У 2022 році у межах деколонізаційних процесів провулок у місті Кременчук Полтавської області, у назві якого звеличувалося ім’я російського письменника Валерія Брюсова, перейменували. У новій назві провулку наддніпрянського міста увічнено борця за незалежність України у 20 столітті, військового діяча, підполковника Армії Української Народної Республіки (УНР), громадсько-політичного діяча, редактора журналу «Українське козацтво» (США) Антіна Кущинського. Він народився 14 лютого 1897 у містечку Лохвиця на Полтавщині, а дитинство і юність промайнули у Кременчуці.
Походив з родини православного священника, пращур якого був соратником гетьмана Івана Мазепи.
Після переїзду батька до Кременчука закінчив у 1915 році місцеву реальну школу, потому Київську військову школу ім. князя Костянтина. Під час Першої Світової очолював команду розвідки, а після третього поранення був начальником учбової команди 240-го Ваврського полку, пізніше старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-ї пішої дивізії. З її українізованих частин пізніше було створено Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика. Після повернення на Полтавщину в грудні 1917 року Антін Кущинський записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, а згодом очолив сотню 47-го Кременчуцького полку. Від 1917 року – в Українському полку імені гетьмана Пилипа Орлика, від 1918 року – сотник 47-го Кременчуцького полку Вільного козацтва.
«…Кінець грудня 1917 року і початок 1918 року пройшли в організаційних справах формування чот Українського вільного козацтва у нашій сотні та пошуку приміщень, де б могли перебувати вартові частини. Козацтво перебувало по своїх приватних домівках чи квартирах… наш військовий комендант… міг урядувати як представник української влади. Сотня УВК виставила свої стійки при урядових будинках, на залізничному двірці, на залізному мості через Дніпро, на пароплавній пристані, на банку, до пошти, до будинку місцевої самоуправи…», –писав у спогадах Антін Кущинський.
Зі спогаду «Присяга 1918 року», опублікованого у комбатантській газеті «Вісті» в 1962-му, описав як перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві частини присягали на вірність Українській Державі: «…Я всією істотою відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли, навіть з Богом все говоримо своєю мовою, то ми справді стаємо дійсно вільним народом, незалежним у психіці від Росії, робимося синами дійсно вільної України…». Після окупації УНР більшовицькою Росією опиняється на еміграції. Навчається в Українській господарській академії в Подєбрадах (1922-1927), де під наглядом професора Бориса Мартоса захищає дисертацію на тему «Лісові кооперативи в Карпатах».
Василина Кущинська (1917-1993) — дружина пана Антіна
З 1923 по 1933 рік – директор канцелярії та секретар Українського Вільного Університету в Празі. Після чого учителював на Закарпатті, брав участь у діяльності товариства «Просвіта». У березні 1939 року командував Гуцульським кошем Карпатської Січі у боях з угорськими окупаційними військами. Потрапив у полон, звідки звільнений завдяки клопотанню Павла Скоропадського.
Мешкав у Празі. Під час Другої світової входив до складу Вищого проводу гетьманського руху. У 1945 році виїхав до Німеччини, жив у таборі для переміщених осіб. Згодом емігрував до Франції, звідти – до Парагваю. Там організував Спілку української молоді. Від 1958 року осів у Чикаго (США). Брав участь у церковному житті УАПЦ. Один із ініціаторів відновлення Українського Вільного козацтва у США. Від 1969 року – редактор журналу «Українське козацтво». Автор історичних розвідок з минулого українського козацтва.
Антін Кущинський є автором книг з історії козацтва та гетьманського руху, зокрема «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» та «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського». У редагованому ним часописі «Українське Козацтво» (за 1983 рік) писав: «…кожний народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об’єднує окремих людей в один народ. Передача тих звичаїв з роду в рід, з покоління в покоління творять національну традицію, освячену віками, свою самобутню духову культуру. Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається: «Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?». Отже наш національний геній вважає, що не вчити дітей своїх звичаїв—це такий же великий гріх, як гріх не молитися Богу… А гетьман Іван Мазепа сказав: «Своє забудеш — твій корінь всохне“! Велика своїми просторами Україна, населена людністю, що перебувала в різних історичних, природних, економічних і політичних обставинах. Але прадідівські звичаї та виплекана століттями рідна мова, з багатством її різних говірок, були тими своєрідними цінностями, що своєю силою перемагали всі шкідливі впливи».
З гіркотою розмірковує про поневолення українців совєтською Росією/СРСР: «…Під тяжкою рукою ворога, москвина, замовкли дзвони України. Наша Батьківщина, слізьми й кров’ю полита, не може вільно святкувати Великодніх свят. Не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але ми віримо, що той камінь буде скинений найміцнішою рукою святої Правди і, як Христос Воскрес, так з Його святої волі Воскресне й Україна!».
Помер 22 травня 1992 у Чикаго.
Назва провулку у Кременчуці – не єдине місце місце пам’яті борця за незалежність України. У 2008 році у Лохвиці за ініціативи краєзнавця, приват-доцента Українського Вільного Університету, активіста «Просвіти» Олександра Панченка встановлена меморіальна дошка Антіну Кущинському. Згодом, у 2009 році, Олександром Панченком було засновано також «Інститут Українського Вільного Козацтва імені Антіна Кущинського» як громадську організацію, що має на меті з-поміж інших статутних завдань—передрук і видання творів нашого незабутнього земляка.
Олег Пустовгар, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (за матеріалами публікацій та книги краєзнавця, приват-доцента Українського Вільного Університету Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Європа, Австралія, Америка»)
