Віктор Ягун
Релігія в Україні давно вийшла за межі суто духовної чи культурної сфери. Сьогодні це — частина безпекового середовища, де перетинаються інтереси держав, формується ідентичність і ведеться цілком конкретна боротьба за вплив.
Тому варто називати речі своїми іменами. Росія не використовує релігію як допоміжний інструмент — вона інтегрувала її у свою модель війни. Як повноцінний елемент, зі структурою, каналами комунікації, людьми і чіткими задачами. І саме через це релігійний простір стає одним із тих середовищ, де гібридні впливи працюють особливо ефективно.
Найперше — це інституційний рівень. Йдеться про релігійні структури, пов’язані з російською православною церквою. І тут питання значно ширше за риторику чи окремі заяви. Це вертикаль управління, кадрові рішення, фінансові потоки і, що найважливіше, — збереження залежності. Канонічної, організаційної і психологічної. Через такі структури не лише транслюються потрібні наративи — у цьому середовищі формується лояльність і підтримується зв’язок із центрами впливу. У певних випадках це також створює сприятливі умови для діяльності, яка становить інтерес для спецслужб держави-агресора.
Логічним продовженням є інформаційний рівень. Ми регулярно чуємо одні й ті самі меседжі про “переслідування християн”, “розкол православ’я” чи “відсутність свободи совісті”. Але їхня головна ціль — не внутрішня аудиторія. Вони спрямовані назовні: на Сполучені Штати, країни Європи, консервативні середовища в різних частинах світу. Через церковні канали, правозахисні організації та афілійовані структури формується альтернативна картина, в якій Україна виглядає як держава, що нібито обмежує права віруючих. І це вже питання не репутації як такої, а рівня міжнародної підтримки.
Саме тому наступний вимір — політико-правовий — виглядає цілком закономірно. Внутрішні українські процеси у сфері державно-церковних відносин намагаються винести на міжнародний рівень і подати через призму порушення прав людини. Використовуються відповідні процедури, залучаються міжнародні інституції, зокрема Європейський суд з прав людини. У підсумку формується додатковий тиск — як юридичний, так і політичний — із метою делегітимізації української політики.
На цьому фоні не менш важливим є соціальний вимір. Конфлікти навколо храмів, провокації, штучне протиставлення “вірян” і “громади” рідко виникають самі по собі. Як правило, вони стають елементами більшої технології впливу. Локальні інциденти можуть швидко масштабуватися, підвищуючи рівень напруги і створюючи додаткові лінії розколу всередині суспільства.
Усе це органічно доповнюється міжнародним виміром. Російська церква давно виконує функцію частини зовнішньополітичної інфраструктури. Через неї просувається концепція “традиційних цінностей”, вибудовуються зв’язки з релігійними середовищами інших країн, ведеться робота з діаспорами. Це інструмент “м’якої сили”, який у російській моделі інтегрований у загальну систему впливу.
Водночас було б помилкою бачити в релігійному просторі виключно джерело загроз. Він є також важливим ресурсом стійкості. Поява Православної церкви України стала не лише церковною подією, а й фактором зміцнення державної суб’єктності, оскільки суттєво обмежила зовнішній вплив на православний сегмент. Інститут військового капеланства, у свою чергу, відіграє ключову роль у підтримці морально-психологічної стійкості армії. Релігійні структури діаспори працюють як канали публічної дипломатії, а всередині країни саме громади часто першими забезпечують гуманітарну допомогу і підтримку в кризових ситуаціях.
Проблема полягає в тому, що державна політика у цій сфері досі залишається переважно реактивною. Вона відповідає на вже наявні виклики, але не завжди випереджає їх. Відповідно, виникає потреба у більш системному підході.
Йдеться, передусім, про прозорість — чітке розуміння фінансування та зовнішніх зв’язків релігійних організацій. Про системний моніторинг — без надмірного втручання, але з можливістю своєчасно виявляти ознаки гібридних операцій. Про активну інформаційну політику — не у форматі виправдань, а у форматі формування власної позиції як всередині країни, так і на міжнародній арені. І, безумовно, про партнерство з проукраїнськими релігійними середовищами, які мають розглядатися як союзники, а не як об’єкти контролю.
У підсумку варто зафіксувати просту річ. Сучасна війна ведеться не лише за території чи ресурси. Вона ведеться за сенси, ідентичність і довіру. І в цьому контексті релігія — це не периферія, а один із важливих елементів загальної системи впливу. Саме від того, наскільки ефективно Україна зможе працювати з цим середовищем, залежить її стратегічна стійкість.
