Козак, який пройшов дві світові війни

“Іван Ремболович”

4 липня 2012 р. вийшло нове дослідження Романа Коваля, на цей раз про Івана Ремболовича – отамана півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р., начальника зв’язку Дієвої армії УНР, учасника Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника в листопаді 1921 р., командира саперного куреня дивізії “Галичина”, учасника підпілля ОУН на Прикарпатті в 1944 – 1949 роках, зокрема на Коломийщині та Гуцульщині.

 

У сьомому томі “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича про Івана Ремболовича написано лише 31 слово і трохи не завжди точних цифр, разом 42 знаки. В них вміщено біографію людини, яка пройшла дві світові війни, дві епопеї Визвольної боротьби. Від грудня 1917 р. до листопада 1921 р. Іван Ремболович воював за волю і долю України, спочатку на рідній Чернігівщині проти Таращанського і Богунського полків Красної армії. На Київщині бився проти Семена Будьонного, на Поділлі й Волині – проти Григорія Котовського. Десятки, а може, й сотні боїв! І що ми про них знаємо?!

Арештували Івана Ремболовича 7 листопада 1949 р. в Космачі, розстріляли 8 вересня 1950 р. у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ).

60 років рідні та історики не могли ознайомитися з “кримінальною” справою Івана Семеновича Ремболовича. В останній рік президентської каденції Віктора Ющенка це нарешті вдалося Романові Ковалю, відтак ця справа лягла в основу його дослідження.

Книжка “Іван Ремболович” з’явилася завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА та Історичного клубу “Холодний Яр”.

Вихідні данні видання даті:

Роман Коваль, “Іван Ремболович” (Київ – Вінниця: Історичний клуб “Холодний Яр”, ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 63 грн.

Дослідження щедро ілюстроване унікальними фотографіями.

Наклад – 1000 пр.

Подаємо зміст видання, біографію Івана Ремболовича, передмову Романа Коваля та два розділи – “Битва над річкою Звіздаль” і “Айнзац” проти Ковпака” .

Книгу можна придбати, попередньо переказавши кошти електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049, зазначивши “За книжку “Іван Ремболович”.

 

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Газета “Незборима нація” в Інтернеті

http://nezboryma-naciya.org.ua/

 

Зміст книги “Іван Ремболович”

 

Роман Коваль. Щасливі й сумні дороги Івана Ремболовича (передмова).

Біографія Івана Ремболовича.

До революції і після.

“Треба було захищати рідний край”.

Сальський і Болбочан.

“Радісна пісня визволення”.

Пйотркув-Трибунальський.

Під патронатом розвідок.

“На лісові роботи”.

“А де наша зброя?”

“Жахливий вигляд мав цей похід”.

“Ваші нерви вже заспокоїлися?”

“Головне – всюди бити москалів”.

На Коростень!

“Пане партизане! Що ви робите?!”

“Тільки дві сльози…”

“І хліб, і біль”.

“Кіннота зліва!”

Битва над річкою Звіздаль.

“За що ж?..”

“Хто з вас Ремболович?!”

Опір московській сваволі.

“Весна” Олександра Храпачова.

“Ми – українські партизани”.

І знову війна!

Творимо силу!

Аргументи генерала Курмановича.

Альфред Бізанц.

“Айнзац” проти Ковпака.

Брідське пекло.

Під опікою монахів і монахинь.

“Полковник Балбачан” на Гуцульщині.

“А зв’язок з підпіллям ОУН підтримували?”

Допити 1950 року.

“Отака життєва правда!”

Не підлягає реабілітації?

 

Джерела

Поширені скорочення.

 

Додаток №1. Спогади і документи. 1918 – 1921 рр.

Іван Ремболович. 1918 рік на Чернігівщині.

Олександр Вишнівський. Наша Світланка.

Світлана Харченко в бою під Вапняркою атакує ворожу батарею.

“Показанія повернувщогося з большевицького полону учасника повстанчого отряда генерала Тютюнника хорунжого 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Спартака”.

 

Додаток №2. Спогади про дивізію “Галичина”.

Роман Долинський. Бойова група Байєрсдорфа. Причинок до історії 1-ї Української Дивізії УНА, колишньої Дивізії “Галичина”.

Юрій Копистянський. Прорив з-під Бродів.

Павло Сумароків. В оточенні під Бродами. Прорив 2-го куреня 30-го полку УД “Галичина”.

 

Додаток №3. Побратими Івана Ремболовича

Олекса Горбач. Майор Микола Палієнко.

Мирон Матчак. Поручик Поспіловський.

Роман Коваль. Вояцька одіссея Антона Гребенника.

Нестор Ріпецький. Насамперед українець. Славній і світлій пам’яті мойого друга і співробітника полк. Г. Сосідка.

Михайло Крат. Пам’яті друга і бойового товариша. Леонід Перфецький. 1901 – 1977.

Роман Коваль. “Умер козак…” (згадка про Володимира Малкоша).

 

Додаток №4. Неповний список вояків і старшин УСС, УГА та Армії УНР, учасників Другої світової війни в лавах дивізії “Галичина”, Українського визвольного війська та 1-ї УД УНА

 

Додаток №5. “Приговор” і вирок.

“Приговор”.

Вирок Іванові Ремболовичу.

 

Додаток №6. Біографії учасників підпілля ОУН та УПА, згадки про яких є у цій книжці.

 

Додаток №7. 1990 – 2012 рр. Вітання, лист і спомин про Івана Ремболовича.

Вольф-Дітріх Гайке. Першій Українській Дивізії – з нагоди проголошення деклярації суверенітету України в липні 1990 р.

Роман Коваль. Лист голові Головної управи Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії Миронові Головатому.

Зеновій Врублевський. “Він був нам як тато”.

 

Додаток №8. Фотодокументи.

 

Біографія автора.

Подяки.

 

 

Щасливі й сумні дороги Івана Ремболовича

(передмова автора)

 

У сьомому томі “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича про нього написано лише кілька рядків: “Рембалович Іван (1891 – 1944), військ. діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2, 3 Всеукр. Військ. з’їздів у 1917, начальник зв’язку Запор. корпусу і І Запор. стрілецької дивізії у 1918-20, учасник 1 і 2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії “Галичина”.

31 слово і трохи не завжди точних цифр, разом 42 знаки. У них вміщено біографію людини, яка пройшла дві світові війни, дві епопеї Визвольної боротьби.

Скупі згадки про Ремболовича і в мемуарній літературі. Вояки дивізії “Галичина” Володимир Малкош, Леонід Муха, Богдан Маців і Зеновій Врублевський у розмовах зі мною дивувалися: як могло статися, що про таку славетну людину настільки мало свідчень?!

Сотник Ремболович від грудня 1917 р. до листопада 1921 р. воював за волю і долю України, спочатку на рідній Чернігівщині проти Таращанського і Богунського полків Красної армії. На Київщині бився проти Семена Будьонного, на Поділлі й Волині – проти Григорія Котовського. Десятки, а може, й сотні боїв! І що ми про них знаємо?!

Якби не редактор збірника “Базар” і журналу “За Державність” Михайло Садовський, який запропонував Іванові Ремболовичу написати спомини про свою боротьбу, то що б взагалі ми знали про підполковника Ремболовича – героя Визвольної війни 1917 – 1921 років?!

Навіть ця книжка – лише ескіз до його біографії. Працюючи над нею, я весь час відчував брак матеріалу.

Книжка “Іван Ремболович” з’явилася не тільки завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА, а й конкретному сприянню її членів. Насамперед хотів би вклонитися Володимирові Малкошу, який найбільше зробив для повернення цього імені, зокрема він 10 літ наполегливо добивався в Івано-Франківському управлінні СБУ архівної “кримінальної” справи на Івана Ремболовича.

Підхопивши ідею Малкоша, я звернувся до директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира Вятровича з проханням викликати справу Ремболовича з Івано-Франківського управління СБУ. Володимир Вятрович пішов мені назустріч – і я зміг ознайомитися з нею в читальному залі Галузевого державного архіву СБУ.

Ця справа й лягла в основу цієї книжки.

Справа Ремболовича була закрита для істориків упродовж 20 років української незалежності, бо в нашій державі продовжують діяти імперські закони, згідно з якими всі, хто виступав зі зброєю в руках проти червоної Москви, чи пак “совєтської влади”, довіку вважатимуться “контрреволюціонерами”, тобто злочинцями у безсовісно-нахабних очах “матушкі Росіі”.

Особливу ненависть у Москви та її малоросійських слуг викликають ті, хто допомагав німцям бити її комуну. Ці люди, на переконання Кремля, є колаборантами, а таким прощення бути не може.

Насправді ж колаборантами є ті українці, які в 1917 – 2012 роках допомагали впроваджувати владу російського народу. І всі, хто збройно боровся проти Москви та її посіпак, на мою думку, осуду не підлягають. Хоч би з чортом, лиш би скинути владу Москви з її леніниними, троцькими, котовськими, сталіними, тухачевськими, єжовими, кагановичами, хатаєвичами, беріями і жуковими!

Я би теж вступив до дивізії “Галичина”, навіть якби мій батько був у Красній армії! Дивізія “Галичина” – це була можливість створити клітину майбутнього українського війська, яке б могло стати в обороні нашого історичного буття.

Коли в 1943 році було проголошено створення дивізії, підполковник Ремболович, як і багато комбатантів УСС, УГА, Армії УНР вступив до неї добровільно. Генерал-чотар Української галицької армії Віктор Курманович чітко означив проблему: “…Найстрашнішим ворогом усього національно думаючого українства є більшовики, так що нам по дорозі тільки з тим, хто йде проти них. Ми могли опинитися лиш у протибільшовицькому таборі”.

Це була не любов до німців, які дикою політикою налаштували галичан проти нової окупаційної влади. Це був вибір меншого зла. Німці б’ють наших історичних ворогів, тож мусимо їм у цьому допомогти.

До того ж комбатанти Визвольної боротьби 1914 – 1920-х років сподівалися, “що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами і СССР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена дивізія разом з УПА стане ядром Українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України”. Це думка Володимира Малкоша.

“Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків, – продовжував він. – І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні пляни “дранґ нах Остен”, були в Німеччині сили, які пам’ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося”.

Одним з таких, прихильних до українців, німців був полковник УГА Альфред Бізанц, начальник Військової управи дивізії “Галичина”. У роки Другої світової війни він врятував життя багатьом українцям, зокрема домігся звільнення з табору совєтських полонених 1500 українців, визволив з в’язниці відомого діяча ОУН Миколу Капустянського. Організував переселення з Бойківщини та Гуцульщини, де панував голод, 25 тисяч дітей, врятувавши їх від неминучої загибелі. Влаштував у Галичині 1366 народних кухонь, у яких харчувалося понад 100000 бідняків, а також організував понад 2000 дитячих садків, де безкоштовно годували 114000 дітей. За одне тільки це йому можна ставити пам’ятники на Бойківщині та Гуцульщині! І не тільки там!

Німці – люди державні, на новобранців вони дивляться як на майбутнього вояка, а не як на гарматне м’ясо. Понад рік німецькі старшини вишколювали вояків “Галичини”, видали їм наймодернішу зброю. Більшовики ж посилали на фронт майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців уже через тиждень-два після мобілізації. Посилали на вірну загибель. Москві ніколи не було шкода українців – мовляв, як німців не здолаємо, то “українську проблему” вирішимо. І кидали їх, беззбройних, під танки та на німецькі дзоти. Казали: здобудете зброю у бою!

Іван Ремболович пройшов перепідготовку у саперній школі й одержав звання сотника. З огляду на вік і слабке знання їхньої мови німці не погодилися зберегти йому звання підполковника. Але це не стало перешкодою в його прагненні послужити Україні на полях битв, які проходили на її теренах.

В апокаліптичній битві під Бродами в липні 1944 року Ремболович командував саперною сотнею, а тоді й саперним куренем. У бою під селом Ясенівці він дістав тяжке поранення. “Всі гадали, що сотник загинув, – зазначав Володимир Малкош. – В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у “Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії “Галичина” УНА…” він числився як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест”.

Не дивно, що й упорядник збірника спогадів “Броди” Олег Лисяк написав: “Вони віддали життя за Україну! Нехай не загине слава про майора Палієнка і майора Ремболовича та сотника Палієва – синів Східних і Західних земель України, нехай славиться ім’я кубанського козака-поручника Поспіловського, нехай гомонить пісня слави про синів усіх земель, що знайшлися в рядах Ди­візії і віддали життя у бродських боях. Вони згинули в найтяжчих атаках і відбоях під Почапами, Олеськом, Кутами, Хильчицями, Ожидовом, Закомарами, Княжим, Білим Каменем – у стіп Маркіянової гори!”

Але Ремболович вижив… Останні роки свого життя під провів в оунівському підпіллі на Прикарпатті та Гуцульщині. Уповноважений МҐБ Куліков арештував його в листопаді 1949 року – навіть без ордера, тому в архівній справі фігурують різні дати арешту – 6, 7 і 8 листопада. Уповноважені МҐБ і не надто намагалися приховати це порушення.

В архівній справі №7127 під протоколами допитів є особисті підписи арештованого. Скрізь він підписувався як Ремболович. Відтак можемо стверджувати, що упорядники “Енциклопедії українознавства” помилилися в написанні його прізвища. До того ж і всі його рідні мають прізвище Ремболович, а не Рембалович.

 

Багато особистих трагедій пережив герой цієї книги: смерть друзів, нареченої Світлани Харченко (помічника полкового лікаря 1-го полку Синьої дивізії), страшні польські табори, катастрофу над річкою Звіздаль, московський полон, загибель Української держави, смерть сина Юрка та дружини Ванди в 1930-х, 17 місяців німецької тюрми, тяжке поранення під Бродами… Товариші двічі вважали його загиблим – у 1921-му та 1944-му, але він виживав, одужував і знову повертався до боротьби.

Саме боротьба давала йому найбільшу радість життя. Він мав чимало особистих перемог на фронтах. Про це свідчать хрести Станіслава ІІІ ступеня, Анни ІІІ ступеня, Володимира ІV ступеня, які він здобув у боях з німцями на “першій імперіалістичній”.

Якби Симон Петлюра розумів роль нагород, то, поза сумнівом, груди Ремболовича були б укриті багатьма бойовими орденами та медалями. Але Петлюра першу відзнаку ввів тільки на третій рік війни, 1920 року, – за участь у Першому зимовому поході, в якому Іван Ремболович участі не брав, бо перебував у польських таборах. За Другий зимовий Петлюра нагород не вводив, можливо, через те, що не хотів нагороджувати Юрка Тютюнника, з якими перебував у непримиренному конфлікті. А жаль! Хто-хто, а учасники Другого зимового походу заслужили право на відзнаку! Скільки перемог і над собою, і над ворогами України здобув Іван Ремболович у цьому поході! Скільки московської чортівні відправив до пекла! Скількох вояків спонукав до героїзму! І все ж не через це він залишився в українській історії. Героїв було багато, а хто тепер згадає їхні імена?

Перо! Вояцьке перо! І наполегливість полковника Михайла Садовського – дбайливого збирача вояцьких спогадів. Якби не він, імена Ремболовича та багатьох інших вояків могли б загубитися-забутися за темні десятиліття панування російського тоталітарного режиму.

Головний набуток цієї праці – підполковник Іван Ремболович залишився в нашій історії, його подвиг не забуто. Сподіваюся, що вихід цієї книжки викличе інтерес до його постаті, а відтак можуть з’явитися нові свідчення, нові джерела.

Дорогі друзі, пишіть про тих, хто боровся за Україну.

Це наш національний обов’язок!

 

Роман КОВАЛЬ

 

 

Біографія Івана Ремболовича

 

РЕМБОЛОВИЧ Іван Семенович (28.01.1897, м. Городня Чернігівської губернії – 8.09.1950, Станіслав, тепер Івано-Франківськ). Військовий діяч; молодший офіцер саперної команди 19-го Костромського піхотного полку 5-ї піхотної дивізії, командир саперної команди 670-го Дунаєцького піхотного полку 168-ї піхотної дивізії (1917), помічник командира 5-ї саперної роти 5-ї піхотної дивізії російської армії (09.1917), отаман півсотні Вільного козацтва (поч. 1918), командир пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918), старшина 20-го кінного Павлоградського полку (4.01.1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (10.01.1919), начальник зв’язку 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, Запорозької групи (05.1919), штабу Дієвої армії УНР (4.08.1920), начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи (27.10.1921 – 5.11.1921), командир ударної частини Української повстанської армії Юрка Тютюнника (5.11.1921), командир саперної сотні 14-го саперного куреня, командир саперного куреня дивізії “Галичина” (1.12.1943 – 1.07.1944); військове звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”.

Народився у сім’ї службовця земської управи. В батьків, Семена Юхимовича і Софії Карлівни, було дев’ятеро дітей: Михайло (22.10.1885), Георгій (10.01.1887), Вадим, Володимир, Олена (28.04.1888), Анна (21.12.1890), Ніна (27.01.1894), Олександра (5.05.1895), Іван (28.01.1897), Вадим (30.03.1901) та Ліда (27.02.1903).

1905 року вступив у Городнянське земське училище, освіту продовжив у Городнянському 4-класному вищеначальному училищі. Закінчив його напередодні війни. Здавши іспити за 6-й клас гімназії, пішов до війська добровольцем.

Учасник Першої світової війни. Закінчив Віленське училище (Полтава, 01.1916). За героїзм здобув хрести Станіслава ІІІ ступеня, Анни ІІІ ступеня, Володимира ІV ступеня. Учасник українізації частин російської армії. Делегат Першого, Другого і Третього всеукраїнських військових з’їздів (Київ, 1917). Організатор Вільного козацтва на Чернігівщині. Учасник боїв проти червоних у 1917 – 1919 роках. У грудні 1919 р. інтернований поляками у Луцьку. З лютого 1920 р. служив у 2-й (невдовзі 6-й Січовій) дивізії. Учасник Другого зимового походу УПА, під час якого вславився в боях за Коростень, інші міста і села. 12 листопада в с. Чайківка тяжко поранений у праве стегно. Попри поранення, в бою під с. Малі Миньки 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон, з якого втік.

Учасник Другої світової війни. Учасник битви під Бродами у липні 1944 р., під час якої був тяжко поранений, внаслідок чого втратив ногу. У 1944 – 1949 рр. – у підпіллі ОУН (псевдо “полковник Балбачан”). Арештований 7 листопада 1949 р. в с. Космачі Яблунівського району на Гуцульщині.

15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1А, 54-11 КК УССР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок виконано 8 вересня 1950 року. На подання голови Івано-Франківської станиці Братства 1-ї УД УНА Володимира Малкоша іменем Івана Ремболовича названо вулицю в м. Івано-Франківську.

 

 

 

Битва над річкою Звіздаль

 

17 листопада 1921 р. о 7-й ранку в Малі Миньки примчав верхи селянин. Він схвильовано розповів полковникові Янченку, що через Голубієвичі в нап­рямку на Малі Миньки посувається великий відділ ворожої кінноти. Іван Ремболович був присутній при розмові. Він одразу написав рапорт генералові Тю­тюннику. “Але по цьому рапортові генерал Тютюнник жодних нових розпоряджень не зробив” [31, с. 167].

Командарм був хворий.

“О годині 8.00 хвилин 15 інший селянин повідомив, – продовжував Ремболович, – що в 5 – 6 верстах від села Ма­лі Миньки наїхало багато ворожої кін­ноти. Я збудив полковника Лушненка (начальника штабу Київської повстанчої ди­візії). Полковник Лушненко наказав збуди­ти полковника Янченка, а сам негайно по­відомив про це генерала Тютюнника. Але й на цей раз нових наказів від генерала Тю­тюнника не було.

Біля 9.00 години ранком прийшов до штабу дивізії підполковник Шраменко, що його бригада несла сторожеву охорону на шляхах Голубієвичі – Рудня, й передав, що наші застави побачили ворожі роз’їзди по 10 – 45 кіннотчиків. Полковник Лушненко подав ці відомості генералові Тютюннико­ві й водночас запитав, чи не готуватися до вимаршу. На це була відповідь від генерала Тютюнника, що вимарш відбудеться о 12.00 годині” [31, с. 167 – 168].

Наполягав на негайному виїзді з Малих Миньок і начальник штабу Юрко Отмарштейн. “Та командарм і цим разом відповів, силуючись показати спокій, що відбивалися добре весь минулий тиждень, відіб’ємося і нині, а одна година відпочинку – це більша певність, що самі себе не знищимо” [8, с. 104]. Але ж Котовський “атакував тепер не бойову частину, а шпиталь на возах”, – зауважив у своїх споминах Дмитро Герчанівський [8, с. 106].

Десь о 9.20 московські роз’їзди обстріляли застави Волинської групи. “Не чекаючи на дальші накази, – згадував Ремболович, – старшини самі наказали воякам повиходити з хат і бути напоготові до вимаршу та бою” [31, с. 168]. Нарешті генерал Тютюнник зі штабом і кінною сотнею сотника Хмари виїхав з подвір’я, де містився штаб групи, й наказав вирушати на Великі Миньки.

Було за кілька хвилин перед дванадцятою.

До підво­ди, на якій сидів поранений Ремболович, підійшов у подертих валянках полковник Янченко – через попухлі ноги він не міг взути чоботи. Прив’язавши свого коня до фури, Володимир Янченко сів поруч.

“Середина колони переходила якраз місток на потоці, зараз при кінці села, – описував Дмитро Герчанівський, – коли з південного заходу впало кілька рушничних пострілів, що й приспішило рух колони. Коли ж її хвіст минав цей місток, у північно-західній стороні села знову впало кілька густих пострілів, а на півдні раптом розпалилася велика рушнична й кулеметна стрілянина та гук розривних ручних гранат” [8, с. 106]. У хвості колони загукали:

– Кіннота, кіннота! Ворожа кіннота у селі! Кулемети назад! Кулемети назад!!!

Більшовицькі коні були гладкі. Вони бадьоро задирали голови.

Відділ з кулеметом, а може й з двома, поспішив назад.

Козаки в колоні нервували. “Одні передавали, щоб передова частина приспішила свій рух, інші закликали до спокою. Задні підводи вискакували з колони. Сильніші коні теж швидко піддавалися поденервуванню, напружуючи всі свої сили, минаючи слабших коней, що застрягали в глибокому снігу на полі. Тим більше, що з південного сходу показалася ворожа кіннота, що частково їхала полем просто на північ поза лісок, який був спереду, щоб зовсім замкнути нам відступ, а частина її кинулася на нашу колону бічним ударом” [8, с. 106].

Ремболович поба­чив, що навперейми голові колони чвалом скаче московська кіннота. Командири повстанських куре­нів спішно подавали команди. Пол­ковник Янченко, попри попухлі ноги, прудко скочив з підводи на коня.

Червоні, наближаючись, добували шаблі… “Очі всіх повернулися до генерала Тютюн­ника. Він також повернув голову в бік ворожої кінноти і… кар’єром поскакав до го­лови колони, а за ним слідом полковник Янченко, обидва командири бригад (полковник Сушко й підполковник Шраменко) і кінна сотня сотника Хмари. Пізніше до них приєдналися ще кілька старшин і козаків, яких було вислано вперед як розвідку. Все це понеслося щосили в бік польсько-совєтського кордону” [31, с. 168]. Врятувалися і тяжко поранені, які перебували в передніх п’ятнадцяти санках.

“Старшини вживали заходів стримати козаків у селі, де кіннота не могла б нас атакувати, – описував останній бій Української повстанської армії Іван Ремболович, – повернути їх назад та перейти до контрна­ступу, щоб прорватися до лісу, де знову ж ворожа кіннота не могла б нас атакувати. Але цього маневру нам не пощастило виконати через паніку, яка охопила козацтво, коли воно побачило, як утік вищий команд­ний склад. Мій підводчик погнав коні. Санки виїхали за село в чисте поле. По полю бігли 150 – 200 старшин та козаків. Я обер­нувся й побачив, як у 100 – 150 кроках за мною ворожа кіннота перерізала наші час­тини в двох місцях. Мої санки раптом стали – було забито коня. Я зліз із санок, але не міг швидко йти, бо рана в нозі ще не загоїлася. До мене підбіг підполковник [Євген] Копац, і я оперся на його плече. В цю хвили­ну до нас підбігли два козаки.

– Пане полковнику, то ви не втекли? Бу­демо ж разом умирати, – крикнув один з них.

– Козацтво, стій! Ще не все пропало! До мене! Будемо битися! – почав я кричати.

Дві ворожі кулі, одна за однією, збили ме­ні кашкета з голови” [31, с. 168 – 169].

Кілька козаків, почувши команду, підбіг­ли до підполковника. Він наказав лягати в сніг і відстрілюватися. Протягом декількох хви­лин біля Ремболовича зібралися до сотні козаків. Організована та озброєна сотня козаків, які вирішила дорого віддати своє життя, – сила. Більшовики це одразу відчули – ворожа кіннота поспішила розширити коло, щоб змен­шити свої втрати. Тобто відступила. Лише за дві-три годи­ни, коли постріли з боку сотні Ремболовича через брак набоїв майже вти­хли, ворожа кіннота з криками “ура!” кинулася в атаку.

“Умирали козаки, – свідчив гарматний сотник 6-ї бригади 6-ї дивізії старшина Р., – як належе, посилаючи прокляття комуністам і зайдам чужинцям, де-які співали “Ще не вмерла Україна”. Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою сами себе забивали останньою кулею, розстрілявши по ворогові всі набої” [14, арк. 106].

Попри те що деякі козаки підняли руки, здаючись до полону, червоні рубали їх шаблями, аж поки комдив Григорій Котовський не в’їхав по­між повстанців. Він почав махати рукою на своїх людей, щоб ті припинили рубати.

“Припинивши рубку, – продовжував Ремболович, – червоноармійці ки­нулися на нас, як шакали на падлину, й почали обдирати з нас одяг та взуття. Скін­чивши це, нас вишикували по чотири в шереги й повели до села, де й замкнули в церкві” [31, с. 169].

“Якби стали одностайно всі разом, то не було б стільки втрати, до того такої тяжкої, як старшинський корпус, – писав гарматний сотник Р. – Всьому виною командний склад штаба генерала Тютюнника, наприклад, полковник Шраменко позорно покинув бригаду до начала бою і, сівши на сани, з яких ніколи не вставав, почав доганяти штаб, який утікав на конях, запоминаючи свій обов’язок і своє призначення, тим паче що генерал Тютюнник казав козакам, що він їх не покине і йому вірили як ідеалу, наслухавшись за Зимовий похід” [14, арк. 106].

За даними більшовиків, у бою над річкою Звіздаль у полон потрапило 517 осіб, загинуло ж понад чотириста козаків, з них понад 250 порубано.

 

 

“Айнзац” проти Ковпака

 

Бойова група Фрідріха Байєрсдорфа силою 2 тисячі осіб була сформована в Гайделагері з вояків дивізії “Галичина”, які вже пройшли перевишкіл. До її командного складу повинні були увійти ”найкращі старшини і підстаршини” [7, с. 22]. Перед групою було поставлено завдання “викурити” з німецьких тилів червоних партизанів Сидора Ковпака. Разом із трьома подібними групами з інших німецьких дивізій вояків Байєрсдорфа мали перекинути на Холмщину та Підляшшя. Акція проти червоної партизанки була підпорядкована штабові фельд­маршала Альфреда Йодля.

До складу групи Байєрсдорфа входив і батальйон Івана Ремболовича.

Німці не кидали вояків своєї армії у бій погано озброєними і невишколеними. На відміну від Москви, вони берегли життя вояків, навіть якщо ті були інших національностей. Командир кінно-розвідчого відділу групи Байєрсдорфа Роман Долинський свідчив: “Озброєн­ня модерне і достатнє: дивізіон лег­кої артилерії, 4 танки, 32 кулемети типу МҐ-34 і МҐ-42, які завдяки своїй конструкції діяли як легкі та важкі кулемети; 16 легких та середніх гра­натометів, достатня кількість легкої автоматичної зброї, внутрішній телефонічний [зв’язок] та зовнішній радіозв’я­зок і т. п. Амуніції більше, як вдо­сталь” [11, с. 12].

Українські вояки не були необстріляними хлопчаками: вояки мали 24 – 30 років, підстаршини – до 35 років, вік старшин – від 30-ти до 50 років.

На початку лютого 1944 року група Байєрсдорфа дістала завдання вирушити за маршрутом Дембіца – Рава-Руська – Томашів. “При “погрузках” військової частини на потяги завжди багато біганини-хаосу, – згадував дивізійник Зеновій Врублевський. – А підполковник Ремболович усі непорозуміння вирішував миттєво і спокійно” [5, с. 2].

Водію Ремболовича Врублевському начальник сподобався з першого погляду. “Середнього зросту, худорлявий, по-військовому підтягнутий. Лице засмагле, обвітрене, як у людини, що багато буває на вітрах і холоді. Шинеля гарно припасована, взутий у чоботи (і надалі я весь час бачив його в чоботях)” [5, с. 1 – 2].

Уже дорогою маршрут групи Фрідріха Байєрсдорфа довелося змінити, бо в районі Рави-Руської ковпаківці зір­вали залізнич­ний міст. Тож кінцевим збірним пунктом було визначено Любачів – українське містечко, що перебувало на лінії руху партизанських груп Сидора Ковпака.

Любачів здавна належав до Холмщини. Із середніх віків тут діяла православна церква Святого Миколая. У 1648 – 1649 роках українці Любачева брали участь у повстанні проти поляків на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Та вже 1931 року лише 47,2% населення Любачівщини розмовляли українською мовою, 43,7% – польською, 6,8% – на ідиш.

2-й батальйон вивантажився на якійсь малій станції. Підполковник Ремболович вишикував стрільців і офіцерів.

– Ми весь час перебуватимемо у ворожому оточенні, – сказав він, – тому будь-яке порушення дисципліни – взяття чужого майна чи вживання горілки – закінчиться воєнним трибуналом, не зважаючи на те, чи це стрілець, чи офіцер.

Першого ж вечора “підполковник особисто обійшов усі пости і заглядав у хати, щоб переконатися, що стрільці нагодовані та мають де спати” [5, с. 2].

Група Байєрсдорфа близько тижня пробула в Любачеві та його околицях, перевіряючи та пристрілюючи зброю. Коли прийшов останній транспорт із людьми, вирядом та зброєю, група вирушила на Цєшанів і Тарногород (лише близько 15% мешканців Тарногорода вважали себе православними, тобто українцями; найбільше тут було євреїв – 46,9%, вистачало й римо-католиків).

1-й батальйон сотника Карла Бріштота взяв курс на польське містечко Звежинець, що на прикордонні українських етнічних земель, а 2-й батальйон Івана Ремболовича помаршував до Уланова (стик Танева і Сяну), де літаки виявили сильний пункт партиза­нів. Штаб з рештою частин і танками виступив на Білгорай.

Полковник Байєрсдорф приділив до командира 2-го батальйону поручника СС Шнел­лера, який намагався відігравати роль комісара, але, враховуючи характер підполковника Ремболовича, це було неможливо. Між старшинами постійно виникали конфлікти.

Петро Вершигора, командир “1-ї Української партизанської дивізії ім. Сидора Ковпака ”, не сподівався, що німецькі частини підуть у глиб лісових масивів, адже вони завжди оми­нали хащі. Якби він знав, що його шукає досвідчений партизан, учасник Другого зимового походу Іван Ремболович, то діяв би розсудливіше. Вершигора же вважав, що німці знову виставлять попереджувальні таблиці “Партізанен” або “Банденґебіт” (“Бандитський район”) та повернуться ночувати до укріплених пунктів.

Вершигора діяв як бандитський ватажок. Удари своєї “Української дивізії” спрямовував винятково на українське населення, поляків не зачіпав, – мабуть, такий наказ був із Кремля. Ядро його банди становило близько двох тисяч осіб.

Роман Долинський засвідчував, що українське населення Любачева та Любачівщини жило “під страхом те­рору польських боївок” та об’єд­наних сил Ковпака з польським підпіллям. “З довколишніх, чисто українських, сіл приходили часто вістки про напади цих груп на села, про пожежі, вбивства українських діячів та населення, – писав він. – Річ ясна, що прибуття нашої групи викликало певну відли­гу в настроях населення та відсуну­ло безпосередню небезпеку на деякий час. Українські кола прийняли нас щиро та сердечно” [11, с. 12].

Ось як Долинський описує прихід групи в Тарногород: “Тарногород – типове колишнє прикордонне мі­стечко з населенням наполовину польським та українським. Україн­ська кооператива, що свого часу процвітала, була спалена та димі­ла головешками. Напередодні вечо­ром тут побував партизанський відділ Ковпака, пограбував нашвидко кооперативу та запалив будинок. Бу­ло вбито кілька активних українських селян, але жодного поляка! Удосвіта відділ подався лісами далі. Польська кооператива стояла ціла, непорушена. Біля площі стояв кам’яний будинок, в якому приміщалась ні­мецька поліція, яка перед приходом партизанського відділу втекла до Білгорая. Розсипався на всі боки та­кож стероризований український ак­тив (священик, учителі, лікар, голова кооперації та ін.). Польський актив (лікар, адвокат, учителі) сиділи на місці спокійно” [11, с. 13].

Уранці 2-й батальйон узяв курс на північний за­хід у напрямку Уланова – Іван Ремболович мав завдання наздогнати червоних партизанів, які здійснили кривавий бешкет у Тарногороді.

Невдовзі штаб групи Байєрсдорфа прийняв радіоповідомлення, що відділ партизанів, який мав знищити Ремболович, наполоханий резервною частиною Вермахту, що вишколювалась в околиці Уланова, повернув на північ, щоб проскочити попри Білгорай та завернути на Щебрешинське плоскогір’я, аби там спо­лучитися з другою групою, де швидше за все перебував сам Ков­пак.

Командир кінно-розвідчого відділу Роман Долинський дістав “карколомне доручення: проскочити лівобережний масив Білгорайських лісів зі своїм відділом, за всяку ціну наздогнати батальйон полковника Ремболовича і змінити маршрут на північ у бік Білго­рая…” [12, с. 6].

Кінно-розвідчий відділ посувався швидко. “Знаючи звички полковника Ремболовича, – розповідав Роман Долинський, – я форсував чимдужче марш. Він любив робити вимарш завжди ще затемна, прибувати на місце призна­чення завидна, щоб докладно зорієн­туватися в довколишньому терені. Була це людина смілива, хоробра та повна запалу. Якщо він натрапить на слід партизанів, тоді не спиниться вже, поки не сяде їм на карк” [12, с. 6].

Надвечір Долинський, сівши “на хвіст” 2-го батальйону, наздогнав його. Два дні рейдували разом. Ось тут і став Долинський свідком постійних конфліктів Ремболовича з поручиком Шнеллером. Звичайно, намагався їх залагодити.

Майже весь час Ремболович діяв самостійно. Машиною їздив рідко, хоч і мав таку можливість. “Упродовж двох місяців скористався нею лише два рази – коли їздив до Байєрсдорфа, – свідчив водій Ремболовича Зеновій Врублевський. – Перевагу надавав коневі. Хлопці, що зналися на конях, говорили, що кінь неймовірно високий. Я милувався, коли підполковник Ремболович “взлітав” у сідло” [5, с. 2].

 

Нарешті відділи Ков­пака потрапили в кільце. І все ж Ремболович вважав, що ковпаківці мали мож­ливість висмикнутися з оточення. “Північна бо­йова група, замість перефорсовувати Щебрешинське плоскогір’я (що, до ре­чі, було дуже обтяжливим з огляду на конфігурацію терену), обійшла його, щоб полегшити собі труд. Та­ким чином, вона не встигла відріза­ти Ковпака цілковито від плоскогір’я і через своє спізнення дала йому можливість опертись одним своїм крилом об нього. В разі скрути Ков­пак мав можливість, правда, важко­го, але все ж таки виходу” [12, с. 8].

Близько восьмої ранку після ракетного сигналу літака чотири бойові групи почали наступ з усіх боків на просторі приблизно 50 км. Батарея сотника Михайла Длябоги від­крила сильний вогонь, охороняючи просування піхоти Ремболовича та Карла Бріштота.

Партизани обо­ронялися сильним кулеметним вог­нем. Бій тривав кілька годин. Оточення все вужчало, але в од­ному місці наступ захлинувся. Піші батальйони зупинили два кулемети, встановлені на вітряку, що височів на горбку серед великої галявини. Артилерія ніяк не могла в нього поцілити.

На відритому полі Ремболович міг сховати своїх хлопців лише за копицями сіна. “Ситуацію врятував полковник Палієнко, який зняв з позиції одну гармату, підтягнув її на віддаль зору вітряка та трьома стрілами особисто скосив вітряк як билину (т. зв. “фольтрефер”, вірту­озне попадання в ціль за трьома стрі­лами, прямим наведенням гармати, без прицільного приладу, а так званою прицільною руркою).

Перед вечором бій закінчився. Біля двох сотень [партизанів] по­трапило в полон, із зізнань полонених ми довідалися, що Ковпак втратив у цій акції біля 700 чоловік, з чого половина вбитих і ранених. Невелика частина (приблизно 150 чоловік, у тому числі й сам Ковпак) висмикнулась у Щебрешинське плоскогір’я. Група була розбита, розпорошена, і Ковпак уже до кінця війни ніколи не зібрав до купи, як це він сам згадує у сво­їх мемуарах…” [12, с. 8].

Піс­ля тижневого відпочинку група в ра­йоні Звіржинця завантажилася у потяги і поверну­лася до дивізії, вже до Нойгаммера, куди вона переїхала з Гайделагера.

На переконання Романа Долинського, вояки дивізії “Галичина” здали іспит “більше як на добре” [11, с. 10]. Виявити себе ще краще не дозволили німецькі старшини штабу групи, які не мали досвіду у справі поборення партизанки, були вкрай обережні, часом і боягузливі. “За винятком одного німецького старшини сотника Бріштота, командира піхотного батальйону, опісля батальйону фізілірів, безперечно сміливого та досвідченого бойовика, решта німецьких старшин були добрими вишкільниками або адміністративно-поліційними функціо­нерами, та жодного фронтового, тим більше партизанського, досвіду не мали. Натомість осада окремих частин групи українськими старшина­ми була надзвичайно вдала, як по­казала бойова історія дивізії, найкращими старшинами тодішнього складу старшинського корпусу (…)” [11, с. 10].

Висновки Романа Долинського підтвердив і Зеновій Врублевський. Він стверджував, що в батальйоні Ремболовича за весь час “айнзацу”, тобто воєнної виправи, “ніхто не порушив дисципліни, не було виявлено п’яного”. “Вояки нашої частини відчували опіку командира, – стверджував він. – З випадків, що знаю, не було такого, щоб стрілець звернувся з проханням, а воно не було задоволене. Наприклад, у стрільця закоротка шинель чи чоботи тиснули. Підполковник вирішував питання миттєво. Тим, хто несумлінно виконував обов’язки, грозив по-батьківському пальцем. Він і був нам як тато. За весь час я не бачив, щоб він їв щось краще, ніж стрільці. Ми, тобто телефоніст, радист і я – водій, хоч і постійно перебували поруч з командиром, усе ж не бачили, коли він встигав привести себе до ладу. А був завжди охайний, поголений” [5, с. 2].

Через два тижні бойову групу Фрідріха Байєрсдорфа було зібрано востаннє. У Нойгамері, на дивізійній площі, відбулися парад та урочисте вручення нагород.

Микола Палієнко, Іван Ремболович та Роман Долинський одержали Хрести воєнної заслуги з мечами 2-го класу (бронзові), натомість “страшного боягуза” [11, с. 11] сотника Кляйнофа та “поручника-комісара” Шнеллера було нагороджено Хрестами воєнної заслуги 1-го класу (срібними). “Обидва вони ще жодних бо­йових відзначень не мали, і такий стрибок через ступень не відповідав практиці Вермахту”. А ось сотник Карл Бріштот, який уже мав Бронзовий хрест та Залізні хрести 1-го та 2-го класу, Срібний хрест одержав “цілком слушно” [12, с. 9].

 

Шановним читачам автор бажає щасливої мандрівки стежками-дорогами підполковника Івана Ремболовича, борця проти російських окупантів