У свій час, Генрі Кісінджер зазначав, що найважчий тягар політиків – необхідність приймати рішення, коли не вистачає ні часу, ні інформації, а їхні наслідки неможливо передбачити. На відміну від історика чи аналітика державному діячеві дається лише одна спроба, і його помилки непоправні.
Драматизм у дипломатії, на жаль, вже явище звичайне. Як у бою, відбиваючи фронтальну атаку ворога, треба бути впевненим у своїх флангах, так і в дипломатії стійкість власної позиції залежить від надійної підтримки флангів. Драма настає там, де фланг опиняється відкритим. Тоді успіх буде залежати саме від швидкості закриття цього пролому. Від здатності і впевненості партнера об’єднатися для збереження стійкості.
Це і є дипломатія. Фронт, де діють власні закони і правила, де сила не завжди в правді, а скоріше – правда в силі. Де, в основному, через силу країни реалізують свою зовнішню політику.
Однак ця аксіома діє лише тоді, коли є сила. Коли її не стає, “сильні” кличуть за стіл перговорів. Ось і ми, країна, що 11 років поспіль веде боротьбу за своє існування, опинилися в ситуації, коли все більше чуємо від “сильних” про необхідність переговорів.
Звісно, переговори завжди закінчували війну. Проте надважливо розуміти дві простих речі.
Насамперед, що вирішується наша, саме українців, доля, а можливо і доля Європи.
Наступне, з ким будуть ці переговори. Останні події, особливо на Алясці, та заходи, що проводилися після цього в Кремлі, свідчать про те, що війна може закінчитися. Але, звісно, на думку господаря Кремля, лише на умовах Росії. Там все ще є впевненість у перемозі шляхом бойових дій або за столом переговорів.
Саме тому заклики до України та Росії зосередитись не на припиненні бойових дій, а одразу на досягненні всеосяжної мирної угоди є передчасними. Повноцінна мирна угода може вимагати місяців, якщо не років, складних переговорів. Важко сказати, чи розуміють це ті, хто намагається спонукати нас до певних рішень. Проте абсолютно очевидно: наша доля у наших руках.
У сучасних умовах, особливо геополітичної нестабільності, популізму та завищених очікувань, переговори залишаються одним із ключових інструментів реалізації зовнішньої політики та захисту національних інтересів України.
Кажуть, що війна починається там, де провалюється дипломатія. Проте, коли дипломатія стає ще одним фронтом війни, саме переговори є єдиною публічною ареною безпосереднього протистояння українських дипломатів і урядовців із представниками Російської Федерації. Протистояння, в якому нас, як і на полі бою, влаштовує лише один очевидний результат.
Варто також визнати, що саме ця арена істотно впливає на формування позиції міжнародної спільноти та рівень підтримки України у війні.
Ще однією реалією для сучасної української дипломатії є те, що в 2022–2025 роках Україна опинилася в ситуації постійних переговорів із західними союзниками та боротьби з противником на полі бою. Тому успіх дипломатії в умовах війни буде залежати і від військових, для яких ця сфера в мирний час залишається поза увагою.
Але чи не найголовнішою особливістю сьогоднішньої дипломатії є те, що росія, попри зміну глобального контексту, демонструє сукупність методів у переговорах, які абсолютно несумісні з принципами прозорості, взаємної довіри та конструктивного діалогу.
Цей факт набуває особливого значення для України та її партнерів, адже формує прогнозовані, але водночас небезпечні сценарії подальших дій РФ. Можливо, усе це ще не достатньо розуміють на Заході, проте для України це ціна виживання.
Отже, в умовах повномасштабної війни українська дипломатія стоїть перед викликом: розуміти специфіку ведення переговорів з РФ, яка успадкувала багато рис радянської дипломатичної школи.
Тож головним завданням сьогодні є передусім виявити особливості російської дипломатичної машини, визначити її вплив на міжнародні переговорні процеси щодо України та розробити рекомендації для системної підготовки українських переговорних команд.
Ця підготовка має охоплювати опрацювання сценаріїв і тактичних варіантів, чіткий розподіл ролей у команді, вироблення лінії поведінки на випадок готовності опонента до домовленостей або навпаки – прагнення затягувати процес.
Потрібно визнати, що визначальним стає не так зміст обговорень, як сама тактика ведення діалогу та обміну пропозиціями. Вона буде формувати публічний образ України як відповідального та конструктивного учасника переговорів і водночас створює додатковий міжнародний тиск на державу-агресора.
Тому важливим елементом підготовки до таких перемовин є врахування історичного досвіду, передусім радянської дипломатії, на якому й досі тримається переговорна практика російської зовнішньої політики.
Російська Федерація після 1991 року зберегла значну частину дипломатичного апарату, кадрових традицій і методології переговорів, успадкованих від СРСР. Це проявляється в риториці, манері поведінки, методах тиску на партнерів і прагненні досягати результату шляхом затягування переговорів, створення ілюзії компромісності та водночас безумовного наполягання на врахуванні саме російської позиції.
Після розпаду СРСР переговорна культура Росії зазнала трансформації. До “стилю політбюро” додалися елементи постмодерну, зокрема право ставити під сумнів самі факти.
Підкріплені масштабними кампаніями дезінформації в медіа, російські переговорники отримали інструмент для маніпуляцій “довільними інтерпретаціями”, які витісняли фактичні аргументи. Аналіз методів і стилю російських переговорів дозволяє сформулювати важливі уроки для українських дипломатів, зокрема з урахуванням особливостей залучення військових до переговорного процесу.
Це свідчить про інституційну спадковість дипломатичної культури, яка спирається на багаторічну практику Радянського Союзу, а радянська спадщина, адаптована міністром МЗС РФ, одночасно є сильним інструментом тактичного впливу і стратегічним обмеженням для самої росії. Спадщина радянської дипломатії з її обережністю й затягуванням переговорів перетворюється на спосіб вигравати час та створювати ілюзію діалогу.
Це дозволяє МЗС Росії, зокрема його очільнику, використовувати дипломатичний дискурс як прикриття для агресивної політики, не виходячи за межі міжнародно визнаних форматів.
Дослідники NATO StratCom COE зазначають, що сучасні російські переговорні практики неможливо відділити від системної дезінформаційної кампанії. Це означає, що дипломатія перетворилася на багатофункціональну платформу, яка працює в площині права, інформації та пропаганди.
У практиці Сергія Лаврова ми також бачимо, що Москва не розраховує на швидке досягнення угод, а вибудовує довгострокові позиції, які дозволяють адаптуватися до будь-яких змін у міжнародному середовищі та продовжувати агресивні дії на міжнародній арені під парасолею переговорного процесу під гаслом: доки ведуться переговори, не посилюються санкції.
Як пише Річард Саква: “російська дипломатія функціонує не для вирішення конфліктів, а для стабілізації власних позицій у мінливій архітектурі глобальної політики”.
Поряд із тим, характерною ознакою є демонстрація “холоднокровності” в публічних дискусіях. Ми можемо спостерігати стиль “непохитного дипломата”, який нібито контролює будь-яку ситуацію. Але очевидно, що це не лише тактичний прийом, а й засіб впливу на аудиторію, зокрема й західну.
Тоді українська сторона має пропрацьовувати програму контрвпливу на міжнародну аудиторію і будувати переговори не від задачі досягти домовленостей, а дзеркально до поведінки агресора створювати тиск міжнародного співтовариства на РФ, демонструючи всю негативну моральну та практичну сторону “методу Громико”.
Також доцільно зауважити, що радянська школа в сучасному втіленні набула ще однієї риси – орієнтації на “перевантаження дискусії” технічними деталями. Це створює туманність і перешкоджає конструктивному діалогу.
Така практика підриває здатність міжнародних партнерів формувати єдину позицію, адже вимагає надмірних ресурсів для перевірки фактів і спростування неправдивих аргументів.
Аналізуючи втілення росією радянської школи в ХХІ столітті, можна зробити висновок, що, з одного боку, це консервація старих методів ведення переговорів, з іншого – активне використання нових технологій, зокрема соціальних мереж і контрольованих медіа.
Це підтверджується інтеграцією дипломатичних заяв у широку систему кремлівських інформаційних кампаній.
Водночас аналіз сучасних переговорів демонструє, що ефективність переговорів з росією залежить від комплексного підходу: дипломатія має бути стійкою, послідовно спланованою і поєднуватися з готовністю реагувати на потужний тиск.
Україна має постійно підсилювати свій дипломатичний потенціал, розвивати тактичні навички переговорників, готуючись до тривалих і складних переговорів у мінливих умовах. Знання цієї традиції допоможе уникнути непродуманих кроків і максимально використати переговори для захисту національних інтересів.
