Олег Вітвіцький
«Я Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Такими словами починається Декалог українського націоналіста. Кожне слово, кожна заповідь і фраза Декалогу, освячені кров’ю жертовної боротьби, слугують наріжними каменями української державності, відображаючи глибоку суть національної ідеї та її основних складових. У Декалозі викристалізовано чимало понять, які чітко окреслюють призначення України, мету боротьби за ідеали свободи та незалежності.
Споконвіків Україна-Русь стоїть на грані двох світів: цивілізації і дикого степу, величних фортець і смердючих боліт, Правди і брехні, Гідності і підлості, Шляхетності і ницості, Добра і зла. І споконвіків українці чинять відчайдушний опір цьому злу, втіленому у московсько-азійсько-більшовицько-путінському покручі. У цій боротьбі були виплекані найкращі покоління борців за волю і самостійність України: лицарів козацької доби, звитяжців національно-визвольної революції початку ХХ століття, бойовиків Організації Українських Націоналістів, вояків Української Повстанської Армії і, безперечно, воїнів Збройних Сил України сучасності. Водночас, у цій боротьбі було складено найвищі жертви убитих і закатованих українських Героїв минувшини та сьогодення.
Тому, однозначно, цьому тривалому протистоянню, цій багатовимірній війні далеко не чотири, не дванадцять і, навіть, не сто років. Хоча, ми дуже добре пам’ятаємо, які події відбулись 19 лютого 2014 року та 24 лютого 2022 року і як вони вплинули і впливають на перебіг цієї війни та життя українського народу.
Проте, маємо чітко усвідомлювати, що екзистенційна війна між Україною та її північним ворогом, у різних формах, триває уже кілька століть.
Причому, екзистенційною ця війна є для обох сторін, по обидві грані двох світів. Адже, як неможливе існування московії без своєї загарбницької імперської політики, передусім, щодо України, так і неможливий повноцінний безпечний і успішний розвиток української держави до того часу, доки існує псевдодержавне утворення із центом у москві. Для України війна є боротьбою за збереження незалежності та національної ідентичності. Для росії – питанням стратегічного впливу та внутрішньополітичної стабільності. Саме тому це протистояння набуває виміру боротьби за право на власне історичне й політичне існування. І у цій боротьбі може перемогти лише один. Іншого не дано! Жодні перемовини, домовленості, формули і перемир’я не варті ні зусиль політиків, ні сподівань суспільства, адже війна на грані двох світів триває лише до перемоги. І, якщо дивитись через призму справедливості – перемоги України.
А, отже, коли ми говоримо про формулу цієї перемоги, то маємо чітко і недвозначно доносити, як до своїх співвітчизників, так і до всієї міжнародної спільноти розуміння того, що суть перемоги полягає у повному розподілі сучасної московської імперії, у проголошені на її руїнах десятків незалежних держав поневолених народів.
Безперечно, війна має значний міжнародний геополітичний вимір. Підтримка України з боку країн Європи та Північної Америки вплинула на баланс сил і перетворила цю війну на один із ключових факторів глобальної безпеки. І для всього цивілізованого світу, власне, деколонізація і розвал московії є найкращою гарантією власної безпеки і стабілізації міжнародного балансу сил.
Проти цього усвідомлення наші вороги ведуть непримириму боротьбу на інформаційному полі, адже екзистенційний характер війни проявляється і там. Потужна пропагандистська московська машина активно формує і поширює фейкові наративи про історію, території, легітимність. Наш ворог робить це у своєму класичному лукаво-брехливому стилі, маніпулюючи фактами та цифрами. Для України ж, якій важливо, першочергово, захистити державність і утвердити власну суб’єктність у міжнародному праві та свідомості світової спільноти, не менш актуальною вбачається потреба доносити контрінформацію, яка б підвищцвала рішучість наших партнерів щодо необхідності не лише протидії кремлівській пропаганді, а й ліквідації московської держави як такої.
До речі, ключовою відмінністю цього інформаційного протистояння є вектор його направленості: якщо ми, відновлюючи історичну справедливість, героїку і тяглість боротьби багатьох поколінь, все ж таки намагаємось дивитись у майбутнє, виборюючи краще і мирне життя для наших дітей та онуків, то вектор інформаційної боротьби нашого ворога діаметрально протилежно спрямований у минуле. Усі оті «рюриковичі, романови, побєдобєсія» та інший історичний хлам, яким кремлівський карлик та його глашатаї годують не лише внутрішнього споживача, а й міжнародне співтовариство, не дають жодної відповіді на базове питання – за що гине гарматне м’ясо імперії. Хоча відповідь на нього прописана вище – вони воюють таки за своє існування у тій формі, в якій ця справдешня імперія зла збереглася на сьогоднішній день: із параноїдальним управителем, феесбешним ковпаком, антиморальними скрєпами, зазомбованим населенням та потужною пропагандистською машиною.
А, отже, виходячи із співвідношення сил та перспектив, вони таки приречені: із архаїчними формами боротьби, з віджилими підходами до війни. Зрештою, як приречена кожна імперія, яка у своєму історичному розвитку зазнає періодів становлення, видозміни, стагнації і краху.
А Україні та українцям вкрай важливо не лише позбутися московської екзистенційної загрози, але й сформувати надійну буферну зону на грані двох світів. Це можливо зробити не лише завдяки мілітарній силі чи присутності якихось мирортворчих контингентів, але, у першу чергу, формуючи тривалі добросусідські відносини із незалежними Ічкерією, Черкесією, Татарстаном, Калмикією, Башкортостаном та іншими державами, які постануть на руїнах імперії. І цей процес необхідно налагоджувати вже сьогодні і зараз, на фінальному етапі багатолітньої екзистенційної війни.
