Герой афганської війни, удостоєний багатьох бойових орденів та Золотої Зірки Героя Радянського Союзу, на пропозицію обійняти високу військову посаду в Москві відповів: “Я – українець і хотів би продовжити службу в Україні”.
Вольовий, жорсткий, але справедливий командир з вересня 1993 року розпочав виконувати дуже відповідальне завдання – готувати підрозділи спеціального призначення ГУР МО України, так, як підказував його багаторічний бойовий досвід. Як бойовий командир Ярослав Павлович не мав права відставати від своїх підлеглих. Він звик бути кращим.
Після того, як російські спецслужби встановили зв’язок Ярослава Горошка з ОУН, його життя опинилось в екстремальній небезпеці. На той час ФСБ фактично контролювало структуру СБУ, а діюча в Україні влада не дуже переймалося таким станом речей. Для Москви не тільки не існувало державних таємниць України, вона мала в Україні вишколених виконавців, які, в свою чергу, мали політичне прикриття в усіх структурах тодішньої держави. Ярослав це знав, але незважаючи на прямі та приховані погрози, продовжував працювати для майбутнього справжніх українських спецслужб, бо хто крім нього?
8 червня 1994 року під час заняття з водолазної підготовки Герой Радянського Союзу підполковник Горошко трагічно загинув.
У Ярослава Павловича залишилось два сини – Павло та Іван. Вони обидва, як мріяв батько, стали офіцерами. З честю та гідністю нащадки Героя продовжили славні традиції служіння Вітчизні. З перших днів від початку російської збройної агресії вони пішли захищати Україну. Так їх виховав батько. Так він виховав ще багатьох українських воїнів, які й донині з гордістю та вдячністю згадують про свого Вчителя.
За матеріялами ГУР та Архіву ОУН
