Ярослав Сватко
Український визвольний рух минулого століття відзначався системним підходом до своєї боротьби за державність. Стихійність народного обурення колонізаторами спрямовувалась в організоване русло ідеологією, діяльністю в громадських і підпільних структурах, а самі підпільні структури розробляли практичні плани залучення усього населення до боротьби. Яскравим прикладом такої роботи була підготовка ОУН(б) до Акту відновлення Української Держави, який проголошувався не лише 30 червня 1941 року у Львові, а й повторювався у створенні українських органів влади у кожному селі чи містечку, куди прийшли Похідні групи.
Цей підхід до справи ОУН, проголосити Незалежність тоді, коли в Україну прийшов новий окупант, який не бажав визнавати волі народу до своєї держави, не сприймається людьми, які хочуть простих і швидких рішень. Але історичний процес на те й процес, щоб не давати результат негайно і на вчора. У питаннях національної незалежності історія знає лише один аргумент: кров. І це кров кращих синів і дочок народу, відкупитися від історії життям пристосуванців не вийде. Більше того, за Незалежність повинні боротися, використовуючи Шевченкове визначення, мертві, живі і ненароджені. Розрив цього ланцюга може призвести до занепаду нації, а потім і до її повільного помирання.
Це категорії, якими мислили українські націоналісти на початку сорокових років минулого століття, і в цих категоріях слід оцінювати їхні рішення для досягнення омріяної мети – Української Держави. Відмова німецьких окупантів визнати нашу державу не могла бути підставою для припинення боротьби. Волю народу не може скасувати бажання сильних цього світу, чи Трампа, чи Путіна, чи як тоді – Гітлера і Сталіна. Більше того, воля проявлена в таких екстремальних умовах, скріплює право нації до самовизначення, і приводить народ до мети, коли сила окупантів слабшає. Тому ОУН, як тільки власні спроможності дозволили, логічно продовжила процес державотворення. Цим кроком стало створення підпільного парламенту – Української Головної Визвольної Ради.
Великий Збір УГВР відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу села Сприня на Самбірщині, формально територія була окупована гітлерівцями (так вони стверджували), але під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. Тут ми бачимо підхід ОУН до організації всенародної боротьби. Звичайно, легше було зібрати актив ОУН і назвати його підпільним парламентом. Але успішна війна вимагає залучення всього народу, і ОУН створила таку народну єдність на практиці, не загрібаючи усе під себе.
Найбільшу політичну партію Галичини — УНДО — представляли в УГВР її голова Василь Мудрий та один з ідеологів Зенон Пеленський. Зазначимо, протягом попередніх десяти років між ОУН та УНДО відбувалися гострі політичні дискусії про правильні кроки в боротьбі за державу. Але ось, коли справа дійшла до реалізації одного з державних інститутів, дискусії, хто правильніший, відійшли вбік, Василь Мудрий став віце–президентом УГВР. А президентом став член Центральної Ради Кирило Осьмак, символізуючи собою неперервність української борні за державність. Прихильники гетьмана Павла Скоропадського були представлені Ярославом Біленьким, Петром Чуйком та підполковником Варфоломієм Євтимовичем, який отримав дозвіл на участь в УГВР від самого гетьмана. До слова, Ярослав Біленький став Генеральним суддею. Ще двома віце-президентами УГВР стали отець Іван Гриньох та Іван Вовчук, східняк, якого пізніше ізраільський Яд-Вашем записав у Праведники світу.
УГВР встановлювала національні свята, а також надавала військові звання, від майора до генерала. Також УГВР нагороджувала вояків УПА найвищими військовими відзнаками — Золотими хрестами бойової заслуги І, ІІ класу, а також Золотим і Срібним хрестами заслуги. Сьогоднішній дизайн Хрестів від Головнокомандувача ЗСУ взятий з нагород підпільного парламенту. УГВР прийняла «Присягу вояка Української Повстанської армії», і після закінчення Першого великого збору члени УГВР роз’їхались по частинах приймати цю присягу.
Були й інші документи, прийняті підпільним парламентом: «Тимчасовий устрій Української Головної Визвольної Ради», «Платформа Української Головної Визвольної Ради», «Універсал Української Головної Визвольної Ради». Реалії Другої світової війни примусили частину членів УГВР емігрувати; вони створили закордонне представництво УГВР. Самим своїм існуванням вони заперечували тезу сталінської пропаганди, що УРСР і є незалежною українською державою, і ніякої іншої держави більше не потрібно. Ті члени УГВР, які залишилися в Україні, заплатили за своє прагнення до Незалежності своїми життями, а президент Кирило Осьмак останні дванадцять років свого життя провів у Володимирському Централі, де й загинув.
Найважливішим історичним уроком УГВР була національна єдність. Не декларована, не імітована, а реально закладена в робочу структуру, де працювали люди різних поглядів, але об’єднані спільною метою – державою. На жаль, цей урок не вивчений сучасними українськими політиками (імовірно, вони навіть не знають історії УГВР та контексту її діяльності). Є міністерство єдності, але нема спільної праці політиків різних спрямувань навіть у цьому органі. Є багато гучних заяв про патріотизм призначуваних на високі посади чиновників, які закінчуються звинуваченнями у розкраданні коштів, призначених на оборону. А потім одіозні справи, такі як “яйця по 17 грн” тихо закінчуються нічим, і замість єдності політичних діячів ми маємо єдність корупціонерів. За цей невивчений урок Україні доведеться платити додатковою кров’ю, звичайно ж не тих, хто розкрадав державні кошти. Однак імпульс, наданий історичному процесові минулими і теперішніми борцями за Незалежність України такий, що змінити перебіг історії ні Трампові, ні путіну вже не вдасться. Україна переможе. Всі хто ставив перешкоди на шляху до перемоги, будуть відповідати. І ми матимемо органи державного управління, засновані на моральних принципах УГВР.
Слава ЗСУ!
