Воєнні аналітики пишуть про необхідність надання Україні винищувачів F-16 і пов’язані з цим перестороги. Обговорюють плив війни на цивільні ядерні об’єкти, а також нинішні і можливі майбутні наслідки битви за Бахмут.
Старший політичний аналітик Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Густав Грессель аргументує на користь постачання західних літаків Україні.
Хоч більшість дослідників сходяться на тому, що російська кампанія зі знищення української енергосистеми провалилась, росія продовжує використовувати ракети і дрони для терористичних бомбардувань. Україна в цей час поступово переходить на західну техніку, а запаси до радянських систем вичерпуються. Тому вона змушена прикривати системами ППО тилові міста й ключові об’єкти і не переміщати їх на фронт для прикриття військ.
Росія натомість все частіше задіює керовані авіабомби у прифронтових територіях, які можуть летіти на 40-70 км — тобто літаки, що їх застосовують, уникають дії українських систем ППО. Єдиний спосіб боротися з цим — застосовувати авіацію для збиття російських літаків. Але тут є проблема — найпоширеніша українська ракета класу «повітря-повітря» Р-27 із радіусом дії 75 км програє російським ракетам Р-37М і Р-77, які летять на 300 і 190 км відповідно. Також українські ракети після запуску потребують подальшої підсвітки радаром винищувача, що залишає українські літаки довше в небезпечній зоні, а російські літаки можуть після запуску ракет одразу відходити в тил, адже ракети мають вбудований радар.
Український довгоочікуваний контрнаступ покаже, наскільки ефективно росія зможе протидіяти йому із застосуванням авіації. Вона не змогла зробити цього на Харківщині, де літаки близької вогневої підтримки збивали українські ПЗРК, а координація між сухопутними і повітряними силами була низькою. Зараз, коли українську операцію буде сповільнюватись потужними наземними укріпленнями, російські літаки можуть виявитись ефективнішими.
Саме тому Україна потребує західних винищувачів. По-перше, на їх озброєнні стоять ракети АІМ-120, які Київ уже використовує у ЗРК NASAMS, і які не потребують підсвітки радаром. По-друге, F-16, F-18, Gripen мають сучасніші технології порівняно з радянськими літаками, і це дасть їм змогу виявляти цілі з меншим ризиком для себе. По-третє, виробник українських Р-27, завод «Артем», значно пошкоджений російськими ракетними ударами, і навряд зможе поповнювати запаси в короткостроковій перспективі.
На жаль, США не поспішають із рішенням про передачу літаків і використовують дуже подібні аргументи до тих, які називала Німеччина в історії з танками Leopard 2. Але саме вона показує, що затягування з передачею нерозумне — воно лише приводить до поспіху і надмірного тиску, коли рішення все ж прийняте. Вашингтону слід врахувати помилки Берліна і не чекати занадто довго для ухвалення рішення.
Гостьовий дослідник RAND Corporation Вільям Куртні пояснює, для чого Україні західні бойові літаки.
Хоча МіГ-29 та Су-27 були розроблені для повітряних боїв із західними винищувачами, сьогодні вони застаріли і програють російським Су-35 і МіГ-31. Українські винищувачі все ще важливі для раннього виявлення російських ракет та дронів, а також прикриття тилових міст, де вони можуть швидше та ефективніше за наземні комплекси ППО знищувати цілі. Вони також не дають росіянам залітати вглиб української території.
У решті аспектів українські Повітряні сили мають цілу низку прогалин у своїх авіаційних спроможностях: завоювання домінування в повітрі, придушення ворожої ППО, розвідка і спостереження, завдання ударів по наземних цілях. Західні винищувачі могли б закрити ці прогалини.
Україна має велику проблему з амуніцією до своїх артилерійських та ракетних систем – західні літаки могли б полегшити цю проблему, ставши додатковою платформою для завдання ударів по різним російським цілям.
Звісно, є перестороги, пов’язані з постачанням західних винищувачів. По-перше, Україна потребуватиме навчених людей, і не тільки пілотів, а й команд технічної підтримки, тренування яких може зайняти роки. Крім того, російські авіаудари можуть стати проблемою для місць базування і технічного обслуговування.
По-друге, літаки на зразок F-16 потребують якісних злітно-посадкових смуг, кращих, ніж на більшості колишніх радянських аеродромів в Україні. Якщо ж лише кілька аеродромів будуть придатні для використання, вони можуть стати легкою ціллю для російських ракет чи дронів, виводячи з ладу літаки і смуги.
По-третє, західні винищувачі дорогі, і технічне обслуговування коштує принаймні 5 млн дол. на рік за літак, не враховуючи боєприпаси. В майбутньому Україна може зіткнутись із проблемою пошуку фінансування.
Якщо війна продовжуватиметься, передача західних літаків може виявитись критично важливою. Але Україні та Заходу варто ретельно зважити, що вони очікують отримати від такого кроку.
Експерти Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Дарья Долзікова і Джек Вотлінг пишуть про небезпеку для цивільних ядерних об’єктів в Україні.
У перші дні війни росія захопила Чорнобильську АЕС, а потім — Запорізьку АЕС. Це перший у світовій історії випадок, коли діюча атомна станція перебувала в районі бойових дій. Є всі підстави вважати, що росія порушила норми міжнародного гуманітарного права, які захищають АЕС. Найбільша загроза для українських атомних електростанцій, найімовірніше, буде не від прямого удару по ним, а через відмову ключових систем, як от постачання води чи енергії, або через людський фактор.
Прямий удар небезпечніший у випадку з відкритими майданчиками зберігання відпрацьованого ядерного палива, які набагато менш захищені, ніж реактори. Також не варто відкидати можливість, що росія може спровокувати радіаційний інцидент на Запорізькій АЕС, щоб зашкодити українському наступу.
Щоб посилити безпеку українських АЕС, міжнародна спільнота повинна: забезпечити необхідні рівні безпеки і добробуту персоналу станцій; бути впевнена в тому, що достатня кількість фахового персоналу буде доступна для перебирання справ на ЗАЕС після можливого відступу росіян; полегшити безпечне транспортування відпрацьованого палива до сховищ; надати РХБ обладнання та забезпечити підготовку для українських військових, аварійних служб та персоналу АЕС; регулярно отримувати оновлену інформацію щодо запасів палива для аварійних генераторів на ЗАЕС та рівень води в Каховському водосховищі; забезпечити постачання дизельного палива, запасних частин та інших необхідних матеріалів для безпечної роботи інших українських АЕС; покарати персонал «Росатому» на ЗАЕС за його участь у російській окупації українських територій; запобігти будь-якому навмисному радіологічному інциденту на станції, чітко даючи росії зрозуміти, що такий інцидент отримає потужну відповідь для зменшення шкоди і посилення України у війні.
Щоб убезпечити інші атомні станції в потенційних зонах бойових дій, міжнародна спільнота повинна: визначити потребу в однокілометровій демілітаризованій зоні навколо АЕС; надати спеціальний захищений статус для аварійних систем станцій; визначити зобов’язання щодо встановлення ліній розведення для військових, які оперують в районі АЕС; встановити правила щодо електромагнітних та кібер-операцій навколо станцій.
The Economist пише про те, що росія може повністю захопити Бахмут в наступні тижні, але це буде саме те, що називають Пірровою перемогою.
Владімір Путін любить паради — спочатку він хотів влаштувати його в Києві після початку війни, потім – до великого параду в Москві 9 травня 2022 року захопити Маріуполь. Ці цілі не були досягнуті. Цього року ціль набагато скромніша — до 9 травня показати хоч якусь перемогу, повністю захопивши Бахмут на Донеччині.
Із грудня минулого року, за оцінками американців, загинуло більше 20 тисяч росіян — більшість навколо Бахмуту. Ця битва за місто стала, мабуть, найкривавішою з часу іранського наступу на Басру в Ірано-іракській війні. Для чого вона взагалі ведеться? На заході від міста зручніші висоти, і сам Бахмут має невелике стратегічне значення, а тепер він майже повністю зруйнований.
Ключове питання — символічне, як знак української мужності. Росіяни теж надають захопленню міста великого значення, воно було центром їх наступальних зусиль із серпня 2022 року. Тому для українців це ще і прагнення не дати росіянам здобути символічну перемогу, виснаживши їх у процесі. Росіяни повільно просуваються, використовуючи свою перевагу в артилерії та «людські хвилі» із колишніх в’язнів та елітних десантників.
Станом на кінець квітня ЗСУ контролювали лише 15% міста. Деякі генерали називають співвідношення втрат як 10 до 1 на користь України, але ці оцінки, мабуть, завищені. Але ситуація точно покращилась в порівнянні з січнем та лютим, коли була загроза оточення, і втрати були близькі до 1:1, що було тривожним для України з огляду на значну перевагу росії у живій силі.
Обидві стратегічні дороги до Бахмута прострілюються росіянами, що ускладнює постачання українських військ. Але битва все ще не закінчилась, і українці значно перевершили всі оцінки США, які ще в січні закликали до відступу з міста.
Євгеній Прігожин із Групи Вагнера публічно скаржиться на нестачу артилерійських снарядів для його найманців. Незрозуміло тільки, чи росія обмежує їх застосування перед українським контрнаступом, чи просто через внутрішні конфлікти між Міноборони і Вагнером. Навіть якщо росія захопить Бахмут, це буде Пірровою перемогою. Роздування успіху із захоплення маленького провінційного міста ще раз підкреслить, наскільки мало росія досягла за 10 місяців бойових дій. У процесі вона виснажила свій наступальний потенціал, стаючи вразливою до контрнаступальних дій.
Джерело: savelife
