Василь Овсієнко
А щоб ти довго жив, Курґузов,
«Де все людською мукою взялось…»
(В.Стус)
Сього 2012 року, 27 – 29 липня, я з Олесем Шевченком відвідав до болю рідний табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де нині діє Меморіяльний музей політичних репресій «Пермь-36». (Якщо пам’ятаєте, 2010 року мене завернули були з Брянська додому як особу, небажану в Російській Федерації).
Починаючи з 2005 року на території табору суворого режиму щороку відбуваються велелюдні (до 10 тисяч людей!) міжнародні фестивалі «Пилорама». Приїздять відомі співаки з усієї Росії і з-за кордону. А поруч у наметах точаться жваві дискусії на історичні й актуальні теми – з участю колишніх політв΄язнів, правозахисників, уповноважених з прав людини, політологів, журналістів і гостей. Торік була тема «По 20-ти роках», сього року – «Жити разом». Ідеться про долю Росії: чи втримається вона як єдина держава, чи розпадеться, як 20 років тому розпався СРСР.
Чому фестиваль називається «Пилорама»? Та тому, що головна його сцена встановлена на пилорамі, яка діяла в таборі до його закриття в 1987 році та коли Пермський «Меморіял» 1993 року взявся відновлювати цей особливо цінний об΄єкт історії Росії – останній в СРСР політичний табір. Треба було відновити знищені огорожі, то меморіяльці самі пиляли дерево. Відкрився Музей 1995 року і вже став відомим у світі поруч із Освєнцімом, Бухенвальдом, Заксенхаузеном. Одного ж роду об΄єкти. Організатор фестивалів – «Меморіяльний центр історії політичних репресій «Пермь-36», за підтримки Міністерства культури, молодіжної політики та масових комунікацій Пермського краю. У нас в Україні чогось схожого нема.
Ми з Олесем Шевченком запрошені були як почесні гості. Брали участь у презентації двох книжок перекладів Василя Стуса на російську мову – Олександра Купрейченка та Марлени Рахліної. І диска його віршів у перекладах на російську мову «Цветок на камне». Їх начитали російські актори. Автор проекту Ольга Бойцова.
Звичайно ж, нас, живих експонатів Музею, оточували журналісти та й так люди. Доводилося ставати екскурсоводами – Олесь на зоні суворого режиму, де провів років шість, а я – на зоні особливого (камерного) режиму, де теж відбув 6 років серед таких «особливо небезпечних рецидивістів», як Іван Кандиба, Левко Лук΄яненко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Микола Горбаль, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, естонці Март Ніклус, Енн Тарто, литовці Вікторас Пяткус і Баліс Ґаяускас, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Це відомі діячі правозахисних і національно-визвольних рухів, а після звільнення – депутати парламентів, громадські діячі. На суворому режимі, де сиділи вперше ув΄язнені, так само було багато відомих людей. Як і в кожному радянському політичному таборі, українці становили половину чи й більшість «контингенту» про тому, що ми становили всього 16% населення СРСР.
Аж ось, повернувшись із мандрів, дістаю повідомлення від Вахтанґа Кіпіані (він не раз бував зі мною в цьому Музеї), що колишній наглядач Владимир Курґузов у газеті «Аргумененты и факты. Прикамье» http://www.perm.aif.ru/culture/article/22403 звинувачує «Пилораму» в фальсифікації історії. Він заперечує, що в΄язні страждали тут і потерпали від голоду. Курґузов нині – голова ради ветеранів сусідньої колонії № 35 (ст. Всехсвятська). Він очолював службу наглядачів табору, він безпосередній учасник подій 1972 – 1987 рр. і міг би теж дещо повідати про ті часи. Однак ніхто його не запрошує, бо бачення подій у нього інше, – бідкається колишній виконавець наших неправедних вироків (бо ж ми, «антирадянщини», вже давно реабілітовані):
«З початку утворення колоній (1972. – В.О.) аж до виходу на пенсію я не просто керував контролерами, але й був членом військового трибуналу, – розповідає в газеті АиФ Владимир Курґузов. – Хто в нас відбував покарання? Це зрадники Батьківщини (ст. 64) – нинішні герої: лісові брати, бендеровці (так пише російськомовна газета, через е. – В.О.), власовці і наші російські зрадники. Ті, хто продавав за кордон секретні документи. (Справді, було кілька в΄язнів, яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення – звинувачені у співпраці з німецькими окупантами, і лише один – у шпигунстві. Власовців позвільняли ще в 50-роках. А кілька вояків УПА досиджували свої 25-річні терміни. – В.О.). Далі – антирадянщики (ст. 70). Це всебічно освічені люди, з великою підтримкою з-за кордону. Тому умови для себе вони створили ідеальні. Якщо говорити про 36-й табір, то одягали їх там з голочки, а харчувалися вони краще від більшости населення країни. Чому? Тому що будь-який прокол адміністрації негайно віддавався луною «там» (за кордоном. – В.О.) і прилітав назад у вигляді всіляких комісій. Мова йшла не просто про жменьку людей, яких потрібно ізолювати, а про імідж країни в цілому. Тому нас контролювала не Кизеловська прокуратура, яка займалася іншими зонами, а особисто заступник обласного прокурора».
Читачу, можете на знімку подивитися, який був наш одяг «з голочки». І прочитати, що про цей одяг пише Левко Лук΄яненко в книжці 5-й своїх спогадів «З часів неволі. Одержимі». Вона от-от має вийти друком:
«Стуса привезли в Кучинську в’язницю 12 грудня 1980 року і поселили в маленьку камеру на двох. У кімнаті чергових ментів його, як водиться, роздягнули наголо, перетрусили уважно речі, забрали на додаткову перевірку всі папери, видали смугастий одяг і сказали одягатися. Він приміряв штани, а вони короткі. Накинув на себе куртку, а вона коротка й не закриває попереку, а рукави ледве закривають лікті. Скинув і просить видати довші відповідно до його зросту (його ріст був приблизно 180 см). Черговий офіцер сказав, що іншого одягу не дадуть. «Тоді заводьте до камери, – мовив Стус, – у спідній білизні».
– Ні, за законом адміністрація зобов’язана одягнути в’язня у відповідний одяг, – відповів офіцер, – і ми вам видаємо форму рецидивіста.
– Але ж цей одяг не на мене. Він зовсім малий.
– Ну, не будемо ж ми в тюрмі тримати кравця, щоб підганяти одяг під кожного в’язня, – відповів офіцер.
– Я не вимагаю індивідуальної підгонки одягу, але вимагаю видати такий, у якому можна було б рухатися, бо цей же просто зв’язує мене і не закриває литки, поперек і руки.
– Стус, ви дуже вимогливий. Погано починаєте сидіти у нашій особливо суворій колонії.
– Це ви погано починаєте. Ведіть мене до камери в білизні!
Офіцер (до старшини): Заведіть його в камеру.
Стуса завели в камеру».
«Ґражданін контрольор» Курґузов частково має рацію, пишучи: «Мене просто до сказу доводить, коли їхній «санаторій» порівнюють з ГУЛАГом. У ГУЛАГу люди гинули тисячами, були серйозні будівництва, лісозаготівлі, Колимська траса. То були 30 – 50-і роки. Причому тут «Пермь-36» з її чистенькими, ситенькими в’язнями, які виготовляли на верстатиках клеми для прасок?».
Ось ці клеми на знімку поруч із ключами від наших камер. Ці клеми (ми казали «панельки») виготовляв і Олесь Шевченко на своїй суворій зоні. Михайло Горинь на особливій зоні щипцями прикріплював до них «сухарики». А решта в΄язнів прикручували ґвинтиками ці панельки до шнура праски. 522 шнури за зміну. Робота фізично не важка, але її багато. Не всі могли виконати норму. А невиконання норми – це порушення режиму, за яке належиться покарання: позбавлення побачення (одне на рік), посилки (одна на рік до 5 кг, але після відбуття половини терміну), карцер до 15 діб. Олесь Шевченко відсидів був 66 діб підряд – без перерви. У карцері гаряча страва дається один раз на дві доби, без цукру і жиру, і 400 г хліба щодня. Якщо ти й не в карцері, то маєш першу норму харчування за 22 – 24 рублі на місяць. Старші люди знають, що це за гроші. Що на волі дехто харчувався ще гірше – не заперечую. І не порівнюю наше харчування і взагалі умови утримання з ГУЛАГівськими, сталінських часів. Там справді люди мерли як мухи. А через наш табір особливого режиму перейшло від 1980 до 1987 року всього 53 в΄язні. Загинули лише восьмеро: Андрій Турик (1982), Михайло Курка (1983), Іван Мамчич та Олекса Тихий (5.05.1984), Юрій Литвин (4.09.1984), Валерій Марченко (7.10.1984), Акпер Керімов (19.01.1985), Василь Стус (4.09.1985). Небагато, 15%. У сусідній зоні суворого режиму загинув Ішхан Мкртчян (24.04.1985). У Чистопольській тюрмі – Анатолій Марченко (8.12.1986).
Ось маю аркушик кухонного зошита з записом Миколи Горбаля, який восени 1984 року працював кухарем:
Обед. 1 норма: Рассольник. Каша пшенная
9а: Рассольник. Каша пшенная
5б. Щи. Каша пшенная
Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)
Ужин. 1 норма, 5б, 9а – Суп гороховый. Рыба
Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)
12 ноября (среда). Завтрак. 1 норма и 5б – Суп макаронный
9а – Суп перловый.
Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)
Пояснення. ДПНК – «дежурный помощник начальника колонии». Норма 9а – для ув΄язнених в одиночній камері, 5а –лікарняна.
«А щоб ти довго жив!» – вигукує українець, коли хоче доброзичливо висловити незгоду зі співбесідником. А щоб ти довго-довго жив, Курґузов, на таких харчах і в таких «санаторних» умовах, про які пишеш: «Він сидить у нас у теплі і сухості, їсть за столом зі скатертиною, попередньо вивчивши меню». Це про Володимира Буковського і Натана Щаранського, які, за словами Курґузова, не хотіли працювати, а тільки шукали приводу для голодівки, щоб «там» (за кордоном) «набирати очки». До відома: примусово годувати голодуючих в΄язнів починали 18 – 22-ї доби. Івана Геля (ще в Мордовії) – на 32-гу добу, Анатолія Марченка в Чистопольській тюрмі – на 39-у. Василь Стус помер у карцері на восьмій добі голодівки. Так «набиралися очки»…
Щодо чистоти. На суворому режимі було легше: фундаментальний туалет надворі діє досі. А в камері особливого режиму, де сиділо від 2 до 8 в΄язнів, «параша» (раковина) в кутку, нічим не відгороджена. Накривається шматком фанери. Вистеживши, коли ніхто не їсть і не молиться, відчиняєш кватирку і возсідаєш, як не престолі. Звідси шлункові хвороби, кривавий геморой… Одного разу я сказав начальнику табору майору Журавкову, який обходив камери зі своєю «свитою»:
– Змушуєте нас штани скидати один перед одним…
– Что вы нас поносите перед честным народом!
Думав, посадить у карцер. Ні, поставили з одного боку дошку на квадратний метр.
А іноді води нема, щоб злити. Як тепер чую громовий голос Василя Стуса, який стоїть над забитою раковиною:
– Параша уполномочена!
А то трубу під підлогою прорвало – місяцями живемо в смороді. Так тебе перевиховують на худобину.
І вода – іржава, за кілька годин у кварті виникає рудий осад на палець, зверху – жирна плівка. Такий «санаторій»…
Як послухати Курґузова, то інформація запросто йшла з зони за кордон. Як оце тепер – від новітніх політв΄язнів, яких чи не щодня хтось відвідує. Насправді ж акції протесту здебільшого готувалися наперед. Бо якщо на волі про акцію не знають і про неї не говорять зарубіжні ЗМІ, правозахисники та політики, то ти хоч здохни – нічого не доб΄єшся. Визначалася дата, вимоги, список учасників, хто скільки буде голодувати. І якщо інформація вже пішла за зону, то відмовитися від участі в акції не можна було. Текст писався на конденсаторному чи цигарковому папері, мікрописом, гострим олівцем. Папірець скручувався в трубку, обмотувався целофаном у кілька шарів, запаювався сірником. Винести таку ампулу можна було тільки в собі, сховавши її у невимовних місцях (є ж таке цнотливе українське визначення – «невимовні місця»). Або робили продовгувату ампулу, яку проковтували. Вона виходила через добу чи півтори. З неї слід було зняти одну плівку і її проковтувала дружина чи мати, яка готова була ризикувати своєю свободою. Але побачення могли перервати будь-коли. І рідко хто їх мав, ті побачення. Скажімо, Василь Стус за 12 років мав одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Відомі його записи під назвою «З таборового зошита» винесли литовці Баліс Ґаяускас та Ірена Ґаяускене. 16 клаптів. У книжці вони займають 12 сторінок.
Згадує Курґузов наглядача Івана Кукушкіна. Був такий. І досі є. І я з ним мирно бесідував уперше 1995 року. Іван відсидів 4 роки за бійку з іншим наглядачем, порозумнішав і на пропозицію директора музею Віктора Шмирова погодився працювати на відбудові табору, одночасно консультуючи, як там що було влаштоване. Згодом був начальником охорони Музею. Ось ми на знімку: Олесь Шевченко, латвійський журналіст Дайніс Ґрінвалдс, співробітниця Музею Катя, Василь Овсієнко, Іван Кукушкін – колишній наглядач. 28.08.2012, Кучино.
Отакі спомини у мій День Волі. Адже востаннє (дай Боже, щоб востаннє!) звільнили мене 21 серпня 1988 року. І за одну добу привезли з Уралу додому в Житомирську область, у рідне село Ставки (досі Леніно!). У літаку мені весь час сходило сонце… Та про це – у моїй книжці «Світло людей», яку можна знайти в Інтернеті.
Василь Овсієнко.
День Волі 21 серпня 2012 року.
А як додаток – вірш Василя Стуса, написаний скоро після першого арешту, 26.01.1972 р., точно адресований наглядачеві Владимиру Курґузову. Є переклади на російську мову Марлени Рахліної та Олександра Купрейченка.
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я — сам. А ти — лиш тінь.
Я є добро, а ти — труха і тлінь,
а спільне в нас — що в’язні ми обоє
дверей обабоки. Ти — там, я — тут.
Нас порізнили мури, як статут.
Олесь Шевченко, латвійський журналіст Дайніс Ґрінвалдс, співробітниця Музею Катя, Василь Овсієнко, Іван Кукушкін – колишній наглядач. 28.07.2012, Кучино
