Частина друга
З метою роз’яснення та з’ясування державного і національного становища канадських українців редактори українських часописів також проводили народні збори та віча. Редактори та видавці українських часописів воєнного періоду були найбільш компетентними особами. Вони не лише інформували та давали відсіч русофільській пресі, вони також вели за собою народ і ставали на його захист. Люди цінували їхню думку. Внаслідок таких народних зборів у червні 1916 року було опубліковане національне «Звернення» (Appeal). Під документом поставили свої підписи шість редакторів: О. Гикавий – «Канадський фермер», А. Дзьола – «Робітничий народ», І. Глова – «Ранок», П. Крат – «Кадило» (всі з Вінніпеґу), М. Белеґай – «Канадиєць», Едмонтон, І. Стефаніцький – «Робітниче слово», Торонто. Реакція англомовної преси, включаючи Free Press, на це «Звернення» була «дуже позитивною». Це допомогло розвіювати негативну думку про українців, «і незабаром після його публікації уряд почав звільняти інтернованих із концтаборів. Почала формуватися позитивна думка про українців…» (M. H. Marunchak. The Ukrainian Canadians. – C. 318-319). Незважаючи на це, українці продовжували наражатися на постійні випробування.
Надзвичайно важливим є пам’ятати те, що, доказуючи цим свою лояльність короні та імперії, ті українці, які прибули з Австрo-Угорщини та були натуралізовані (мали канадське громадянство), записувалися до канадського війська. До війська записувалися навіть ті вихідці з Австро-Угорщини, які не були натуралізовані. Як стверджує д-р Любомир Луцюк, професор Королівського військового коледжу Канади, українці, приховуючи місце свого народження, вступали до канадського війська в рекордній кількості. Відомі й випадки, що для цього вони навіть змінювали свої прізвища на “Смит” (A Time for Atonement. Canada’s First National Internment Operations and the Ukrainian Canadians 1914-1920. The Limestone Press, 1988: http://www.infoukes.com/history/internment/ booklet01/). Вони мужньо та із самопожертвою боролися за свою нову батьківщину.
Тут доречно лиш згадати ім’я Пилипа Коновала, капрала Оттавського 47-го піхотного батальйону Канадських Експедиційних військ, який добровільно зголосився до канадського війська. Виходець з етнічних українських земель (село Кутківці Подільської губернії, підвладної тоді російській імперії, – нинішня Хмельницька область, Україна), він є одним із шести канадських військових, нагороджених Хрестом Вікторії за героїзм, проявлений у битві за пагорб 70, що поблизу міста Вімі, Франція (Vimy Ridge). П. Коновал є єдиним у світі українцем, удостоєним такої високої нагороди. Король Юрій V особисто вручив нагороду П. Коновалу 15 жовтня 1917 року (https://peaceinukraine. livejournal.com/3708968.html). Чи не є іронічним той факт, що уряд Канади арештував і садив за ґрати українців, в той час, як тисячі їхніх побратимів воювали у рядах канадського війська?
Подальші неправомірні дії уряду Канади щодо українців Канади призвели до необхідності з’ясувати українське питання перед федеральним урядом в Оттаві. З метою справедливого вирішення цього питання до Оттави було направлено дві делеґації представників української громади.
До першої делеґації увійшли А. Шандро, член законодавчої асамблеї (West Lake, Альберта), І. Петрушевич, секретар Русинського фармерського елеватора, Вінніпеґ, П. Зварич, Вегревил, Альберта, та Г. Сліпченко, Саскатун. 22 лютого 1918 року їх прийняли прем’єр-міністр Канади Роберт Борден (Sir Robert Borden), а також дост. А. Л. Сифтон (Hon. A. L. Sifton) та дост. К. Й. Догерті (Hon. C. J. Doherty). Представники української громади висловили протест проти позбавлення громадянських прав та несправедливого інтернування тисяч мирних переселенців, яких роками утримують за рахунок держави, в той час як гостро відчувається нестача робочої сили. Було також порушено питання щодо необхідності внесення змін до Закону про натуралізацію (Ukrainians Ask Government to Protect Slavs, Saskatoon_Daily_Star_ Mon_Feb_25_1918_ page 13.pdf>; M. H. Marunchak. The Ukrainian Canadians. – C. 331).
Українці, заохочені позитивними наслідками першої делеґації, у травні вислали до Оттави другу делеґацію. У її складі були Я. Арсенич, Т. Стефаник та Попович (M. Ї. Мандрика. Півстоліття діяльности українського товариства Читальні Просвіти у Вінніпеґу. – Вінніпеґ, 1958. – C. 21, 93).
«Між іншим, делеґати обговорювали питання українських канадських вояків на фронтах війни, зокрема тих, які не мали права громадянства в Канаді, пропонуючи використовувати їх у допоміжній службі. Цим двом делегаціям вдалося прояснити атмосферу, яка панувала навколо українців у Канаді, визначити позицію своїх співвітчизників. Одночасно було створено можливість подальшої організаційної праці, спрямованої на допомогу визвольній справі в Україні» (M. H. Marunchak. The Ukrainian Canadians. – C. 331).
Незадовго перед закінченням війни федеральний уряд Канади заборонив видавати часописи етнічним групам, які походили із ворожих Великобританії та Канаді країн. Це було ще одним ударом для українців. Делеґати від українських газет знову вирушили до Оттави, щоб ще раз з’ясувати політичне становище свого народу у Канаді та в їхній колишній батьківщині. Внаслідок цього уряд змінив своє рішення і дозволив їм друкувати часописи, але за умови, що вони видаватимуться у двох мовах, українській та англійській. Крім того вимагалося, щоб у кожному випуску газети на першій сторінці під її назвою друкувався спеціальний дозвіл з Оттави. Це продовжувалося від листопада 1918 року до травня 1919 року. Нові урядові вимоги спричинили додаткові ускладнення для редакторів і цим підвищили вартість видання часописів (M. H. Marunchak. The Ukrainian Canadians. – C. 319). Для того, щоб контролювати пресу, навіть після скасування двомовності публікацій, видавці етнічних часописів «були зобов’язані надсилати примірники своїх видань до цензури в Оттаві» (M. Г. Марунчак. Історія українців Канади. Т. І. – C. 330).
Ще одне випробування випало на долю нетрадиційних, “небажаних” переселенців – безробіття. Всюди потрібні були робочі руки, але хто ж захоче брати до роботи “ворогів”? Безробіття було причиною вже згаданого походу до Америки в травні 1915 року. Там люди надіялися знайти хоч яку-небудь роботу, але, навіть не перетнувши кордону, були затримані в невеличкому манітобському містечку Емерсон…
Детальніше ознайомитись із ситуацією, в якій опинилася українська громада в роки Першої світової війни, можна за посиланням: Links|Canadian First World War Internment Recognition Fund..: https://www.internmentcanada.ca/.
Перша світова війна, яка призвела до краху трьох європейських імперій, закінчилася 11 листопада 1918 року підписанням перемир’я між Антантою та Німеччиною, згідно якого Німеччина визнала себе переможеною.
Біль від приниження та образи…
Війна закінчилася, але переслідування українців Канади продовжувалося. Їх і далі трактували ворогами та зрадниками, фальсифікували факти, чинили провокації. Їх продовжували принижувати, з них насміхалися, нищили їхні помешкання, їхнє в поті чола зароблене майно, їхні установи. Ніякі докази лояльності короні та Канаді не допомагали. Деякі історики несправедливо та безпідставно звинувачували єпископа Будку в тому, що він був причиною не лише всіх бід, які звалилися на голови канадських українців в роки Першої світової війни, а й причиною їх інтернування. Д-р Стелла Гринюк, професор історії Манітобського університету, не погоджується з цим твердженням. Вона вважає, що інтернування було результатом загальної ксенофобії, підозри щодо чужинців і страху перед соціальними заворушеннями, а лист єпископа мав «мало або зовсім нічого» спільного з формуванням політики уряду (After 80 years bishop Budka earns respect: https://www.theglobeandmail.com/news/national/after-80-years-bishop-budka-earns-respect/article4149169/).
Щодо інтернованих, то окремі з них перебували в концтаборах ще після 1918 року – важко було урядові Канади відмовитися від дармової робочої сили. Останні два табори – Вернон (Vernon) у Британській Колумбії та Кeпускейсінґ (Kapuskasing) в Онтаріо – було закрито відповідно 20 та 24 лютого 1920 року, а перші національні операції з інтернування в Канаді були офіційно завершені 20 червня 1920 року (Canada’s Internment Camps: https://canadaehx.com/2022/03/08/ canadas-internment-camps/).
Гіркими сльозами від приниження та образи омивалися серця канадських українців… Постійно доказуючи свою відданість Канаді та вважаючи себе невід’ємною частиною нової батьківщини, українці виношували сильне і незаперечне бажання жити відповідно до культурних надбань свого народу. Не дивлячись на це, підозра у ворожості до Канади висіла над ними важким тягарем і продовжувала їх переслідувати.
Українці Канади вимагали справедливості. Вони вимагали від уряду Канади публічного визнання своєї вини перед українським народом. Їм хотілося якоїсь запоруки, запевнення, що в майбутньому народ Канади, до якої етнічної групи він би не належав, не буде наражений на дискримінацію, на порушення його прав та свобод. (Але в майбутньому історія повториться: Надзвичайний закон про воєнні заходи було застосовано урядом Канади в роки Другої світової війни. Він став причиною інтернування громадян Канади японського, італійського та німецького походження. Цей же закон було використано і проти французів в провінції Квебек в час Жовтневої кризи 1970 року. В 1988 році його було замінено Законом про надзвичайні ситуації (Emergencies Act) і вжито під час так званого “Конвою свободи” (Freedom Convoy) на початку 2022 року).
Настирливість та непохитність перемагають
Десятиліттями українці лічили нанесені їм рани. Перша світова війна змінила їх. Вони поступово вливалися в усі аспекти життя Канади, стали рівними серед рівних в мультиетнічній родині канадців.
Необхідно мати на увазі й те, що десятиліттями про цю трагічну сторінку історії Канади, крім самих інтернованих та їхніх родин, ніхто не згадував. Архівні документи в 1954 році були знищені… Лише у 1980-х роках почалися спроби, щоб кинути промінь світла на цей один з найбільш неприємних фактів в історії Канади та в історії українців Канади (Вісник. Конґрес Українців Канади – Провінційна Рада Саскачевану. Осінь 2018. – С. 4). Роками на адреси лідерів партій, урядових високопосадовців надходили листи від українських організацій та установ, від окремих громадян з настирливою вимогою вирішити українське питання, а також включити тему «Інтернування українців у Канаді» до навчальних програм з історії Канади в освітніх закладах. У відповідь – мовчанка.
Та настирливі, непохитні та стійкі у своєму намірі назвати речі своїми іменами українці добилися свого. Вони вважали, що пережите нашим народом у Канаді в роки Першої світової війни вартує уваги і заслуговує на те, щоб ці роки стали сторінками історії українців Канади, щоб про них знали і пам’ятали майбутні покоління, внуки-правнуки не тільки українців в Канаді, а й в Україні. Це допоможе їм зрозуміти трагічність ситуації, в якій опинилися наші перші переселенці в Канаді, та якою дорогою ціною давався їм хліб насушний та долари, якими вони навіть в найскрутнішу хвилину ділилися з рідними в Краю, хоч і самі ледве зводили кінці з кінцями.
Однією з найвагоміших рушійних сил у складному та довгому процесі визнання урядом Канади факту інтернування були волонтери Українсько- канадської асоціації громадянських свобод (Ukrainian Canadian Civil Liberties Association – UCCLA). Вони поставили перед собою мету добитися від уряду Канади визнання факту інтернування як такого, що мав місце в історії країни, та добитися визнання несправедливості щодо осіб українського походження й інших європейців, інтернованих в роки Першої світової війни. Члени Асоціації також приклали свої узгоджені зусилля у проведенні інформативної роботи серед громадськості.
«Закон про визнання факту інтернування осіб українського походження» (Bill – C-331, Internment of Persons of Ukrainian Origin Recognition Act), було прийнято урядом Канади у 2005 році. Законопроект запропонував канадський політик китайського походження, член Палати громад Інкі Марк (Inky Mark).
9 травня 2008 року було підписано угоду щодо заснування десятимільйонного Канадського фонду визнання інтернованих в роки Першої світової війни (Canadian First World War Internment Recognition Fund), який з того часу існує для підтримки пам’ятних та освітніх проектів та представляє всі громади, які постраждали від операцій з інтернування. За уряд Канади документ підписав достойний Jason T. Kenney, міністр з питань громадянства, імміґрації та мультикультуралізму (Річний звіт Конґресу Українців Канади від 20 червня 2009 року: http://www.ukrainianworldcongress.org/UserFiles/File/AnnualMeetings2009/ Canada.pdf). Це було досягнуто завдяки розпочатій у 1986 році кампанії волонтерів Комісії громадянських свобод (Civil Liberties Commission) та Українсько-канадської асоціації громадянських свобод (UCCLА), яку тоді очолював Джон Б. Ґреґорович (John B. Gregorovich), та сотень осіб тих, які підтримували ідею створення фонду. Їхні імена подані в першому річному звіті Канадського фонду визнання інтернованих в роки Першої світової війни (Recalling Canada’s First National Internment Operations: Annual Report of the Canadian First World War Internment Recognition Fund. 2009: http://www.internmentcanada.ca).
Вшановуючи їхню пам’ять
З метою вшанування пам’яті інтернованих в роки Першої світової війни на спеціально виділені для цього кошти влаштовуються виставки, проводяться наукові симпозіуми, відкриваються меморіали, музеї тощо. У місцях колишніх таборів встановлюються пам’ятні дошки, відновлюються забуті могили інтернованих українців, освячуються цвинтарі, де захоронені тлінні останки тих, для кого востаннє сонце зайшло за обрій за колючими дротами таборів.
Найпершу меморіальну дошку вшанування пам’яті незаконно інтернованих – на зібрані українцями кошти – було встановлено на території колишнього концтабору Форт Генрі, Кінґстон (Fort Henry, Kingston) в провінції Онтаріо. Відкриття пам’ятної дошки, висвітлене наступного дня в часописі The Globe and Mail у статті Plaque’s unveiling cast light on a dark chapter («Відкриття меморіальної дошки проливає світло на темну сторінку»), вiдбулося 4 серпня 1994 року. Ця стаття та інші документи доступні у мережі на вебсторінці Українсько-канадської асоціації громадянських свобод за посиланням: https://www.uccla.ca/internment-educational-documents).
Фрагмент статті з часопису The Globe and Mail від 5 серпня 1944 року про відкриття меморіальної дошки інтернованим у таборі Форт Генрі, Кінґстон
Один з перших меморіалів вшанування пам’яті несправедливо інтернованих урядом Канади на території колишнього табору в Альберті (Castle Mountain Internment Camp) в національному парку Бенф (Banff National Park), який було урочисто відкрито і освячено 12 серпня 1995 року (фотознімок Бориса Сидорука).
22 серпня 2014 року, з нагоди 100-річчя початку інтернування, в українських, хорватських, сербських, німецьких та угорських церквах та культурних центрах Канади було відкрито 100 меморіальних дошок у пам’ять про інтернованих (One Hundred Plaques – CTO: https://www.ucclf.ca/one-hundred-plaques).
Події перших національних операцій з інтернування в Канаді відтворені в таких документальних фільмах, як «Вартість волі» – Freedom Had a Price (1995), режисер та редактор Юрій Луговий, та «Такого ніколи не було: Перші національні операції з інтернування в Канаді» – That Never Happened. Canada’s First National Internment Operations (2017) режисера Раєна Бойка.
Про факт інтернування українців Канади в роки Першої світової війни десятиліттями не було ніякої згадки в програмах з історії в навчальних закладах Канади та Америки. Цю тему (вперше в Північній Америці!) в 2011 році було покладено в основу розробки методів та педагогічного підходу для двотижневого курсу «Соціальна справедливість: як навчати про інтернування українців в Канаді та український голодомор», організаторами та інструкторами якого були професори Манітобського університету – д-р Денис Глинка та д-р Орест Цап.
Курс був частково спонсорований фондом при Манітобському університеті, призначеним для запровадження нововведень, Фундацією ім. Т. Шевченка та Центром Українських Канадських Студій при Манітобському університеті. Більше інформації щодо цієї теми можна знайти за посиланнями: Інтернування українців в Канаді…: http://stattitablohy.ezreklama.com/Prava-liudini/3942-intiernuvannia-ukrayintsiv-v-kanadi-ta-ukrayins-kii-golodomor-iak-prikladi-novogho-pidkhodu-do-vivchiennia-traghichnikh-istorichnikh-podii.html; Summer Institute on Ukrainian Internment…: http:// umanitoba.ca/news/blogs/blog/2011/04/13/summer-institute-on-ukrainian-internment-and-holodomor.
Однією із основних рушійних сил, яка продовжує підтримувати освітньо-пізнавальні проекти та заходи з метою вшанування пам’яті жертв інтернування, а також вшанування пам’яті канадських українців, які зголосилися на службу у ряди канадської армії, є Українсько-канадська фундація громадянських свобод – UCCLF (президент Борис Сидорук). Це завдяки старанням її членів в Канаді встановлено десятки історичних знаків та та кілька монументів. Два з них зведено на території законодавчих асамблей у Манітобі та Альберті. Б. Сидорук висловлює свою впевненість в тому, вони послужить джерелом інформації про долю тисяч арештованих та інтернованих українців та інших європейців, запрошених урядом домініону на поселення у Канаді.
Перший монумент жертвам інтернування, урочисто відкритий 24 жовтня 2015 року поруч пам’ятника Кобзареві, на території Манітобської законодавчої асамблеї (Internment: https://uccmanitoba.ca/2015/10/wwi-internment/).
Монумент інтернованим в роки Першої світової війни, урочисто відкритий 1 жовтня 2023 року на території законодавчої асамблеї у м. Едмонтон в Альберті (фотознімок Бориса Сидорука).
Пам’ятник жертвам інтернування у парку Писанка в містечку Веґревил, Альберта – Pysanka Park in Vegreville, урочисто відкритого 23 червня 2024 року (фотознімок Бориса Сидорука).
Борис Сидорук звертається до присутніх під час нещодавно відкритого пам’ятника інтернованим в роки Першої світової війни у м. Веґревил (Vegreville site of UCCLF’s latest WWI Internment monument: https://www.uccla.ca/post/vegreville-site-of-ucclf-s-latest-wwi-internment-monument).
Монументи інтернованим, пам’ятні дошки, відновлені цвинтарі у місцях колишніх таборів стали місцями шани та скорботи, місцями пам’яті про важке минуле наших першопоселенців у Канаді. Це є красномовним свідченням того, що ми, їхні нащадки, робимо все для того, щоб зберегти пам’ять про незаконно інтернованих і щоб не допустити такого негуманного відношення до людей у майбутньому. З цією метою у 2014 році Національний комітет інтернування при Конґресі українців Канади (UCC National Internment Committee) прийняв постанову, згідно якої було визначено вважати 28 жовтня кожного року національним Днем пам’яті інтернованих. Дату було визначено з огляду на той факт, що саме 28 жовтня 1914 року федеральний уряд Канади розширив початкові заходи безпеки Надзвичайного закону про воєнні заходи (The War Measures Act) від 22 серпня 1914 року, який започаткував реєстрацію ворожих іноземців.
Борис Сидорук, президент Українсько-канадської фундації громадянських свобод, звернув увагу на важливість вшанування українською громадою Дня пам’яті інтернованих у своєму слові до делегатів XXVII трирічного Конгресу українців Канади, який проходив у жовтні 2022 року у м. Вінніпеґ. Між іншим він підкреслив, що «нейтральні спостерігачі знали про велику шкоду, завдану в роки Першої світової війни канадським українцям», які боялися, щоб у майбутньому знову не опинитися за колючим дротом. І навіть пізніше, в роки Другої світової війни, вони знаходилися під враженням пережитого і «ще почувалися неповноцінними».
Минуле не вернуть, не виправить минуле… Але воно живе – забуте й незабуте… (В. Симоненко).
Тож не забудьмо й ми! Не допустім, щоб перервалася нитка пам’яті довжиною у більш як століття! Оберігаймо її! I непошкодженою передаймо своїм нащадкам!
Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада
