5 листопада виповнюється 110 років з дня народження провідного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму Дмитра Мирона (Максима Орлика).
На превеликий жаль, ім’я Дмитра Мирона, його життєвий шлях і творчий доробок мало відомі не те, що ширшому загалу українців, а, мабуть, і більшості тих, хто сьогодні безпосередньо причетний до націоналістичного руху, зокрема молодшому поколінню.
«Я знаю, що можу загинути й сьогодні чи завтра в боротьбі за незалежну Україну, але я певний, що наша національна ідея є безсмертна. І тому, якщо я загину в боротьбі за неї, мене замінять інші, які продовжуватимуть боротьбу аж до перемоги», – ці слова належать Мирону, життя якого нагадує спалах зірки, чиє яскраве сяйво сяє нам із вічної темряви навіть тоді, коли зірка згасла назавжди…
Народився Дмитро в селі Рай, що біля Бережан на Тернопільщині в бідній родині маляра Данила і Марії з роду Ковальковських. Мали 4 дітей. У 1916 р. померла мати. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Анна.
Ще у підлітковому віці стає активним членом Пласту і СУНМ. У 1930 р. у Львові закінчив із відзнакою Академічну гімназію, де вступив у підпільне Юнацтво ОУН та розпочав студії на юридичному факультеті Львівського університету. У Львові стає членом Крайової Екзекутиви ОУН як провідник юнацтва.
У травні 1932 р. Дмитро вперше заарештований польською поліцією, коли та намагалася розігнати людей, які прийшли вшанувати пам’ять полеглих борців за волю України. У жовтні 1933-го він заарештований удруге у зв’язку з атентатом бойовика ОУН Миколи Лемика на більшовицького консула у Львові. Головне звинувачення – належність до ОУН та розповсюдження нелегальної літератури. Суд виніс вирок – 7 років тюрми. Покарання відбував у м. Равічу та Вронках. Звідти його привезли на процес Бандери, де він, як і всі інші підсудні, відмовився розмовляти польською мовою.
Згідно з оголошеною амністією у серпні 1938 р., Дмитро Мирон вийшов на волю виснажений голодівкою, яку проводили політв’язні на знак протесту проти скасування польською владою статусу політв’язня.
Після звільнення розпочинає роботу в газеті «Нове Село» та збирає матеріали до своєї наукової монографії «Ідея і Чин України», яку завершив у 1940 р. Ця ґрунтовна праця є найбільш докладним і популярним викладом ідеології, теорії, мети і тактики українського націоналізму 30-х років. У ній автор показує глибоке коріння, органічність і традицію українського революційного націоналізму, історичний шлях його боротьби й утвердження, світоглядові основи.
У січні 1939 р. одержав завдання підготувати ідеологічні та політичні матеріали на II Великий Збір ОУН. У лютому 1939 р. його призначено політично-ідеологічним референтом Крайової Екзекутиви ОУН та редактором «Бюлетеня КЕ». У серпні того ж року Мирон нелегально виїхав до Рима, де взяв активну участь у II Великому Зборі ОУН як делегат «Свянціцький». Значна частина формулювань постанов Збору належить саме йому.
Із початком Другої світової війни та розпадом Польської держави Дмитро перебирається до Кракова, який на той час став осередком еміграції українців із теренів, окупованих більшовиками. «Був високий – 185 см. Блідий, чуприна старанно зачесана набік. Розмову вів зі мною на півголосом, повільно», – описує зустріч з Мироном в січні 1940 року в Кракові Степан Мудрик.
Оскільки німці не дозволяли жодної політичної діяльності, тут було створено підпільну мережу ОУН, яку очолив Дмитро Мирон «Роберт». На початку 1940 р. він таємно переходить кордон, повертається до Львова. Становище Організації було важким, оскільки органам НКВД вдалося заарештувати майже все керівництво КЕ ОУН. Треба було відновити заново мережу, виробити нову тактику боротьби та нові засади конспірації. Агенти НКВД довідалися про прибуття Дмитра Мирона, однак заарештувати його не вдалося.
У грудні 1940 р. повертається до Кракова, де займається підготовкою матеріалів до II Великого Збору ОУН (революційної).
30 червня 1941 р. ОУН під керівництвом Бандери скликає у Львові Народні Збори, на яких проголошує відновлення Української державності та створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Постало нове завдання – переобрати адміністративну владу на місцях. Однак німецька влада вороже поставилася до спроб відновити українську державність, розпочалися арешти націоналістів.
Дмитро Мирон прибув до Львова 15 липня 1941 р., де отримав наказ очолити особливу групу, метою якої було проголошення в Києві повторно Акта відновлення української державності. Уже поблизу Києва, в містечку Васильків, німцям вдалося заарештувати частину похідної групи, серед яких були Василь Кук, Ярослав Старух і Дмитро Мирон-«Орлик». Заарештованих відвезли до тюрми у Луцьку, звідкіля їм із товаришами пощастило втекти.
Після масових арештів, проведених гестапо, ОУН перейшла на підпільну роботу та розпочала масову збройну боротьбу проти ворога. У вересні 1941 р. Дмитро Мирон бере активну участь у роботі І Конференції ОУН, що відбулася в Сороках неподалік Львова. 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва, звідки керує Крайовим Проводом ОУН на ОСУЗ.
Навесні 1942 р. Дмитро останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у II Конференції ОУН, на Бережанщині. 25 липня 1942 р. у Києві кулі гестапівських агентів обірвали життя Дмитра Мирона.
«24 липня 1942 року у Києві був арештований провідник руху Бандери на Східній Україні, який користувався псевдонімами Піп, Андрій і Мудрий. Він був поранений при спробі втекти і невдовзі помер. Справжнє його ім’я невідоме. Він мав при собі паспорт, напевне фальшивий, на ім’я Василя Панасюка, а також організаційну інструкцію руху Бандери, яка нам ще не була відома», – писав про загибель Дмитра Мирона у донесенні в Берлін начальник поліції безпеки і СД 28 серпня 1942 року.
А могила? Немає могили. «Його тіло спочило в масових могилах Бабиного Яру».
Помста не забарилася – за кілька місяців боївка ОУН під керівництвом Василя Сидора-«Шелеста» знищила убивць…
«Колись на мурі кам’яниці при схрещенні Фундуклеївської і Театральної вулиць – там, де впав від кулі окупантів Дмитро Мирон-Орлик, виднітиме пропам’ятна таблиця з іменем незламного воїна революції», – пророчо стверджував Борис Вітошинський.
Легендарний твір Дмитра Мирона – «Орлика» «Ідея і Чин України», котрий кілька десятиліть перебував у таємних спецхранах «під московським караулом у тюрмі» за № 7612, вперше виданий нами в 2001 році з нагоди 90-ліття з дня народження Дмитра Мирона, а з нагоди 75-річчя загибелі автора та ювілею УПА ми, відгукуючись на численні запити і побажання, перевидали знову.
«Праця Д. Мирона у певному сенсі є квінтесенцією ідеалістичної філософської спрямованості українського націоналізму міжвоєнної доби, системним викладом сутностей і принципів власне вольового націоналізму, яким він сформувався тоді. Вона фіксує той набір ідеологем, на якому ОУН зуміла виховати небачене до того покоління героїчних борців. Книга дає чітке тлумачення основних ідей українського націоналізму як цілісної філософії збереження, розвитку та утвердження нації», – зазначає сучасний дослідник Олег Баган.
Твір є безцінним історичним документом епохи і, безумовно, буде корисним як політикам і політологам, так і історикам, насамперед дослідникам українського національно-визвольного руху. Особливо корисно ознайомитися з цією працею молодим українцям, членству націоналістичних організацій.
Зокрема праця Дмитра Мирона допоможе розвінчувати облудні московські міфи про ОУН, знімати комуністичні та неоліберальні пропагандивні ярлики про «тотожність українського націоналізму і фашизму».
Ще в кінці 30-их років, до того, коли німецький націонал-соціалізм продемонстрував світові своє справжнє обличчя, в той час, коли Молотов і Ріббентроп ділили сфери впливу, а бійці Вермахту і Красної Армії спільними парадами дефілювали в Бресті, Дмитро Мирон доволі критично поставився до тоталітарних рухів в Італії й Німеччині. Він виразно розрізняв фашизм і націонал-соціалізм і піддавав ці явища докладному аналізу і ґрунтовній критиці, втім, як і інші чужинецькі ідеологічні доктрини та суспільні рухи, а зокрема демолібералізм і більшовизм. Як знаємо з архівів, у Києві в 1942 році працював Дмитро Мирон над новою, зміненою редакцією «Ідеї і Чину України» та писав нову основну політичну працю.
«Це найбільш повний виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху», – підкреслює Василь Кук.
Даючи оцінку твору «Ідея і Чин України», маємо врахувати наступне:
а) праця була написана автором в кінці 30-их років в підпільних умовах, до того ж перший варіант твору був втрачений і вдруге Дмитро Мирон писав цю працю по пам’яті і то в дуже стислий термін. Відповідно, і час, і умови написання твору наклали свій відбиток на його стиль і зміст;
б) метою написання твору було подати до потреб організованого націоналістичного руху своєрідну «Абетку Націоналіста» – працю, в якій загально і доступно викладено основоположні засади, методи і завдання українського націоналізму. Тобто, це не є наукова праця, а, насамперед, своєрідний курс лекцій для активу і провідного членства ОУН тих часів, викликаний нагальною потребою.
«Ідея і Чин України» є синтетичним викладом основних ідеологічно-програмових засад українського націоналізму, що розвивалися на межі 30-40-х років ХХ ст. Вона дає можливість пізнати тогочасне розуміння прояву українського націоналізму в різних сферах суспільного життя і його стосунки з іншими політичними рухами та ідеологічними напрямками і концепціями…», – наголошує політолог та історик Олександр Сич.
Не перестаємо дивуватись ґрунтовності, різнобічності і концептуальності теоретичної спадщини Дмитра Мирона. 30-і 40-і роки дали нам ціле сузір’я ідеологічних і теоретичних праць з ідеології українського націоналізму. Ці твори виростали з нагальної потреби часу і давали відповідь на актуальні питання буремної доби, окреслюючи мету і шляхи її досягнення, формуючи і кристалізуючи візію майбутнього і світогляд та характер учасників руху, членства ОУН.
Дмитро Мирон був не лише блискучим теоретиком, публіцистом (до речі, – автором «44-x правил життя українського націоналіста», які написав у польській тюрмі і разом з «рядом статей і думок передає на маленьких папірцях незамітно друзям на світ»), але і революціонером-борцем «з крови і кости». «У свойому житті не знав ніколи і не любив ні хвилини безділля й спокою вигоди, алькоголю, курення чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий гострий полиск сталі й негайне тверде рішення.
Не вагався перед нічим. Завжди повний енергії, чим більше небезпек і перешкод, тим більше завзятий, не вичерпаний ніколи у всесторонній праці прямо понад людські сили, був правдивим, великим Провідником, бо проводив і був впертий у праці й боротьбі, посвяті й небезпеці. При цьому знаходив завжди час на духову й умову працю.
Він був твердий і безоглядний для других – і ще твердіший для себе. Кілько разів пригадую собі його кожний рух чи полиск очей – постійно бачу перед собою один кусень найтвердішого граніту.
Із криці була кована його душа й тіло», – згадував побратим Дмитра Ярослав Старух «Стяг».
Він жив і боровся так, як вчив жити і боротися інших. Залишив нам невмирущий заповіт не лише полум’яним Словом, але і блискучим Чином. Тому, на наше глибоке переконання, молоді українці повинні знати і шанувати Дмитра Мирона, виховуватися на його творах і його прикладі, адже, за словами професора Сергія Квіта, «Книжка у концентрованому вигляді вміщує реальний переможний досвід українського політикуму в межових умовах ХХ століття, який ми не можемо не знати або ігнорувати».
Віктор Рог
