Віддавна людям притаманно відзначати різні ювілеї, тобто круглі дати певних подій. Це – спонука щось згадати, щось відзначити розумом і серцем. Разом з тим це змушує глибше задуматися над тим явищем чи постаттю, ювілей яких відзначають.
І чим важливіша подія, тим глибше варто застановитися над її суттю.
У 2013 році маємо 1025-літній ювілей Хрещення України. Це найзначиміша подія української історії. Ця подія заклала основу формування української нації, направила наш народ на єдино правильний шлях розвитку, засвітила світло вчення Ісуса Христа, який прийшов у світ, щоб пояснити, роз’яснити людству, як слід жити у цьому світі згідно веління Творця Всесвіту.
Понад тисячу років існування Христової Церкви в Україні позначено різними прикрощами і стражданнями, що, взагалі, нагадує історію життя самого Ісуса Христа, повного жертовної праці, посвяти, переслідувань, страждань… Розвиток Української Церкви окроплений кров’ю її святих мучеників.
У ювілейний рік нашого християнства маємо згадати, задуматися над основними віхами життя Церкви в Україні. При цьому особливу увагу слід приділити не надто віддаленим, але вельми значимим подіям з історії Української Церкви – подіям, очевидці яких ще живуть, численні свідчення про які дали… Адже ці події істотно вплинули на долю нашого народу – як у минулому, так і в сьогоднішньому житті і, мабуть, в майбутті…
Апогеєм трагічних подій для Української Церкви у ХХ столітті став Львівський псевдособор, який відбувся 8-10 березня 1946 року і яким було проголошено ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви – Церкви, яка століттями була оберегом українського народу в Західній Україні та в численних поселеннях по всьому світі. Це була насильницька ліквідація УГКЦ, ліквідація засобами репресивного державного апарату.
Згадаймо весняні дні 1945 року… Тоді завершувалася Друга Світова війна, і людство спрагло чекало миру, а в Західній Україні почалася війна так званих “визволителів” проти Української Греко-Католицької Церкви. Ця війна не визначалася широкими фронтовими діями, але була не менш жорстокою і призвела до величезної кількості безневинних жертв. Кульмінацією цієї війни і був псевдособор 1946 року, який проголосив з’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою, яка на той час вже була цілком слухняною совєтській владі. Не варто забувати цього парадоксу: Церква підпорядкувалася, підчинилася атеїстичній совєтській владі, котра сповідувала принципи “войовничого атеїзму”!..
Наступ Червоної Москви на Українську Церкву в Галичині розпочався ще 1939 року, коли з початком Другої Світової війни “победоносная Красная Армия” вперше зайняла територію Західної України. Нормальна душпастирська праця українських священиків була порушена. В короткому часі були закриті всі єпархіяльні духовні семінарії, Богословська Академія у Львові, українські католицькі школи, друкарні, заборонено монаші чини та інші релігійні установи, припинено видавництво релігійної літератури. Багато готової друкованої продукції релігійного змісту було знищено. Священикам заборонили відвідувати хворих у лікарнях…
З приводу цієї ситуації митрополит Андрей Шептицький 26.12.1939 р. писав: “Всі розпорядження, які приходять від совєтської влади, є спрямовані на те, щоб нас знищити. Всі монастирі розпущено. Покасовано всі церковні школи і сиротинці. Число арештів з дня на день зростає. Ось так вони грають комедію “визволителів і спасителів”.
Основний план ліквідації УГКЦ був задуманий у Москві Сталіним ще 1943 року і розроблений полковником держбезпеки Г.Карповим (про що тепер свідчать відкриті архівні документи). Ще тривала війна з Німеччиною, а совєтські державні зверхники міркували над знищенням в Україні УГКЦ !..
Чому Церква, яка століттями була традиційною для всієї Галичини і становила оберег ідентичності українців, викликала ненависть совєтського уряду? Очевидно, саме та визначальна, провідна роль Української Греко-Католицької Церкви, яку вона століттями відігравала в житті народу Галичини, і стала причиною ненависті до неї совєтської, влади. Очевидно, совєтські ідеологи знали, як УГКЦ протистояла ополяченню українців в межах польської держави, як сприяла формуванню національної свідомості українців, як впливала на моральний розвиток української нації, яким авторитетом користувалася. А цього владі, яка величала себе визволителями, а насправді прагнула знищити український дух, замінити його бездуховністю “гомо-совєтікусу”, така Інституція була непотрібна.
Явним оголошенням давно запланованої війни проти Церкви, можна вважати появу 8 квітня 1945 р. у газеті “Вільна Україна” статті Володимира Росовича (то псевдонім Ярослава Галана) “З хрестом чи з ножем?” Це величезний, на дві газетні сторінки, злобний пасквіль, спрямований проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів. І зразу за тією обурливо-брехливою статтею посипалися важкі удари по Церкві та її вірних.
Першим ударом по Українській Церкві був наліт 11 квітня 1945 року на Святоюрську гору у Львові та арешт владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб з церковної верхівки. Про це виконавці з НКГБ зараз же повідомили в ЦК ВКП(б)У Зленкові: “По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи (це Никита Будка і Микола Чарнецький – авт.), 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок з духовенством – 4 особи” /з документів Державного архіву Львівської області, ф.3, оп.1, спр.212/. Це називалось “операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м.Львову та області”. Одночасно були “вилучені” єпископи Григорій Хомишин і Йоан Лятишевський у Станиславові.
Другий удар було зроблено 14 квітня 1945 р., коли удосвіта була оточена Богословська академія і Духовна Семінарія у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були арештовані, а решту всіх “осіб призовного віку” (як було сказано у рапорті) під конвоєм направлено у військомат і призвано на військову службу. Понад сто п’ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями! Так було зліквідовано Львівську Богословську Академію – найвищу українську цитадель духовності.
Далі почався наступ радянської влади на отців-деканів. Він уже не здійснювався блискавично, зате наполегливо і жорстоко. Партійні можновладці вже збагнули авторитет деканів у католицького духовенства і хотіли використати цей беззаперечний авторитет як вплив на підлегле священство у злочинному плані заміни УГКЦ послушною владі Російською Православною Церквою. Автори і виконавці цього плану здавали собі справу, що це буде нелегко, тож підготували всі можливі й неможливі, нечувані методи.
І ось 1945 рік ознаменувався жахливим тиском на галицьких отців-деканів. Репресивні органи скрупульозно “опрацьовували” особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року “Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою”. До речі, варто підкреслити, що до трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов ні один єпископ, ні один отець-декан. Малоймовірно, що їм цього не пропонували (і то інтенсивно!). Скоріше, це свідчить, що провідники священства були свідомі своєї більшої відповідальності не лише за свої вчинки, а й за приклад, який подадуть підлеглим священикам.
У зверненні “Ініціативної групи” “До всечесного греко-католицького духовенства в західних областях України” (28 травня 1945) писалось:
“Просимо Всечесних отців Деканів скликати духовенство на наради в цій преважній справі та прочитати їм це наше письмо… Наші однодумці священики повинні якнайскоріше вступити в члени “Ініціативної групи” у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка”. (Без якої, як пояснялось потім, священик не матиме права відправляти у своїй церкві).
Та отці-декани не лише не хотіли приєднуватися до “Ініціативної групи”, а й взагалі ігнорували її. І відповідно орієнтували підлеглих священиків.
Тоді цю справу НКГБ повністю перебрало в свої руки. Так 18 червня 1945 року уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при РНК УРСР П.Ходченко поставив “Ініціативній групі” вимогу:
“В міру проведення обліку деканів, парафій і монастирів греко-католицької церкви ініціативна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою”. /”Діяння Собору Греко-Католицької Церкви 8 – 10 березня 1946 р. у Львові”, стор. 20/.
Зрештою, репресивні органи не дуже чекали на ці списки. Примусове “навернення на православ’я”, в усіх західних областях України відбувалося по однаковій схемі і з майже однаковою жорстокістю.
Спочатку партійці та енкагебисти наносили візити деканам і переконували їх у правдивості православної віри, вихваляли Російську Церкву. Коли ж отці висували свої контрарґументи, заганяючи недолугих агітаторів у глухий кут, їм коротко, але категорично радили “много нє разгаварівать”.
Потім деканів “запрошували” до НКГБ, часто супроводжуючи ці запросини конвоєм, бо декани знаходили причини, щоб не з’являтися на них. Тут уже починались погрози, залякування, а часто й побої та катування. І єдиний наказ: підписати православ’я (тобто приєднатися до Російської Православної Церкви) та спонукати до цього підлеглих священиків. Лише тепер, через півстоліття, ми довідуємось про багато подробиць цього тиску і можемо осмислити повноту мучеництва галицьких отців-деканів. Досить навести приклад о.Петра Мекелити, декана Бориславського, який після виклику до Дрогобицького НКГБ в червні 1945 р. не зміг власними силами повернутися додому. Його привезли машиною і майже непритомного кинули на вулиці біля приходства.
Іноді енкагебистам забракало терпіння ламати опір отців, і тоді траплялись трагічні “випадки”, як це сталося з Комарнянським деканом о.Стефаном Качмаром. Після кількаразових викликів до НКГБ, де він рішуче відмовився перейти на православ’я, його підстрелили, ніби помилково, совєтські “стребки”, коли він їхав до млина в с.Унятичі. Важко поранений о.Качмар півроку пролежав паралізованим і 14 січня 1946 року помер.
Після такої кількатижневої або й кількамісячної жорсткої психологічно-фізичної обробки отців-деканів їм наказували зібрати підлеглих священиків на деканальні конференції, на які прибували представники “Ініціативної групи” і уповноважені в справах релігії у супроводі енкагебистів. При цьому деканів попереджали, що вони будуть покарані, якщо священики відмовляться підписати православ’я. Одна за однією відбувалися нечувані в історії Церков деканальні конференції…
Докладно таку конференцію описано в “Споминах” Золочівського декана о.Володимира Лиска, які під назвою “Без зерна неправди” вийшли у львівському видавництві “Каменяр” у 1999 році.
Немало деканів не вистояли перед цією навальною грубою силою. Із стисненими болем серцями погодились “з’єднатися” із Православною Російською Церквою. Багато з них надіялись при цьому, що це буде лише короткочасний компроміс. Та компроміс виявився і тривалим, і болюче важким, і не всіх урятував від подальших репресій. Бо не один, хто не зумів скривати свої переконання і лицемірити, був арештований і після так званого “з’єдинення”. Як приклад, можна згадати долю Яричівського декана о.Миколи Землинського. Маючи дев’ятеро дітей, отець-декан не відважився на категоричну відмову від нав’язуваного православ’я і був учасником сумнозвісного собору 1946 року. Та в січні 1950 року був заарештований і запроторений у табір строгого режиму в Мордовії. Там зустрівся з Митрополитом Йосифом Сліпим і відкликав перед ним своє “православ’я”. Повернувшись із ув’язнення, був підпільним греко-католицьким священиком.
Отці-декани, які твердо стояли на своєму, були заарештовані зразу після невдалих для совєтської влади конференцій. Майже ніхто з них не уникнув недремного ока мстивої влади. А за ними масово арештовували інших непокірних священиків. Репресованими були тисячі українських священиків… Багато душпастирів загинули в ув’язненні…
Такою була “підготовка” до скликання собору, нібито УГКЦ, який повинен був остаточно зліквідувати цю Церкву.
При цьому хтось з ініціаторів здогадався, що згідно з канонами Церкви Собор не може відбуватися у відсутності Єпископа, рішення його тоді не будуть дійсними. А в той час уже всі греко-католицькі єпископи були заарештовані. Гарячково шукаючи виходу із пікантної ситуації, було вирішено терміново висвятити єпископів до початку Собору, щоби створити видимість його законності. 24-25 лютого 1946року Київський митрополит Російської Православної Церкви Йоан тайком висвятив на єпископів двох членів “Ініціативної групи” – о.Михайла Мельника та о.Антонія Пельвецького. Але вони стали не греко-католицькими, а православними єпископами!Отже, вони не могли очолювати Собор УГКЦ, а значить, всі рішення такого собору не могли мати законної сили. Тому цей собор став псевдособором.
Відбувся псевдособор 8-10 березня 1946р. Головним диригентом тої комедії був полковник КДБ Пирогов. Правдами й неправдами зігнали до собору св.Юра 216 заляканих, стероризованих священиків і 19 мирян (при тому декого привозили насильно) і приступили до роботи. Керівниками Собору були о.д-р Гавриїл Костельник, єпископ РПЦ М.Мельник, єпископ РПЦ А.Пельвецький.
На кінострічці, що зафіксувала роботу цього псевдособору можна бачити вельми стривожені, суворі обличчя делегатів. Тим не менше, “Собор”, на думку влади, “пройшов успішно”. Всі приготовлені заздалегідь рішення були прийняті “одноголосно” (за цим було кому наглядати!).
Собор нібито уневажнив Унію 1596 року і підпорядкував Українську Католицьку Церкву Російській Православній Церкві.
На закінчення “Собору” відбулася “урочиста відправа”, в якій прийняли участь ієрархи Російської Православної Церкви: Митрополит Йоан (Київ), єп.Макарій (Львів) і єп.Нестор (Мукачево). Було вислано вітальні телеграми Патріарху РПЦ Олексію, Сталіну, Голові РНК УРСР, а також “послання” до віруючих і духовенства Західної України.
УГКЦ була зліквідована, оголошена поза законом, проте, як виявилося, жила, творила й розвивалася в підпіллі. При цьому підпільна Українська Церква явила всьому світові надзвичайну велич духу, стійкості й жертовності, на які варто і в наш час рівнятися всім справжнім християнам!
Жорстока тоталітарна система зламала життя численним українським душпастирям і ревним мирянам, та не зламала їхнього духу, не захитала їхньої всеперемагаючої віри. Випивши до дна чашу терпінь, відійшли вони до Господа. А нам залишили зразок вірності й відданості своїй вірі і своїй Церкві.
І нашим обов’язком є у рік славного ювілею Хрещення України пам’ятати про це та у новітніх обставинах плекати, зміцнювати нашу віру.
Знаменно, що саме цей 2013 рік проголошено Вселенською Церквою роком ВІРИ. З цієї нагоди Блаженніший Святослав звернувся до вірних УГКЦ з “Посланням”, у якому підкреслив, що цього року українці повинні згадати видатну подію далекого 988 року, коли ми прийняли Володимирове Хрещення, проаналізувати, яке місце посідає християнська віра в нашому побуті, та, краще пізнавши основні її постулати, надихнути ними своє життя і діяльність.
“Наша віра, – наголошує Блаженніший Святослав, – має стати для нас джерелом любові до ближнього та основою праведного християнського життя. Крім пізнання віри, маємо жити і ділитися нею поза храмом чи рідною домівкою, вносити її в культурне, суспільно-політичне й економічне життя“.
Очевидно, ці слова актуальні для християн усіх конфесій. Тож прислухаймося до них, зробімо цей заклик орієнтиром для нашої діяльності у всіх напрямах суспільного життя. Адже, лише відновивши свою християнську сутність, Україна зможе досягнути розквіту й успіхів у забезпеченні справедливого й благодатного для всіх суспільства.
Лідія Купчик, голова Львівської міської Ліги Українських Жінок
