До 100-річчя від загибелі українського короля садівництва Левка Симиренка
«Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.» Тарас Шевченко
Все більше зростає зацікавлення серед освіченої верстви населення України до персоналізації провідних родів нації. До таких родів України належить славний рід Симиренків. Цей рід, за родовою легендою, можна прослідкувати від останнього вільного запорізького козака Андрія, який народився не пізніше 1744 року (дата смерті не відома). За відмову присягнути Катерині ІІ його позбавлено помістя, козацьких вільностей і привілеїв, дружину разом з дітьми записано в кріпаки Олександра Браницька. Перші документальні відомі про рід Симиренків містяться у «Ревізійному реєстрі» за 1818 р., в якому знаходяться описи про Степана Андрійовича Симиренка і його родуну. З цього кріпацького роду виводиться батько Лева Платон Симиренко, який закінчив Політехнічний інститут у Парижі, здобув спеціальність інженера-технолога і став визначною постатю. Був одружений з Тетяною Овчінніковою. Її батько був мером, а згодом головою Одеської міської думи, купцем Першої гільдії і мільйонером, а дід – кріпаком-втікачем такий самий був і рід Симеренків, якого цариця Катерина ІІ закріпачила і позбавила привілеїв. З черги російський цар Петро на багнах задумав будувати Петербурґ і в помсті за те, що українці боролися при допомозі шведів за свою незалежність помстив їм тим, що сотки тисяч козаків згинуло при тих вкрай нелюдських умавах праці. Тому по наші дні в народі кажуть, що Петербурґ побудований на козацьких кістках. Про російське варварство варто навести – свідчення ще одного іноземця (дещо ранішого часу), польського шляхтича Карла Хоєцького, який 1768 року, якраз в добу Коліївщіни та повстання польських «конфедератів», був полонений російськими військами та через Україну відправлений до Сибіру. Він згадував, зокрема, таке: «Ми кожний день бачили, як виводили гайдамаків із в’язниць (це відбувалось після уманських подій) по кілька осіб, карали їх батогами, видирали їм ніздрі за звичаєм москалів, а потім відправляли на довічне заслання в Сибір» – це було ,,братство’’ за російськими методами. Рід Симиренків це висококультурний рід, як виникає з архівальних документів, що Платон та його дружина Тетяна були пов’язані дружніми взаєминами з великим поетом Т. Шевченком, якому вони значно допомогли у виданні в 1960 р. його ,,Кобзаря’’.
В час перебування Симиренків у Парижі вони в ґалерії зустріли феноменально красивий портрет Тетяни виконаний Шевченком. Про цю вродливу жінку є цілий ряд цікавих і захоплюючих оповідань. Вона не тільки є вродливою жінкою красунею, але і прикладною матірю. Тетяна відзначалася незвиклою інтелегенцією, володіла багатьма чужими мовами і була окрасою та душею Млиївського товариства, яке перетворилося на загально-кульутурний центр України і цілої східної Европи. Після смерті Платона Федоровича, який помер 13 січня 1863 р. , опікою дітьми зайнялася мати Тетяна. Вона задбала, щоб діти одержали всебічну і глибоку домашню освіту, навчалися у кращих навчальних закладах, здобули вищу освіту. Старший син Платона Федоровича і Тетяни Іванівни – Лев народився 6 лютого 1885 р. на Платоновому хуторі. Після закінчення Млиївського училища, він у 1873 р. вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету університету святого Володимира в Києві, а у 1875 р. переїздить до Одеси, де продовжив навчання у Новоросійському університеті, який закінчив з відзнакою у 1879 р. Перебуваючи у Київському університеті, Лев Платонович увійшов до революційно настроєної молоді, яка мала зв’язок з народниками. Понадто Лев був у близьких стосунках із А. І. Желябовим, одруженим з кузиною Лева Платоновича, Ольгою Яхненко, яка була також активним членом Київського та Одеського народних гуртків. У Мліївському заводському приходському училищі викладав народник І. П. Білоконський і учительська громада в цій школі була справжнім осередком народників. Рік після вступу Л.П. Симиренка до університету у нього вже на Київській квартирі було вчинено трус, але без наслідків. Він переїздить до Одеси, але жандармерія не залишила його поза увагою. У вересні 1879 р. знову вчинено трус, але все ж дозволили закінчити навчання; випускні іспити він писав вже у супроводі жандарма. Під час трусу знайдено багато нелегальної літератури, листування Симиренків з Т.Г. Шевченком та його не цензурований примірник «Кобзаря». Мимо великих здібностей Левка Симиренка його заарештовано на Платоновому хуторі невдовзі після закінчення університету і запроторено до тюрми і в результаті його засуджено на 9 років каторги. Майже рік він перебував у Лук’янівській в’язниці (м. Київ), а потім його запроторено у Мценській (Курська губернія) в тюрму.
З 10 вересня 1880 до вересеня 1886 р. Лев Платонович відбував заслання спочатку у м. Красноярську, а останні два роки в Балаганську Іркутської губернії. У Сибіру Лев Платонович з дозволу поліції займався частково садівництвом і розробив технологію вирощування плодових дерев у формі стелюхів, яка дозволяла уникнути їх вимерзання взимку. Але перебуваючи у важких умовах тюремних Лев почах хворіти і саме тоді йому пощастило познайомитися з відомою польською революціонеркою Альдоною Емилівною Гружевською, з якою він познайомився вперше у Мценській в’язниці в Сибіру. Обоє ув’язнені припали собі до вподоби і були такі можливості, що вони у 1883 р. одружився у Красноярську у в’язничній церкві відбувся їхній шлюб. Альдона Емилівна народилась 25 квітня 1857 р. у Млядово Ковельської губернії. Здобувши середню освіту, вона переїздить до Варшави, стає членом підпільного Червоного хреста і революційних організацій Кобилянського і Людвіга Варинського. Згодом вступає на Вищі жіночі медичні курси Військовій медично-хірургічній академії в Петербурзі і продовжує революційну діяльність, бере активну участь в невдалому замахові на Олександра ІІ. Уніч з 16 на 17 серпня 1878 р. заарештована у Млядово і вивезена до Варшавської в’язниці. У в’язниці Альдона Емилівна взяла фіктивний шлюб із хворим на сухоти Іваном Глазко, щоб мати право його доглядати. У 1880 р. обох їх вислали на п’ять років до Східного Сибіру. І. Глазко незабаром помер. Строк заслання Альдони Емилівни закінчився 9 грудня 1882 р., але вона домагається дозволу залишитись у Красноярську, і доглядатґи тоді вже хворого Лева П. Симиренка, з яким блище пізнається і дійшло між ними до згоди на одруження, яке відбулося 1883 р. в тюремній церкві. Мило, що термін ув’язнення Альдони закінчився, вона добровільно погодилася на перебування в тюрмі до закінчення терміну ув’язнення свого мужа. Після закінчення тюремного вироку подружжа Симиренків у 1887 р. поконуючи ряд негод приїхало після двох років до Млієва. Млієв був батьківщиною роду Симиренків і Лев Симиренк, який в ці часи був відомий на цілу імперію славним садівником, взявся солідно до праці, щоб надробити втрачений час в тюрмі. На першому етапі Лев береться за розсадництво садів. Його діяльність починається в садівничій науці, яка для нього є джерелом натхнення. За сорокарічний період діяльності Лев Симиренко опрацював наукові засади промислового розсадництва. Він застосував різні розробки і тим збагатив садівничу науку. Вчений розробив і впровадив у промислове розсадництво зимового щеплення плодових культур, що стало базою для розвитку промислового садівництва.
Запровадив Лев Симиренко цікаву методу обрізування дерев. Впроваджуючи кращі сорти видайних плодових дерев. В цій справі вчений нав’язав контакти з різними садовими осередками. Вже на кінці минулого століття, йому вдалося зібрати і обробити помологічній колекції понад 3000 сортів плодових та ягідних культур, 927 троянд, понад 300 сортів хвойних та інших порід. Лев заклав міцний фундамент наукового сортовництва плодових рослин, став фундаментом нового біологічного напрямку в сучасній помології. Вчений у плодових деревах започаткував глибоке новітнє дослідження в умовах України і отримав найцінніші сорти культур. Він надавав величезного значення сортооновленю промислових насаджень та відповідній селекції і тим осягнув високі наукові результати. Л. Симиренко є автором численних наукових описів з тематики садівництва. Його дослідницька праця, має величезне значення в історії всесвітнього садівництва, що стала основою для багатьох дослідників в різних краях. Вчений брав у різних з’їздаз, конференціях і сесіях на яких займав авторитетну поставу в садівничій ділянці і отримуваввисокі нагороди. Можна сказаті, що Лев був людиною енциклопедичних знань і репрезентував високу професійну культуру. Вистарчить познайомитися аналізом академіка Петра Вольвача «Розстріляний сад». У цій поемі про садому контексті є глибинна правда. Скільки там яскравих сторінок упродовж двох століть вписали у вітчизняну історію Симиренки – піонери промислового цукроваріння, пароплавства на Дніпрі, вчені і практики садівництва, меценати української культури… Там же фантастичні описи Левка Платоновича Симиренка «Кримське промислове плодівництво». Там же дуже зворушливо описано працж Левка в Криму. Це хвилююча поема про «Кримський Едем», один із найбільш древніх й уславлених районів садівництва та виноградарства, його невтомних багатовікових творців. Так і все життя великого вченого-помолога було великою поемою-мрією створити неосяжний сад! Скільки розлетілося по неозорих просторах Росії садивного матеріалу з його наукової лабораторії – мліївського розплідника! У науковому русі він не знав перешкод! Навіть під час свого сибірського заслання, Левко Платонович із головою поринає в проектування та побудову у суворому кліматі найсучасніших теплиць та оранжерей, мріє переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір «давати на гора» виноград, персики та абрикоси, не кажучи вже про яблука та груші…
Поема його життя завжди наснажувалася квітом предківського Платонового хутора. Як батько, він, напевне, був безмежно щасливим, почувши від восьмирічного сина Володимира, хвилюючі слова, що коли той виросте, то теж стане помологом і вкриє садом увесь світ… У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та великі прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР. Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників… і слугувало сировинною базою для консервної промисловості…». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб. Левко Платонович світової слави садівник був підступно убитий «бандитами-чекістами» у своєму будинку на Різдвяні свята (06.01.1920). Діти Левка в тому часі перебували під наглядом Альдони в Києві, де згодом вона 26 березня 1934 р. померла. Справу вбитого батька Лева продовжував син Володимир, ставши, з роками, вченим зі світовим ім’ям, теоретиком і практиком садівництва, великим організатором української садівничої галузі. Але постріли по Симиренковому саду тривали. Симиренки були під посійним наглядом совєтських спецслужб. Після смерті Батька 25 листопада 1920 р. за постановою Наркомзему УРСР на терені колишнього маєтку Симиренків було засновано Мліївську дослідну садово-городню станцію і Центральний державний плодовий розсадник України. Директором цих установ був призначений як на іронію син Лева Володимир Симиренко і перебував на них до 1930 р. У 1923 р. за ініціативою та під головуванням Володимира Львовича при Наркомземі УРСР було створено Всеукраїнську помологічну комісію, творче ядро якої було в Млієві. На цій посаді він заклав основи і організаційно завершив «Помологічну Книгу України». Він систематизував і впорядкував увесь біологічний фонд і надав йому сучасної організаційної структури як наукову обгрунтовану базу для розвитку.
У 1930 р Володимир Л. Симиренко організував і очолив Всесоюзний науко-дослідний інститут плодового і ягідного господарства у Китаєві під Києвом. А 8 січня 1933 р. Володимира сина Лева арештовало НКВС і засудили його до розстрілу. Вирок було виконано у ніч з 17 на 18 вересня 1938 року в урочищі Солянка під Курськом. Володимир Левкович Симиренко народився 29 грудня 1891 р. на Платоновому хуторі. В 1918 р. закінчив сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту, здобувши фах ученого агронома. Після закінчення інституту працював на посаді фахівця у відділі садівництва Міністерства земельних справ УНР. Із 1920 до 1926 р. він був завідуючим секцією садівництва в Одеській школі садівництва, у 1932 р. був обраний професором садівництва і завідувачем кафедрою плодово-ягідного господарства та інтенсивних культур Уманського і Полтавського сільськогосподарських інститутів. Володимир був одружений з Марією Демидівною Улянченко, народженою 7 березня 1890 р. у Козятині Київської губернії, яка закінчила Кирило-Мефодіївське училище в Острозі, отримала педагогічну освіту. Учителювала, завідувала земськими школами. На початку 20-х років провадила канцелярією Українського Червоного хреста. Померла 16 травня 1979 р. в Оттаві. У подружжі Володимира і Марії було двоє дітей: Тетяна і Олекса. Мама дітей Марія була не тільки вродливою жінкою, але відзначалася великою гідністю і зарадністю. Пережила вона незвиклі випробування комуністичного режиму і після другої Світової війни емігрувала разом з дітьми до Європи, а звідси до Канади. Де змушена була тяжко працювати і тут вона 16 травня 1979 р. померла в Оттаві. Її син Олекса народився 6 вересня 1931 р. в Україні на еміграції в США закінчив Міннесотський університет зі спеціальності соціології, отримав ступінь бакалавра і магістра, закінчив аспірантуру і в 1961 р. отримав ступінь доктора соціології. Займався педагогічною діяльністю. Викладав в університеті штату Невада у Рено, штату Каліфорнія у Джорджії, був дійсним професором соціології в університеті штату Пенсільванія. Помер 27 квітня 1979 р. місяць скоріше від своєї мами. Він автор та редактор трьох книг, численних наукових праць у галузях теорії суспільних відносин соціальної структури, етнічних груп та розвою націй.
Тетяна Симиренко за освітою політолог, знала кілька мов (працювала в Оттаві при уряді перекладачем) і була великою патріоткою України, авторка численних статей. Про її діяльність я опрацювацв окрему статтю, яка висвітлює хотяй в частині її осяги. Матері пані Тетяни Марії під час еміграції пощастило переховати копію машинодруку останньої праці свого чоловіка, і разом з дітьми перевезла її до Канади і згодом її опублікувала. Україна вже тоді мала висококультурну провідну інтелегенцію, яку дика російська машина під назвою НКВД, МҐБ-КҐБ знишла. Вічна ганьба народовбивчій російській імперії, а комуністичній закрема. Найяскравішою рисою цієї російської імперії була і залишається жорстокість, як писав росіянин Максим Горькинй-Пєшков. Академік Сергій Білокінь написав об’ємисту книгу під заголовкопм ,,Масовий терор як засіб державного управління СРСР’’ К. 1999 446 с., (великого формату). В історії людства були більші і менші імперії, які винищували своїх підданих, але штучні голодомори, масові безневвині розстріли в Україні, концтабори, примусові праці, вбивства заради вбивства доконувані злочинцями, всякі варварства перевищують. В Росії чим більше лється кров тим вона в устах росийських вождів являється могутнішою потугою. Тих засад додержується і сучасний президент РФ – Владімір Путін. Україна не Росія, – Росія провадить століттями підступну війну, народ україни не переможний!
Ярослав Стех
