300-років від народження феноменального філософа – Григорія Сковороди

Дуже часто ми публікуємо крилаті вислови й цитати відомих іноземних мислителів тоді, коли внас є такі знамениті велетні постаті, які вартує блище пізнати їх і їхніми науковими досягненнями користуватися.Одним з таких геніїв є філософ Григорій Савич Сковорода, що на багато років випередив свій час і його прониклива мудрість ніколи не втрачає своєї актуальності. Ось Сковорода писав: ,,Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою’’.Або: ,,Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів’’, ‘’Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух.’’ І можна наводити його численні крилаті вислови. Життя та біографія Григорія  Сковороди, буквально, складається з саме цікавих фактів. Щоправда, якщо говорити з наукової точки зору, точної дати народження письменника встановити дослідникам так і не вдалося. Хоча в більшості пишуть, що народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року, та можна з повною упевненістю сказати, що це сама та славнозвісна дата, коли український народ отримав великого мислителя, філософа, письменника, музиканта та мандрівника. Річ у тому, що вона була встановлена аж за дві сотні років опісля смерті Сковороди. Єдиним джерелом, що має це підтвердити виступає лист Г. Сковороди до друга, Михайла Ковалинського, у якому він розповідає про те, як відбувалося святкування його дня народження.  За тими даними виникає, що Г. С. Сковорода прийшов на світ 3 грудня 1722 р. в Полтавщині у козачому селі Чорнухи, колишнього Лубенського полку (нині Лохвицький район). Батьки Г. Сковороди належали до малоземельних селян-козаків. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди і  традиційне життя козацької нації.При тому він мав виняткові здібності до засвоєння наук, тож вже у шістнадцятирічному віці йому вдалося вступити до Києво-Могилянської академії. До слова, того часу це був єдиний вищий навчальний заклад на теренах України.
Дитинство і юнацькі роки Г. Сковороди пройшли серед людей мандрівником з палецею та сопілкою за поясом.  У  юних роках  Григорій виявив неаби який хист до гри на народних інструментах, складав і гарно виконував пісні, які згодом стали народними. У нього виявився сильний потяг до знань, при тому хлопець відзначався  непересічними здібностями до наук і великий інтерес до читання. Хотяй умови життя хлопця були убого-скромні в раньому віці він імпонував високими знаннями. За дослідами около 1735 р. Григорій Сковорода був студентом Києво-Могилянської академії, яка у той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий — фара, три молодші — інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. Приділялася увага класичній римській і грецькій літературам. У двох середніх класах — поетики і риторики навчали складати вірші, ознайомлювали із загальними правилами віршотворення, прищеплювали вміння складати і проголошувати промови різного призначення (суворі, вітальні, вдячні, прохальні). У двох старших класах філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років). Проте, саме викладання цих двох предметів склало європейську славу академії, оскільки професори: Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та багато інших створили філософську школу в Україні й завдяки їхнім зусиллям навчальний заклад став центром філософської думки. Богослов’я (православне), яке викладалось всупереч забороні польського уряду, мало полемічний характер, що зумовлювалося на українських землях різних за канонами релігійних течій – православ’я, католицизму, лютеранства, уніатства, кальвінізму, іудаїзму. Ця полемічність сприяла розвиткові у студентів критичного мислення, розширювала світогляд. Значну увагу в Київській академії приділяли вивченню математики, що викладалася, як і всі інші предмети, за рукописними авторськими підручниками. «Дві перші й найголовніші основи математики, арифметики й геометрія, чужинецькі мови на користь української студентської молоді.
Важливе місце відводилося також художній і музичній освіті — малюванню, хоровому співу, диригуванню, композиції. У навчанні Г. Сковорода був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку й інші мови, що давало йому можливість читати в оригіналах твори античних філософів, поетів та істориків, а також твори мислителів епохи Відродження і Нового часу, письменників, від античних до сучасних, праці яких були присутні в академічній бібліотеці, якою він активно користувався. Саме під впливом філософських і літературних традицій академії у Гр. Сковороди закладався у нього самобутній світогляд майбутнього гуманіста-просвітителя. Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. З 1742 р. до 1744 р.  Він як соліст академічного хору виступав на численних концертах, де слухали його співу визначні постатті. А  що був він талановитим в (1750—1753) отримав  змогу подорожувати до Угорщини, Відня,  Австрії, Словаччини та Німеччини. Своє перебування за кордоном Г. Сковорода використав у повній мірі для поповнення своїх знань і для знайомства з життям різних закордонних народів, які населяли територію Австрійської імперії. Філософ знайомився  із науковими та звичайними умовами життя. Свої здобуті знання згодом використав він у своїх творах.  Із поверненням у 1753 р. на батьківщину розпочався перший період активної педагогічної діяльності Григорія Савича. Він був запрошений на посаду викладача піїтики в Переяславський колегіум. Одержавши за кордоном додаткову освіту, став впроваджувати у навчальний процес новаторські ідеї. Розроблений ним спеціальний курс тішився серед вчених педагогів високим авторитетом і тим він здобув собі широку світову популярність. Свояю методикою Григорій Сковорода просто і доступно передавав своїм учням  здобуті  наукові досягнення в передових наукових закладах Европи.
Саме в цей час Г. Сковорода також приватно переклав Плутарха, розпочав писати свої перші філосовські твори: ,,Наркіз’’, ‘’Книга Асхань’’, про потребу самопізнання – писав байки вірші та спогади. Часто у своїх творах впровадьував думку, що щастя людини залежить в спокою душі і в згоді з Богом повинно проходити. У свої творах описував спогади з свого життя, прищеплював людям вищі моральні почування, заохочував здобувати знання, запалював до палкої любови до рідного краю. Його твори згодом стали часто використовувати у своїх літературних працях  українські письменники.  Один за одним Сковорода створює трактати у поширеній тоді літературній формі діалогів, складає притчі, байки, сповнені філософськими максимами і світоглядними критеріями, педагогічними ідеями та з виховними принципами. На цей час припадає і початок написання п’ятнадцяти байок, які пізніше ввійшли до збірки «Басни Харьковскія». Решту  Сковорода написав ще у 1774 р. Створення цієї збірки ознаменувало впровадження в національну літературу нового для неї жанру й пов’язаного з ним оригінального сюжетотворення. Керуючись власною життєвою філософією й педагогічним досвідом, Григорій Савич намагається через свої твори донести до людей власне розуміння вдосконалення людської «натури». А щоб бути зрозумілим якомога ширшій аудиторії, він обирає основним засобом спілкування з народом казки (переважно у вигляді байок на сюжети з життя тварин), пісні, думи. Він є одним з перших вітчизняних педагогів, який розцінив твори усної народної творчості і передав як вияв педагогічних традицій народу, як ефективний виховний засіб. Його байки, що мають повчально-виховний характер, максимально наближені до тогочасної розмовної мови, в них часто натрапляємо на прислів’я, які автор вживає для підтвердження справедливості власних думок. Усвідомлюючи доступність байки як форми й  називає їх «игрушками». Тема самопізнання, що є головною в усій творчості філософа, дістає свого розвитку на початку 70-х років у розробленому ним ученні про дві натури, які викладено в діалогах «Беседа, нареченная двое…», «Беседа 1-я, нареченная Observatorium», «Беседа 2-я, нареченная Observatorium Specula». У його тлумаченні, що спиралося на традиції античної філософії, самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: вічної і тлінної, які зачислюються до матерії і людського духу, видимої, уявно-абстрактної  і невидимої.
За його творами можна позбутися  суспільного зла,  через «спасительное» виховання, зміст якого — реалізація наступає за принципом природо-відповідності, тобто за сприянням розвиткові природних нахилів і здібностей кожної дитини. Саме природа є «матір’ю виховання і науки», «учителькою» «провідницею» педагога. Розвиваючи своє антропоцентричне бачення принципів природовідповідного виховання в контексті ідей стоїцизму, яке проголошувало істиною необхідність «жити згідно з природою», що ототожнювалася з Богом, Г. С. Сковорода словами байки «Собака і Кобила» переконує: без урахування «природи» людина не зможе досягти успіху в житті, бо «без природы, как без пути: чем далее успеваеш, тем безпутнее заблуждаеш».      Цінність учення філософа про «сродный труд», розкритого, зокрема, у творах «Благодарный Еродій», «Пчела і Шершень», «Жайворонки», полягає в тому, що воно спрямоване проти усвідомлення й використання праці лише як джерела досягнення матеріальних благ. Сковорода вбачає у праці джерело радощів і людського щастя, вважає її основою «доброчесности», адже через працю особа дістає змогу вдосконалюватися морально. Неробство тлумачиться як моральне зло. У «сродном деланіи» людина найповніше виявляє й реалізує свої здібності, приносить користь суспільству, через що труд стає «сладким». З іншого боку, керуючись своєю життєвою філософією й педагогічним досвідом, гуманіст не протиставляє природу вихованню, але наголошує, що правильне виховання має лише посилювати розвиток закладених у дитині задатків і сприятиме формуванню «істинної» людини. Педагогіка філософа була улюбленим заняттям.

Він давав цінні виклади в  Харківському калегіумі, де читав курси піїтики, синтаксису і грецької мови. У колегіумі педагог набуває популярності завдяки свєму талантові, здібностям оратора й розумові виклади. Тому єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який опікувався колегіумом і був щирим покровителем наук, із добрих намірів запропонував Г. С. Сковороді прийняти постриг, але він відмовився від такої пропозиції. Свої писання у творах Сковорода намагався донести до свідомості кожного, хто цікавився найважливішими закономірностями щасливого життя як загальнолюдської мети ідеалу й  самопізнання  на  благо життя.
Відзначаючи 300-ліття від дня народження Григорія Сковороди, мусимо визнати, що була це унікальна постать не тільки в українській історії, але і у загальноєвропейській, яка свою оргінальною наукою внесла не повторні цінності в освіту. Зарівно  його всесторонні ідеї і таланти відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. За його книжками вчився читати Тарас Шевченко, який писав: І на оновленій землі, Врага не буде, супостат, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі… Думки великого просвітителя, втілені у віршах, у піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі. І. Франко писав: «Григорій Сковорода — явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII ст.». Історіографія педагогічної спадщини славетного українського філософа досить вагома. Його педагогічні ідеї по-різному тлумачились і використовувались у різні періоди існування українського суспільства: у XIX ст. зверталася велика увага на Г. С. Сковороду як педагога, а на початку XX ст. українські культурологи-народники вбачали у ньому мислителя, який виступав за розвиток народної культури, традицій виховання. На новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в Г. С. Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення. Ці процеси відбуваються поки що без глибокого наукового аналізу педагогічної спадщини, без сучасного її коментування. Батьківщина Г.С. Сковороди в наш час переживає складні часи.Недолуга влада Зеленського свідомо чи умисне блокує прогресивні дії в державі. На додаток злого кримінальна влада Путіна -Російська федерація вже 8-й рік провадий запеклу війну проти України в якій вбиває, тортурує українське населення. Гинуть люди різного віку, діти, жінки військо. В. Путін заявляє дику претенз на панування не тільки над Україною, але і над частиною світу.  Одже в наш час практично росія стає смертельною загрозою на нашому континенті.
За дослідами Сковороди його особистість формувалася за духом козаків, що  наклало свій відбиток,  оскільки в дорослому житті  він, як і славнозвісні українські воїни, найбільше за все цінував свободу.  Тому вище ми згадали, як в давні часи так і в наш час  Росія була і залишається агрсивною країною. Від найдавніших часів, а особливо з часів Переяславської Ради 1654 р. Росія для України була тюрмою. Наш  філософ Сковорода був всесторонно талановитою людиною. Він був не тільки музично освічений, але і мав прекрасний голос до співу. Він грав на декількох музичних інструментах, особливо прекрасно  грав на: сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі і бандурі. Такого здібного юнака, звісно, не могли не помітити, тож у 1741 році його  було відправлено співати для самої цариці Єлизавети — у придворну капелу. Говорять, що цариці дуже подобався спів, особливо українські пісні. Та бути придворним молодий чоловік не зміг, оскільки відчував огиду до всього того тупового і зарозуміліго руського. Згідно з царським указом у придворну співацьку капелу  між іншим забирали студентів Київської академії». Додаймо, що такі визначні українські музикологи, як Максим Березовський (1745-1777) та Дмитро Бортнянський (1751-1825) та ряд інших в той час були засилані на російський двір, який  стягав в Росію, щоб там підойняти культуру, яка була значно відсталою від інших народів. Саме тоді десь около 1750 р. Сковорода  закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Тож, тільки-но йому трапилася нагода, він знову вирушив до рідної альма-матер. За своєю звичкою він вдається світові мандрівки. Ці мандрівки були лекціями на яких він  набирався світових знань, спілкувався із зарубіжними вченими, філософами, спостерігав за побутом та звичаями інших народностей. Тільки через два роки повернувся вічний подорожній до неньки-України. Маючи величезні знання з багатьох дисциплін, йому з легкістю вдалося отримати посаду вчителя семінарії у м. Переяслав. Але звідти його вигнали. Вправді його улюбленою справою була мандрівка. Коротко Сковорода ще вчителював і займався творчою працею.
Зупинить його подорожування працю змогла тільки смерть. Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року. Існує легенда про те, що він відчув наближення смерті. Перебуваючи в гостях у свого друга, за столом мандрівник розповідав про цікавинки зі своїх мандрів, а потім встав і вийшов. Його довго не було, і господар дому вирушив на його пошуки. Знайшов він Сковороду під старою липою, де той палкою копав яму, яка нагадувала ту, що готують для покійників на кладовищах. Коли він сказав другові, що хоче бути тут похованим, той відповів, що про це рано говорити. Вони повернулися, мислитель пішов відпочивати і більше не вийшов. Його знайшли наступного дня перевдягненим та зі складеними на грудях руками.Образ Григорія Сковороди оточений переказами та легендами, які з вуст в уста передавалися десятками років.Так за життя, як і після його смерті слава про нього  швидко розносилася. Величний, гордий мандрівник, філософ, письменник, музикант, Г. С. Сковорода так за життя, як і після смерті про нього слава розносилася на цілому світі. Він зробив значний вклад в українську культуру і залишиться в пам’яті нації на вічно. Також не забудеться його любов до свободи, викарбувана на могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав…»

Література:

Редько, М. Світогляд Г. С. Сковороди : [монографія] / М. П. Редько ; відп. ред. В. Ю. Євдокименко. – Л. : Вид-во Львів. ун-ту, 1967. – 264 с. Дічек, Н. П. Сковорода Григорій Савич (1722–1794) / Н. П. Дічек // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для ВНЗ / за ред.  О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1: Х–ХІХ століття. – С. 198–207. Дічек, Н. П. Шлях до щастя Григорія Сковороди / Н. П. Дічек // Шлях освіти. – 2002. – № 4. – С. 43–48.

Ярослав Стех