезі, який не був прихильником розвитку українського просвітництва, а після прийняття антиукраїнських законів Станіслава Грабовського українській освіті фактично загрожувало поступове знищення. Відтак Шептицький розпочав фінансувати українські приватні школи та навіть домігся від політиків відкриття українського університету.
Важливою була унійна та екуменічна діяльність Митрополит. У цих справах він двічі відвідав Росію та Білорусь. Заснував Російську греко-католицьку церкву та. створив апостольський вівкаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 і для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.
Під час Першої світової війни, коли Львів був окупований російськими військами, Шептицький залишився у Львові зі своїми прихожанами та 19 вересня 1914 був арештований. Спочатку він перебував на засланні у Києв, Новгороді, Курську, а потім в “почесному” ув’язненні в Спасо-Євфимієвському монастирі в Суздалі. Незабаром після Лютневої революції Шептицький був звільнений Тимчасовим урядом. 29-31 травня 1917 митрополит скликав Собор Російської греко-католицької церкви, призначивши своїм екзархом у Росії ієромонаха студита Леоніда Федорова. У тому ж році він призначає Екзарха для греко-католиків Великої України з осередком у Києві – о. Михайла Цегельського.
У вересні 1917 року Шептицький повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28 лютого 1918 року в палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з УНР. З жовтня 1918 року Шептицький був членом Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919.
Під час українсько-польської війни 1918-19 митрополит був інтернований польськими властями. В грудні 1920 року він їде до Рима, і завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР, далі була Франція, Бельгія. Скрізь він намагався заручитись підтримкою та домогтись визнання УНР. Відвідує своїх вірних у Південній Америці, США та Канаді.
В умовах польської окупації Галичини Митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Він засуджував насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва та репресії проти українства. Шептицький неодноразово звертався до керівників польської держави, добиваючись припинення “Пацифікації”.
Не обходив він увагою і православне населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. В серпні 1938 року він склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Шептицького та ін. церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков.
У березні 1939 Митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.
Після окупації Галичини совєцькими військами за лічені дні новою владою були ліквідовані духовні семінарії, монастирі, католицькі видавництва, школи. Враховуючи великий авторитет Митрополита Шептицького, його не чіпали, але шукали якогось великого компромату, влаштовуючи арешти і жорстокі допити монахів та священиків.
Коли з початком радянсько-німецької війни більшовики покинули Галичину, Шептицький вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком. У 1941 він очолив Українську Національну Раду, а в 1944 – Всеукраїнську Національну Раду.
Суть німецького окупаційного режиму, на який спочатку були сподівання, він швидко зрозумів: нова влада виявилась ще більш жорстокою. Як ніхто з інших єпископів в Європі він відкрито та беззастережно виступав проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Засуджуючи переслідування євреїв митрополит Андрей звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсканцлера Гімлера.
Наприкінці літа 1942 року Андрей Шептицький разом з братом о.Кліментієм організував кампанію порятунку євреїв. Здебільшого це були втікачі з гетто або з Янівського табору. Дітей та дорослих таємно вивозили до монастирів, сиротинців, які були спеціально створено, їм були видані фальшиві посвідчення про хрещення. Було розроблено спеціальні маршрути, якими євреїв таємно переправляли до Угорщини, де було більш безпечно. Переховули їх і в митрополичих палатах, а рабин Львова Давид Кахане знайшов прихисток в Соборі святого Юра. Активну допомогу також надавали селяни навколишніх сіл.
Навіть під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.
Помер великий праведник 1 листопаду 1944 року. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.
Ім’я митрополита Андрея Шептицького вже давно стало символом української Церкви та, символом духовності нації, Ця велика особистість – святий приклад для наслідування, а його заповіти – вчення справжньої віри і любові до ближнього і України – заповіти на всі прийдешні покоління.
