Василій Величковський – ЧНІ, єпископ УГКЦ, блаженний УГКЦ (120 років тому)

120 років тому:

1.06.1903 – у м. Станіслав, нині Івано-Франківськ у священичій сім’ї народився Василій Величковський, ЧНІ, єпископ УГКЦ, блаженний УГКЦ (2001). Рід Величковських походив зі східної України. Навчався в Інституті св. Йосафата оо. Василіан, гімназії у Городенці. Доброволець легіону Українських січових стрільців (1918-1920). Закінчив Львівську духовну семінарію (1920-1925), одночасно у Львівському таємному університеті вивчав право. Вступив до Чину Найсвятішого Ізбавителя (1924), наступного року склав вічні обіти, єпископом Луцьким і Волинським Йосифом Боцяном хіротонізований на священника (1925). Учитель та місіонер на Волині (1928-1935), зокрема душпастирював серед переселенців-галичан, які з часом потрапили під вплив московського православ’я, проявив себе як харизматичний проповідник. В той період копіткою працею місіонерів з Галичини близько 20 тисяч волинян приступило до єдности з Вселенською Церквою, в тому числі й рідний брат Лесі Українки з сином Юрієм. У 1930 за посередництва польських монахинь сестер Шариток зустрівся з маршалом Пілсудським, який тоді лікувався на Волині, та зумів переконати його віддати греко-католикам костел у Ковелі, що на той час було надзвичайною подією. Однак успішна місійна праця о. Величковського виявилась небажаною для місцевої польської адміністрації, оскільки через УГКЦ також надзвичайно швидко пробуджувалась та зростала національна свідомість українського населення. Тому на вимогу польської влади о. Василь змушений був покинути Ковель та переїхати в монастир у Станіславі. Розпочав активну організаційну працю та збір коштів для побудови у Станіславі великого храму Матері Божої – Цариці України, проте польська влада заборонила його спорудження. Спільно з о. Зеноном Коваликом організатор десятиденних місій в містечках і селах Галичини. Один з головних доповідачів на Унійному з’їзді УГКЦ у Львові (1936). Коли Західну Україну окупувала Червона Армія, попри уже очевидну для усіх небезпеку, у 1940 на свято Матері Божої Неустанної Помочи організував 20-тисячний молитовний похід вулицями Станіслава, з хоругвами прикрашеними синьо-жовтими стрічками та синьо-жовтими пов’язками на рукавах членів Братства МБНП. Через декілька днів доставлений для допиту в НКВС, де за спогадами Величковського відбулася така розмова:

– Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

– Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до порядку, заведеного в церкві.

– Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

– Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

– Чому?

– Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу.

Відтак у споминах він пояснив мотиви такої відвертої розмови із слідчими: «Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав. Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив… Наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекресліть порожнє». Згодилася потім ця наука».

Здавалося жорстоке покарання від влади було неминучим, проте зважаючи на велику популярність в народі священник був відпущений.

З початком німецької окупації за дорученням Митрополита Андрея Шептицького та на прохання православної громади виїхав до Кам’янця-Подільського, проте злякавшись велетенського духовного та національно піднесення мешканців міста з прибуттям харизматичного священника, через три дні німецький комендант під загрозою розстрілу наказав йому покинути місто. Від 1942 ігумен монастиря оо. Редемптористів в Тернополі (1943 перебував у Львові). Під час наступу Червоної армії у 1944, коли «освободітєлі» отримали наказ зрівняти місто з землею вблагав радянських артилеристів пошкодувати бодай архітектурну перлину – церковцю Чесного Хреста, з якої починався Тернопіль, стріляючи повз храм. Заарештований 7.08.1945, перевезений до Києва, за відмову перейти в московське православ’я засуджений до смертної кари, яку після трьох місяців очікування у камері смертників замінено на 10 років ув’язнення. На засланні у Воркуті в закиненій галереї шахти щодня нелегально служив Божественну Літургію.

Зі спогадів співкаторжанина Бориса Міруса, народного артиста України, актора Львівського театру ім. М. Заньковецької: «Отець Величковський – як я його пам’ятаю – постійно молився на вервиці. Він молився за нас, невільників, молився і за тих, хто наглядав за нами і збиткувався над невільниками. Виглядало, що отець Величковський прагнув усім небо прихилити. Він любив по-християнськи навіть наших мучителів!».

Після повернення до Львова в 1955долучився до організації діяльности катакомбної УГКЦ. Душпастирював підпільно в селах та містах Галичини, за даними інформаторів КДБ мав намір у Тернополі організувати маніфестацію, щоби відкрити греко-католицьку парафію, з цією метою також їздив у Москву до уповноваженого у справах культів при Раді Міністрів СРСР. 1963 радянський режим врешті звільнив і вирішив позбутися Митрополита Йосифа Сліпого, відправивши його за кордон. Під час триденного перебування у Москві владика Йосиф терміновою телеграмою під виглядом члена родини викликав о. Величковського для полагодження важливої справи. Відтак у готельному номері хіротонізував його на єпископа Луцького і призначив місцеблюстителем Глави УГКЦ. Номінував о. Василія на єпископа Папа Іван ХХІІІ ще 1959. У підпіллі як новий владика висвятив понад 40 священників. Повторно ув’язнений 23.01.1969 і засуджений на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Ув’язнення відбував у тюрмі-психлікарні м. Комунарськ, нині Алчевськ на Луганщині. Після завершення терміну ув’язнення 1972 депортований «на відпочинок» до Югославії. Після зустрічі з Сестрою у Загребі, Кардиналом Йосифом Сліпим та Папою Павлом VІ, на запрошення Митрополита Максима Германюка прибув до Канади. Сповна використовуючи свободу пересування, відвідував українські парафії США та Канади. За свідченнями брата Василя Стеця, перед від’їздом з СРСР владиці за вказівкою КДБ зробили ін’єкцію, правдоподібно повільно діючої отрути, яка мала спровокувати пізнішу смерть. Помер у Вінніпегу в Канаді 30.06.1973. Після проголошення блаженним у 2001, коли була відкрита труна тіло виявилося нетлінним. Мощі блаженного Василія Величковського 16.09.2002 перенесено до храму святого Йосифа м. Вінніпег.