Юрій Щур
Розівський район існував на карті Запорізької області до здійснення адміністративної реформи (укрупнення районів), а потім був приєднаний до Пологівського. Територія була окупована у перші дні повномасштабного вторгнення й вже два роки зазнає тотальної чистки від усього українського. Колишній Розівський район належить до тих території Запорізької області де український націоналістичний рух під час німецької окупації не отримав свого поширення. Така ситуація пояснюється, в першу чергу, національним складом населення району, яке в основному було представлено німцями, а також греками й євреями.
У опрацьованих на сьогоднішній день матеріалах українського націоналістичного підпілля та німецьких й совєтських органів державної безпеки, даних про діяльність ОУН під час німецько-совєтської війни не виявлено. Маємо лише одну згадку у книзі Лева Шанковського, яка була присвячена діяльності Похідних груп ОУН на Наддніпрянщині. Він писав, що у Розівському районі під час німецької окупації мали місце збройні сутички між членами ОУН та німецькими органами держбезпеки, які залучали також місцевих фольксдойчів. Крім того, за даними Шанковського, через сучасний Розівський район пролягала одна із зв’язкових ліній ОУНівського підпілля: Запоріжжя – Донбас. Дійсно, серед матеріалів, надісланих підпільниками ОУН із Запорізької області під час окупації і поміщених до зведеного огляду «Терор німецьких окупантів на Україні (від 1942 до 1944 року)» відносно сучасного Розівського району міститься згадка, що «в с. Розівка озброєні німцями фольксдойчі-підлітки розстріляли в Люксембурзі 7 душ». Цілком можливо, що саме цими даними користувався й Лев Шанковський.
Задокументовані згадки про членів ОУН, або ж осіб, запідозрених у належності до націоналістичного підпілля відносяться вже до другої половини 1940-х років, коли на територію Розівського району почали прибувати переселенці із Західноукраїнських земель. Переселення (депортація) українців із територій, які після німецько-совєтської війни відходили до складу Польщі відбувалося в кілька етапів: 15 жовтня – грудень 1944 р.; січень-серпень 1945 р.; вересень-грудень 1945 р.; січень – 15 червня 1946 р. Потім була ще операція «Вісла» 28 квітня – 29 липня 1947 р., у 1948 р. відбулася демаркація державного кордону, а у 1951 р. обмін прикордонними ділянками державних території між СССР і Польщею.
Перша велика група переселенців прибула на територію району у грудні 1944 р. Тоді з Висловицької волості Хелмського повіту Польщі приїхало 59 сімей, яких розселили у с. Вишнювате. Організоване переселення вихідців із території сучасної Польщі та Західної України в Розівський район завершилося на початку 1950-х рр., хоча переселення невеликих груп та поодиноких сімей продовжувалося до кінця десятиліття. До них від 1955-1956 рр. також додалися колишні підпільники ОУН та бійці УПА, які були звільнені з таборів, однак отримали заборону на проживання у рідних краях.
Про загальну ситуацію у Розівському районі та побут переселенців можна дізнатися із «Вістей про СУЗ з 1.07. по 20.07.1950 р.», які зібрав підпільник «Віктор». У цьому документі зазначалося, що у колгоспі «Перемога» с. Новомлинівка, на хуторі, розмовна мова панувала російська, початкова школа була з російською мовою навчання. У самому селі було дві школи – одна також з російською мовою, інша – українська. Серед жителів було багато росіян, два переселенці з Білорусі, один молдованин, кілька татар. По 3 родини греків, німців та із Західної України та близько 30 родин із Східноукраїнських земель. Не зважаючи на те, що в побуті панує російська мова, під час сварок місцеві жителі поділяли себе на «хахлів» і «кацапів».
Були колгоспи (й населені пункти), де переселенців із Західної України було більше. Зокрема, на території 15-го колгоспу проживало 105 родин переселенців із Львівської області. «Віктор» зауважував, що моральний рівень місцевої молоді був дуже низьким, а комсомольцям на зборах наказували стежити за всіма протисовєтськими виступами. Останніх, вочевидь, вистачало, бо навіть фіксувалися випадки, коли хлопці-«західняки» вечорами ходили по вулиці й співали повстанських пісень, зокрема «Там на Півночі, на Волині» тощо.
Автор звіту із Розівського району також повідомляв, що місцеві жителі переселенців із Західної України любили й поважали, часто запрошували у гості. Під час такого взаємовідвідування відбувалося ближче знайомство. Зокрема, наводилося дослівно повідомлення інформатора ОУНівського підпілля з цього приводу: «На загал, хвалять колгоспи і радвладу, кажуть що їм добре, а її чоловік загинув на Сибірі, а два сини на Сибірі в ляграх і про це вона нічого не згадує».
Місцеві жителі цікавилися у переселенців питаннями перебігу колективізації на Західній Україні, а також збройної антисовєтської боротьби: «А що це за бандити у вас є?» – питала одна родина. І, коли одержала пояснення, спитала: «А якої самостоятельної України вони хочуть?», на що одержала вичерпну відповідь».
Совєтські органи державної безпеки безперервно слідкували за переселенцями із Західної України, інколи небезпідставно підозрюючи декого з них у належності до націоналістичного підпілля. Для розробки таких осіб залучалися відповідні агенти та інформатори. Ще від часу прибуття перших ешелонів з переселенцями органи держбезпеки працювали над створенням серед них агентурної мережі.
Протягом січня-лютого 1946 р. серед переселенців, які прибули до Запорізької області, агентурою та співробітниками відділу по боротьбі з бандитизмом було встановлено 42 колишніх членів ОУН. Влітку ж на виконання директиви МВД УССР від 10 липня 1946 р. №92 «Про посилення агентурно-оперативних заходів й розробки ОУНівського підпілля», на території області було виявлено й взято на облік 66 осіб, колишніх членів ОУН. Дехто із них був узятий у розробку за справами-формуляр, обліковими та агентурними справами.
Не зважаючи на наявність осіб, які заслуговували оперативної уваги, сама агентурна робота серед переселенців, зокрема запідозрених у належності до ОУН, бажала бути кращою. Так у серпні того ж року до Запоріжжя надійшов лист від заступника Міністра внутрішніх справ УССР Дятлова, в якому, серед іншого, було піддано критиці організацію агентурної роботи серед переселенців з Польщі. Для покращення роботи рекомендувалося, зокрема, зайнятися вербуваннями серед вчителів, лікарів та інших представників місцевої інтелігенції.
У Розівському районі у 1950-1952 рр. розроблялася справа-формуляр «Крот» на уродженця с. Деревляни (тепер у Львівському районі Львівської області) Михайла Буселя. На територію Розівського району він прибув восени 1949 р. Співробітники МГБ володіли інформацією, що він був мобілізований у 1944 р. до Червоної армії, однак звідти дезертирував й приєднався до повстанського відділу, де отримав псевдо «Святослав». У 1945 р. вийшов «з лісу» з повинною, але на допитах про відомі йому підрозділи УПА та членів ОУН не розповів. Виїхав до Львова, де наприкінці 1947 р. був завербований в якості агента совєтських органів державної безпеки під псевдонімом «Орел». Разом із тим, продовжував антисовєтську діяльність й був одним з організаторів молодіжної організації «Борці за волю України». Після ліквідації цієї організації та арештів її членів, Михайло Бусель й виїхав до Розівського району.
На розробку Буселя були відправлені секретні інформатори «Володя» та «Тимощук», завербовані серед переселенців. Крім них по справі також працював інформатор «Єлєна».
З метою перевірки наявності серед переселенців у Розівському районі осередку ОУН й ролі у ньому Михайла Буселя, восени 1950 р. в розробку було введено досвідченого агента УМДБ «Рєзніка», також завербованого серед переселенців.
Разом із тим, не зважаючи на вдало проведену комбінацію, подальша реалізація справи затягувалася через відсутність кваліфікованого агента, який би міг видати себе за провідника ОУН із Західної України. Сама ж розробка по справі «Крот» продовжувалася мляво. Агенти та інформатори фіксували лише антисовєтські вислови Михайла Буселя та його оточення.
Останній документ щодо справи-формуляр «Крот», який вдалося віднайти автору, датований 6 лютого 1952 р. У ньому також немає інформації про повну реалізацію справи (арешт її фігуранта). Слідча справа на Михайла Буселя в архівах СБУ не знайдена, що дає можливість припустити, що він уникнув арешту, а сама розробка закінчилася нічим.
Восени 1950 р. було також заведено справу-формуляр «Нелегалка» на уродженку Львівської області Анну Шаповал, яка у Розівському районі проживала від 1949 р. Однією з підстав для заведення справи стала інформація про співпрацю останньої з боївкою «Чумака». Крім того, її донька Стефанія у 1948 р. була заарештована, як зв’язкова ОУН й засуджена до 10 років таборів. Сама Анна Шаповал також заарештовувалася у Львівські області, однак за браком доказів, була відпущена й виїхала за переселенням.
Проживаючи у Розівському районі, Шаповал дозволяла собі досить гострі висловлювання на адресу керівників СССР та комуністичної партії. Про це регулярно доповідали інформатори органів державної безпеки «Береза» та «Громов». Для активізації розробки також було введено агента «Розу».
Зауважимо, що співробітники УМГБ Запорізької області не відкидали потенційної можливості спробувати завербувати Анну Шаповал для агентурної мережі. Однак, 26 квітня 1951 р. її було заарештовано за проведення антисовєтської діяльності й 11 липня того ж року засуджено до 25 років таборів.
Наступні згадки про розробки переселенців на території Розівського району вже датовані другою половиною 1950-х років. Зокрема, на початку 1957 р. УКГБ Запорізької області доповідало на Київ про заведення справи-формуляр на уродженця Львівщини Івана Галася, який на той час працював у радгоспі «Новозлатопольський». У 1944-1945 рр. Іван Галась перебував у повстанському відділі «Скали», який діяв на території Львівської області. Був заарештований НКГБ, надав свідчення про відомих йому членів ОУН та використовувався під час проведення чекістсько-військових операцій проти повстанців. У зв’язку із цим від покарання був звільнений й зарахований у групу охорони громадського порядку. У 1953 р. прибув до Розівського району.
Попередні «заслуги» й співпраця із органами держбезпеки, однак, не стали перешкодою для подальшої розробки Івана Галася. Співробітників КГБ турбували антирадянські вислови Галася та вихваляння ним постаті Лаврентія Берії. Крім того, через об’єкта розробки оперативники розраховували вийти на слід його родича, підпільника Михайла Галася («Лимана»), який перебував на нелегальному становищі. До розробки підключалися агенти «Юрьєв» та «Лісник».
9 серпня 1957 р. Іван Галась був заарештований й обвинувачений за ст. 54-10 КК УРСР (антисовєтська агітація). У спеціальному повідомленні про його арешт фігурували лише дані про діяльність у Львівській області та антисовєтські висловлювання у Розівському районі. Очевидно, співробітники КГБ вирішили «перестрахуватися» й ізолювати надто балакучого переселенця.
Того ж року у Розівському районі розроблялася справа попередньої оперативної перевірки на уродженця Львівської області Федора Мазана, який проживав в с. Святотроїцьке (тоді – Урицьке). У березні 1950 р. він був засуджений до 25 років таборів за допомогу націоналістичному підпіллю. У 1955 р. вирок було зменшено до 8-ми років, а сам фігурант справи звільнений. Від агента «Юрьєва», який був близьким знайомим Мазана, співробітникам КГБ стало відомо, що останній дозволяє собі антисовєтські вислови та розповідає про поновлення діяльності членів ОУН на Західній Україні. Для активізації перевірки, було завербовано агента «Артимишина», який не лише знав Федора Мазана, але й разом з дружиною проходив із ним по одній справі. Після переїзду до с. Урицьке, вони працювали разом теслями в колгоспі.
Влітку 1957 р. у розробку було взято уродженця Холмщини Євгена Шевчука, який від 1945 р. проживав у с. Кузнецівка й був секретарем партійної організації колгоспу. Від агентів «Водинського» (тракторист з Розівки Іван Рибак) та «Володимирова» надійшла інформація, що Шевчук під час німецько-совєтської війни, проживаючи на Холмщині, навчався у школі українських націоналістів, що й стало підставою для перевірки. Інформації про те, чим закінчилася справа, на сьогоднішній день не знайдено.
Той же «Водинський» надав інформацію й на ще одного уродженця Львівської області, жителя Розівки Дмитра Кузьму. Останній в селищі оселився після звільнення у серпні 1956 р. з таборів, куди потрапив у 1951 р. за зв’язок з підпіллям ОУН. Розробкою Дмитра Кузьми, який й далі дозволяв собі антисовєтські вислови, займалися також агенти «Дубовий» та «Володимиров».
За ці вислови він, зрештою, й був заарештований КГБ у 1958 р. Аналіз слідчої справи дозволяє стверджувати, що у Розівському районі він не проводив жодної підпільної діяльності. Його головна провина, і це симптоматично для кінця 1950-х рр., полягала у тому, що «були такі випадки, коли мене питали, я розповідав про організацію українських націоналістів … я, відповідаючи на питання, говорив, що Бандера був керівником українських націоналістів, що він організував молодь на боротьбу за Самостійну Україну й разом з німцями галицька армія воювала проти росіян в період ІІ Світової війни. Я розповідав, що коли Бандера при німцях проголосив Самостійну Україну, то його німці заарештували, але йому вдалося втекти й в даний час знаходиться на Заході. Також розповідав, що під час перебування Західної України під владою Польщі існували «Просвіти», де вивчали історію України, молодіжні організації «Сокіл» й «Луг», у якій молодь виховувалася й де їй прищеплювали ідеї боротьби за самостійну Україну».
Таким чином, навіть побіжний огляд документів совєтських органів державної безпеки дає можливість скласти уявлення про умови проживання переселенців, або вихідців із Західної України на території Розівського району Запорізької області. Перш за все, ці люди були «чужими» для місцевого населення і взаємна адаптація була досить тривалою. Крім того, переселенці були носіями світогляду, який формувався в умовах більш демократичного суспільства, аніж совєтське. І, найголовніше, багато хто з переселенців брав безпосередню участь в українському націоналістичному русі й боровся з совєтською владою. В комплексі, такі речі були небезпечними для системи, відповідно подібні громадяни опинялися під «прицілом» спецслужб.
