Іван Михайлович Скляр — одна з тих постатей, що тримали й формували українську музичну традицію не лише голосом і сценою, а й руками майстра. Він увійшов в історію як бандурист і як конструктор народних інструментів: людина, яка однаково добре розуміла і музику, і дерево, і механіку звуку. Народився майбутній талант 120 років тому, у Миргороді на Полтавщині 21 лютого 1906 року.
Рано пережив втрату батька, а дитинство минало в постійній праці заради виживання й дуже скромних побутових умовах. Маленький Іван попри всі проблеми був тихим, уважним хлопцем із феноменальною пам’яттю та виразною художньою жилкою: у церковноприходській школі його цінували за здібності до малювання й співу, він пробував писати вірші, тягнувся до мистецтва. Але життя вимагало не мрій, а заробітку, і після навчання він змушений був працювати (спершу пічником, згодом шевцем). При цьому Скляр не кидав творчих прагнень – у Миргороді його вже знали як вправного «на всі руки» майстра-умільця, який може зробити піч, пошити чоботи, намалювати портрет або пейзаж.
Переломним моментом стала його зустріч у 1923 році із Павлом Коробкою – харизматичним бандуристом, який повернувся до Миргорода й умів так «вести» пісню під бандуру, що це вражало назавжди. Саме після тієї вечорниці, де Коробка співав у супроводі бандури, Скляр, за словами біографів, ухвалив тверде рішення: за будь-яку ціну стати бандуристом. У майстерні батька, долаючи брак інструментів і матеріалів, він виготовив власну бандуру – фактично копію інструмента Коробки на 23 приструнки та 6 басів. Так ремесло стало фундаментом майбутнього музиканта. 1928 року Іван Михайлович виготовив бандуру «київського типу» за ескізом видатного етнографа Опанаса Сластіона на замовлення не менш відомого Дмитра Яворницького.
Уже 1925-го Іван Скляр разом з однодумцями організував у Миргороді капелу бандуристів (як Миргородську селянську капелу бандуристів ім. Т. Шевченка), де став провідною постаттю й виступав як соліст та ансамбліст. Від 1930 року колектив гастролював Україною. У 1936-му і до початку Другої світової війни Скляр керував капелою при Миргородському будинку культури. Під час нацистської окупації капела припинила існування, а сам Скляр пережив примусові роботи гітлерівців й саме тоді створив «Думу про німецьку каторгу». Після вигнання нацистів з Миргорода у жовтні 1943 року капела відновила роботу і під керівництвом Скляра активно концертувала.
Згодом він із частиною найкращих учасників перейшов працювати в Український державний народний хор, до Григорія Вірьовки, а в 1950–1955 роках очолював там оркестрову групу.
У 1956 році Іван Скляр відійшов від керівництва оркестровою групою хору й зосередився передусім на власній творчості.
Як соліст-бандурист він мав великий успіх: у його виконанні звучали історичні, побутові й ліричні народні пісні, причому багато з них – в авторських обробках. Загалом Скляр створив понад 200 творів. Серед них – «Коню, коню, вірний друже», «Гей дівчата й молодиці» (1945), «Колискова» (1946), «Як виступав Богдан» (1954), «Ой по морю золотому» (1955), «Ой вийде сонце» (1956), «Веселі струмочки» (1957), «Сюїта для бандури» (1957), «Ми той народ» (1958), «Край новий» (1959) та інші.
Новаторство Скляра, як майстра музичних інструментів полягало в тому, що він перетворив бандуру з «індивідуального» народного інструмента на інструмент, придатний для сцени, ансамблю й навіть оркестру. Він не просто майстрував бандури, а конструював нові типи (від малого «пікколо» до баса й контрабаса), уніфікував і вдосконалював механіку та стрій так, щоб бандура рівно звучала, стабільно тримала лад і дозволяла грати складні твори в різних тональностях, повноцінно використовуючи можливості обох рук. Іван Михайлович створив універсальний тип бандури, в якій поєднано кращі якості бандур різних типів. Кульмінацією його майстерності стало те, що саме його конструкції пішли в серійне виробництво на Чернігівській фабриці музичних інструментів з 1952 року. Фактично, Скляр задав стандарт бандури для навчання, капел і професійних колективів та вивів цей інструмент на широкі мистецькі сцени по всьому світу. Також він ще й конструював цимбали власної конструкції.
Помер видатний український майстер 26 жовтня 1970 року в Києві.
За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті
