130 років тому:
24.11.1895 – у містечку Козеніце Радомської губернії в Польщі в сім’ї залізничника народився Іван Лакиза, літературознавець, критик, публіцист, журналіст. Закінчив Київську гімназію та юридичний факультет Київського університету. Член партії боротьбистів (1918), згодом перейшов до КП(б)У (весна 1920). У 1917-1921 – комісар бригади і полку Червоної армії, після встановлення більшовицької влади інструктор Київського губернського парткому, секретар Таращанського та Уманського (Київщина) повітових комітетів компартії (1924-1925). Редактор низки комуністичних видань. Від 1929 у Харкові заступник редактора «Література і мистецтво». У 1932 виключений з партії, після чого подався до Москви, де вдалося поновити членство в компартії й отримати призначення завідувача відділу народної освіти Бауманського району. Однак 19 грудня 1934 у Москві заарештований, етапований до Києва (03.1935), за «підготовку разом із Костем Буревієм терористичного акту проти Сталіна» засуджений до 10 років позбавлення волі й відправлений в концтабір «Теміртау» (Сиблаг;10.1935) на будівництво залізниці. 2.11.1938 особливою трійкою УНКВС по Новосибірській области засуджений до смертної кари. Довідник «Письменники Радянської України» подає дату смерти 27.07.1938, за свідченнями М. Кутинського навесні 1939 він ще був живий і перебував в таборі «Теміртау».
В літературних біографічних довідках про І. Лакизу зазначається «незаконно репресований», «жертва сталінського терору», хоча якщо бути точним то вартувало би означити як «жертва власної політичної інфантильности, наївности, безграмотности» чи таке інше. Його життя є типовим прикладом трагедії української нації, коли мільйони наших співвітчизників, повіривши у наскрізь брехливі гасла старого окупанта під новітньою більшовицькою маскою, вірою і правдою працювали на знищення України, а відтак були «утилізовані» як відпрацьований біологічний матеріал.
