Ярослав Сватко
Після поразки Визвольних змагань початку 20-го століття в середовищі учасників відбувалися дискусії про причини поразки. Загальна думка зводилася до того, що українське суспільство було неготове до визвольної боротьби, величезна його частина не розуміла необхідності держави для нації, не розуміла пріоритетів національних інтересів, а тому повелась на пропагандивні заклики большевиків, зокрема і проти української влади. Те, що українські зусилля записались в історії як спроби створити державу, Україна завдячує Героям, які не шкодували свого життя для досягнення державності. Однак, історія показала, що цих Героїв було виразно замало для досягнення головної національної цілі.
Від того часу в українському інформаційному просторі йде боротьба про необхідність та шкідливість героїзму. Другу тезу просовують ідеологи “всесвітнього братства”, “всезагального миру народів”, усіх тих тез, якими радянська пропаганда намагалася зупинити боротьбу поневолених народів за своє визволення, зробити їх неготовими до боротьби за незалежність. Ця ідеологічна робота спиралась на природній інстинкт самозбереження кожної особи, і зводилась до таврування борців за свободу як таких, що бажають кровопролиття, звісно, замовчуючи про кількість невинної крові пролитої імперською владою.
Однак історія має свої оцінки вартості пролитої крові Героїв, а крім пророднього інстинкту самозбереження особи існує ще й інстинкт збереження роду, який є сильнішим, оскільки штовхає особу до самопожертви задля врятування свого роду. Історія людства показує, що там, де були Герої, готові пролити кров задля існування свого народу, народи зберігалися. Там де таких Героїв не було, після народів залишилися лише археологічні артефакти.
Такий підхід відкриває нам глибокий ідеалізм героїзму як суспільного явища, причому від історично зафіксованих початків. Загальновизнаним прикладом героїзму є подвиг спартанців під Термопілами. Ніякими раціональними арґументами з царини реальної політики неможливо пояснити, навіщо цим трьом сотням вояків було стояти на смерть у безнадійній ситуації. Але от – не сховались у гори, не спробували виторгувати для себе пристойні умови капітуляції – і європейська культура третє тисячоліття черпає з цього джерела надхнення для оспівування героїзму. А цар Леонід – Лев – став символом та дав нащадкам ім’я, яке тисячоліттями зобов’язувало носіїв рівнятися на його подвиг. Що ж до греків, то для них цей подвиг став одним з факторів збереження народу в часи поневолення завойовниками.
Поява християнства поглибила та зміцнила розуміння героїзму. Жертва Христа, який ціною власної крові відкупив гріхи людства, стає світоглядним дороговказом життєвих вартостей людини, а безсмертя душі скасовує матеріялістичні підстави для дискусій про безглуздість героїчної смерті. Героїзм стає ідеалістичним явищем.
Україна також мала свої національні явища героїзму – і до Володимирового хрещення, і в козацькі часи. “Мертві бо сраму не імуть,” – каже Святослав Завойовник, поганин за вірою, але ідеаліст за поглядами на зміст життя. “Двічі не вмирати,” – відповідає йому козацьке лицарство, яке мало свій кодекс про те, заради чого варто жити, і як слід вмирати справжньому лицареві.
Отож, коли молоде покоління ОУН в 30-ті роки виробляло ідейні принципи визвольного руху, воно досить просто прийшло до концепції, що перемога нації базується на крові Героїв. Ця концепція наскрізь пронизує і Декалог, і Прикмети, і Правила життя націоналіста. Тому, коли молодь, вихована на ОУН-івському лицарському кодексі, вступила у свій етап визвольної війни, у неї не виникало питання, навіщо вояки УПА проливають кров. І ця кров залишила такий глибокий слід в історії, що в наступних поколіннях, мізки яких здавалось би начисто промила імперська пропаганда колонізаторів, почали з’являтися нові герої.
Концепція героїчної боротьби тісно зв’язана з поняттям провідної верстви, чи “луччих людей”, про яких так багато писав Дмитро Донцов. В Україні не бракувало людей, готових платити податок своєї крові за добро своєї нації. На жаль, не у всіх цих людей було ясне розуміння першорядних і другорядних інтересів нації. А без такого розуміння людина, яка готова ризикувати своїм життям, легко стає борцем за власні, а не національні інтереси. Герой з’являється там, де особисте підпорядковується національному, де матеріяльний інтерес підпорядковується ідеї. А щоб поява героїв не була випадковим явищем, верству жертовних “луччих людей” потрібно вчити ієрархії національних інтересів.
Ще однією проблемою діяльності жертовної справжньої провідної верстви є зміна воєнних обставин на умовно “мирні”. В цих останніх борці за ідею військовим шляхом можуть “розслаблятися”, бо війна нібито зупинилася, і можна віддати ініціятиву тим, хто не воював. Хибне розуміння! Демагоги знову почнуть просторікувати про свій патріотизм, ба більше, можуть навіть погодитися на будівництво Пантеону Героїв, але суспільний порядок денний знову заповнить демагогія про “щоб не було більше війни”. От коли держава буде готова до війни, і зброєнево, і морально, то війни якраз не буде, бо її боятимуться зачіпати. “Si vis pacem, para bellum” – встановили для себе римляни більше, ніж дві тисячі років тому – і цієї істини історична практика не може скасувати досі. Кров, заплачена Україною в поточній війні – це останній доказ цієї істини, і вона на сумлінні тих, хто роззброював державу перед війною.
Саме люди, які вже платили кров’ю за те, щоб нація отримала перепочинок у війні, мають обов’язок підготувати її до війни наступної. Облаштувати державне життя в країні таким чином, щоб люди, які шукали способу уникнути обов’язку захищати націю, не мали права вирішувати справи захисту нації від ворога. Війна за виживання нації не припиняється ніколи. Спочатку в свідомість суспільства-жертви впроваджуються ідеї пацифізму, а вже коли люди морально не готові воювати, починається гаряча війна. Підміна ідей свободи народу виключно правами особистості закінчується тим, що пропадають права людини, бо немає влади народу, який гарантував би дотримання прав своїх окремих людей. І тоді знову народ повертається в зачароване коло боротьби Героїв за існування своєї нації. Український досвід боротьби є достатнім, щоб зійти з манівців чужих ідей та створити таку державу, де герої будуть потрібні лише для відбиття зовнішніх загроз, а не рятування Нації, коли вона на межі знищення ворогом.
Слава Героям!
