В Мистецькому Арсеналі у Києві відбувся перший Міжнародний фестиваль традиційних культур “ЕтноСвіт», який має стати щорічним форумом. Цей мистецький захід, що тривав упродовж 15-17 травня, об’єднав понад 200 народних майстрів та фольклористів з України та країн світу. Поціновувачі автентичного мали можливість відвідувати лекції та майстер-класи, виставки та ярмарки традиційних ремесел, виступи музичних колективів, а також брати участь у давніх забавах різних народів і дегустувати їхню кухню.
Валентина ОЛІЙНИК, фото автора
Головна мета проекту, яку ставили перед собою Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал» і Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», спеціально організовуючи цей захід до Дня Європи, – глибше пізнати інші культури і, створивши атмосферу взаємопізнання та взаєморозуміння, інтегрувати Україну в культурний світовий простір.
– Ідучи до Європи, ми маємо сповідувати ті цінності, які сповідує вона, – наголосив генеральний директор Музею Івана Гончара Петро Гончар. – Щороку там відбуваються сотні фестивалів, більшість з яких присвячені саме народним мистецтвам, адже традиційна культура дуже органічна в нашому житті, вона вироблена народом: ментально, фізично, матеріально. А її сповідування, праця навколо неї – це і є комфорт життя.
Експозиції власне українських майстрів були на фестивалі найчисельнішими. Також дуже добре були представлені Грузія, Білорусь, Греція, Узбекистан, Туреччина, Франція та Литва, яка, до речі, в світовій спільноті вважається країною з дуже міцною традицією вшанування народної культури.
– Ми в Україні вперше, – сказав Терезе Юркувєне, голова відділу народного мистецтва Литовського центру народної культури, – але вже встигли відчути, яке Київ прекрасне місто. Особливо хочу підкреслити, що у вас особлива молодь, на стільки, на скільки ми й уявити собі не могли. Сподіваюся, вона принесе велике майбутнє вашому народу, вашому краю.
Більшість давніх традицій народів світу є зниклими
Головно «ЕтноСвіт» відзначився саме освітньо-пізнавальними спецпроектами, присвяченими культурі та традиціям різних народів світу. Наприклад, усі дні «ЕтноСвіту» у павільйоні працював кінозал, де транслювали документалістику. Переважно у ній розповідалося про нерідко вже зниклі традиції, побут та ремесла в різних країнах світу, місцевих людей та особливості взаємин між ними. Неабияк чисельним відвідуванням відзначилася виставка унікальних колекцій кераміки Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Так, на експозиціях у глині ніби ожили химерні коники з ротами-соплами, усміхнені коти, чудернацько розписані чайники-велетні, які більше схожі на мальовані бублики, величні леви-дзбани тощо. Серед найбільших проектів фестивалю були «Школа народного малярства Василя Парахіна», «Мистецтво та ремесло американських індіанців південного заходу», «Кобзарський цех» тощо. Варто відзначити, що дуже особливою була масштабна експозиція давніх українських музичних інструментів. Відвідуючи її, можна було почути гру і багатьох знаних музикантів цієї глибокої за своїм смисловим наповненням національно-патріотичної течії. Окрім життєдайної лірики, зважаючи на затяжну складну ситуацію в країні, залами Арсеналу лунали і повстанські і пісні, і псалми тощо.
Вишиванка у свідомості українців
упевнено «витісняє» навіть брендовий одяг
Надзвичайно популярними серед дорослих і дітей були різноманітні майстер-класи. Так, наприклад, охочі могли спробувати себе у випіканні традиційних для певних український свят жайворонків з тіста, розписувати яворівську іграшку з майстринею Оксаною Когут, плести з трави декоративні предмети вжитку з Іриною Кухар. Тут відбувалися і навчання з гри на сопілці і окарині з Володимиром Вітренко. Також відкривали свої секрети ткалі, долучаючи вправлятися на ткацькому станку. Проводили свої заняття знані гончарі, килимарі, а також кутюр’є сучасного українського одягу, пошитого на автентичний манір. До речі, носіння національного українського одягу останнім часом стало більш масовим. Озирнувшись на вулицях, можемо пересвідчитися, що традиційна вишиванка упевнено «в’їдається» в свідомість щирих українців – їхня кількість посилено росте. Це, зрозуміло, неабияк щиро тішить.
«Для мотанок спеціально напитуємо саме домоткане полотно по селах…»
На «ЕтноСвіті» можна було долучитися і до мірошницького ремесла – всіляке збіжжя всі дні фестивалю у дворі відвідувачі власноруч мололи на давніх ручних жорнах, нерідко забираючи змелене з собою на згадку. Чимало було охочих, у тому числі і дівчат, аби спробувати себе в ковальській справі на козацькій кузні, що також розмістилася на території Мистецького Арсеналу просто неба. Однак найчисельнішими все ж стали майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок. До речі, найбільш популярними з такого напрямку були саме роботи молодої столичної майстрині Наталії Катриченко, яка вже неодноразово мала експозиції і за кордоном.
– Все почалося з того, що колись з сестрою побували на ярмарку в Полтавській області, – розповідає Наталя. – Там побачили майстриню, яка продавала мотанки. Це були дуже прості ляльки – з тканини й стрічок. Та ми дуже зачудувалися однією і, зрозуміло, придбали. Пізніше почали цікавитись історією мотанки в Україні в цілому, шукати інформацію, передивлятись фотографії в інтернеті. Я вишиваю з дитинства. Переважно рушники. А у сестри виникла ідея поєднати моє вміння вишивати з лялькою… Так, першу ляльку я зробила років 8 тому Пригадую, дуже довго шукала для неї домоткане старовинне полотно. До речі, ми і сьогодні з сестрою спеціально напитуємо його по селах, бо хочеться використовувати тільки його. Тоді, пригадую, створюючи ляльку, всередину голови поклала зерно пшениці. Таким чином хотілось внести якийсь символізм, як було в давнину. На тій ляльці було дуже мало вишивки, а голова покрита хусткою. Вона і зараз в мене вдома є, дуже її бережу…
«Все моє мистецтво – проти нищення української культури!»
Також популярним захопленням серед відвідувачів був розпис іграшок з дерева та малювання взагалі.
– Аби зацікавити творити, що найголовніше у загальному розвитку дітей, треба сказати так, як ніхто ще не казав. Якось особливо окрилити, розвеселити, щоб вони стали випромінювали сонце. От тоді і кожна робота буде унікальна, – коментує малюнки учасників свого майстер-класу для найменших заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій ім. Павла Чубинського, Катерини Білокур, Петра Верни художник Іван Приходько. – У мене ніколи не було ніяких канонів, цього не вимагаю і від дітей. Погляньте, наприклад, якого козлика намалював третьокласник Леонід Шевченко – та я в житті такого не намалюю, це ж не просто тваринка, а якийсь характерник! – сміється майстер.
Майстер народної творчості каже, якщо кількома словами, то все його мистецтво — проти нищення української культури. Так, коментуючи нинішні модернові (нерідко незрозумілі) роботи сучасних художників каже, що хоча в мистецтві і дуже важливо шукати себе, але в жодному разі не варто забувати давні традиції, отримані ще від наших прадідів. Зокрема сам рушник, адже це – крила України!
– Я якраз і йду от цим шляхом, – каже він. – Це тепер трохи заспокоївся, а як молодшим був, кожну хату обійшов, аби більше пізнати-набратися такого. Воно закарбовувалося, а зараз — зринає… Бувало, заходжу в хатку під соломою, таку, де ще глиняна долівка, а там старуща бабуся, проте рушників – тьма! Я постійно ставав перед ними на коліна, приглядаючись, а бабусям за їхню вишивку цілував руки. Сьогодні кожна моя картина, скульптура чи іграшка – той же рушник. Правильне поєднання символіки та кольору має величезну силу.
