Так як для українців Друга світова війна не закінчилася 8/9 травня 1945 року, так для численної групи українських політичних в’язнів горезвісного нацистського концлагера в Авшвіці день 27 січня 1945 року не був днем їхнього визволення. 19 січня, що для українців був святом Богоявлення за юліянським стилем, майже всі, ще живі в’язні були евакуйовані на захід, до Австрії, перед наступаючими совєтськими військами (в основновному 1-го “Українського фронту”).
Лишилися тільки в’язні, які були такі знесилені й немічні, що здавалось і так за день–два помруть. Серед тих, хто залишився, були українські жінки. Ті з них, які мали якесь відношення до націоналістичного підпілля, були виділені в совєтських фільтраційних таборах, до якого московські “визволителі” давали усіх колишніх в’язнів, на дальші каторги в совєтських концтаборах на Сибірі, про що стало відомо роки потому.
Решту в’язнів Авшвіцу СС–и пігнали 19 січня у так званий “марш смерти” (“Todesmarsch”) до залізничної станції у місті Водзіслав–Шльонський (за німецької окупації Лослав). Там їх всадили в вантажні вагони потягів і повезли до концтаборів в Австрії. Виснажені до краю, евакуйовані в’язні почали падати вже на початку походу.
А супроводжуючі сторожі стріляли чи добивали кожного, хто падав. Група українських політичних в’язнів, т. зв. Бандера–Ґруппе, у числі яких двісті в’язнів, заздалегідь приготовившись до маршу, ішли п‘ятірками так, щоби сильніші підпирали слабших і ніхто не впав із утоми, що послужив би приводом до передчасної смерти. Таким чином мабуть усі з тієї групи витримали виснажливий “марш смерти”. А в тому поході, з 60,000 в’язнів, яких нацистські злочинці зібрали для евакуації, 15,000 померли в дорозі.
Згуртованість і взаємна допомога ув’язнених бандерівців можуть послужити для українців в Україні наукою, що вказує один із шляхів до піднесення та оздоровлення життя України. А також цінною наукою для самого автора цієї статті та інших статтей, написаних в менш братерському дусі.
Далі в’язнів чекали тяжкі каторги в таборах Мавтгавзен, Мельк та Ебензее. В Ебензее нацисти навіть затіяли намовити в’язнів пересилитись із табору до печерних штолень, мовляв для захисту від можливих бомбардувань. На щастя, в’язні відмовились, і згодом їхні побоювання виявились виправдані, бо есеси направду мали плян висадити в повітря штольні, заповнені в’язнями. Там також українські політв’язні відкикули пропозицію командування Української Дивізії, яка в тому часі перебувала в тих околицях, врятувати себе вступивши в Дивізію. Бандерівські в’язні натомість були рішені витримати до кінця свій вистражданий спротив протилюдській гітлерівській імперії.
Останні місяці ув’язнення були такими тяжкими, що тоді погинув ще цілий ряд колишніх в’язнів Авшвіцу. Серед них – вигас у таборовому “шпиталі” в Ебензее Юліян Савицький, який у червні 1941 року передавав через львівське радіо текст Акту відновлення самостійної Української держави. На жаль не кожен зумів в тих неймовірно жахливих умовинах вберегти впертий оптимізм, що діждеться дня волі. Можливо досвід персональної концтабірної боротьби з безнадією пізніше надихала сподіванням неодного колишнього українського в’язня, який на еміграції лишився активним у визвольному русі, сподіванням, що дочекаються дня волі для цілої України, чого багато з них таки діждалося.
Визволення для українських політв’язнів Авшвіцу прийшло щойно 6 травня 1945 року, на сам Великдень за юліянським календарем. Тоді напевно неодин в’язень собі й подумав подібно до в’язня Петра Мірчука, який про той момент так записав у своїй книжці “В німецьких млинах смерти, спогади з побуту в німецьких тюрмах і концлагерах 1941-1945”, виданій в 1957 році: “Тисячелітня німецька імперія, будована Гітлером, яка ганебно завалилась вже на сьомому році свого маршу до могутности, для нас, вкинених на дно нацистського пекла, була справді тисячелітньою. І все ж таки — ми її пережили!” А мабуть ні один в’язень не важив у тих останніх днях більше 40 кілограмів.
Дуже рідко стрічаються в неукраїнських публікаціях згадки про українців, які загинули або пережили муки нацистських концтаборів. Український наратив утрат, понесених в Другій світовій війні, нечасто узгляднюється неукраїнськими авторами. Тільки поволі світові історики того катаклізму визнають, що найбільше у війні потерпіла Україна з її багатостраждальним населенням. Ніхто з посторонніх і не згадає, що в перших повоєнних роках польські комуністи зорганізували свій власний концентраційний табір на території філії концтабору Авшвіц, що знаходилась в околиці міста Явожно, в якому ізольовано переважно українців — близько 4 тисячі українців, арештованих на окупованих українських землях т.зв. Закерзоння. (Близнята нацистів – комуністи – використали й інші концтабори для покарання тих, кого вони вважали “ворогами народу”, м.ін. табір у Заксенгавзен, де свого часу сиділи ув’язнененими С. Бандера, Я. Стецько, О. Ольжич та інші).
Вкінці варто відмітити, що зовсім недавно вийшла праця “Концтабір Аушвіц — український вимір: дослідження, документи, свідчення.” Працю видав Музей історії України у Другій світовій війні при співпраці з Інститутом історії України НАНУ. У цій праці подається список 2129 імен українських в’язнів концтабору Авшвіц. Компілятори списку признають, що навіть цей список, ретельно зібраний на основі ряду архівів, — неповний. Серед близько 15 тисяч замучених в Авшвіці полонених червоноармійців напевно була поважна кількість українців.
Старання відкрити в одному з колишніх бараків Авшвіцу постійну експозицію, присвячену українським в’язням концтабору, покищо не увінчалися успіхом. Певна провина лежить з урядами України останніх років, які надто мляво просували цю справу при значному спротиві цьому проєктові з сторони наших недругів. Заохочується усіх читачів впливати на відповідних українських чинників таки завершити цю справу, чейже не перестають поширюватись безпідставні вигадки широкої колаборації українського народу, в першу чергу українських націоналістів, з Гітлерівським режимом. Адже ж факти масового спротиву і колосальнї українські жертви в боротьбі проти нацистської окупації свідчать про протилежну правду. Було би гріхом не розкривати правду про українські жертви в меморіяльному комплексі Авшвіц, якого щорічно відвідують більше мільйон людей із цілого світу.
Ігор Мірчук
28 січня 2020 р.
