Віктор Ягун
Поява транснаціональної ультраправої мережі, відомої під назвами International Sovereigntist League або “Паладини”, не є ані ідеологічною екзотикою, ані випадковою ініціативою маргінальних середовищ. Ключовим у цій історії є не назва і не декларативні гасла, а місце запуску, час появи та функціональне призначення. Структура була створена у 2025 році на території російської федерації із залученням праворадикальних акторів з країн Європейського Союзу, і саме ця комбінація одразу переводить її з політичної площини у безпекову.
“Паладини” не відповідають логіці класичного політичного руху, партії чи клубу однодумців. За всіма доступними ознаками йдеться про мережеву платформу зв’язування, призначену для синхронізації ультраправих середовищ у різних країнах, уніфікації наративів під гаслами “суверенітету”, “традиційних цінностей” і “антиглобалізму”, а також для легалізації контактів між радикалами під виглядом ідеологічної або громадської співпраці. Це не рух у класичному розумінні, а інфраструктура, яка дозволяє зводити розрізнені групи в єдине функціональне поле.
Росія використовує радикальні ідеологічні середовища як інструмент гібридної війни не перший десяток років. Ліві й праві, антивакцинатори й псевдопацифісти, “традиціоналісти”, псевдорелігійні мережі – змінюються лише оболонки, логіка залишається сталою. Поява “Паладинів” саме у 2025 році вписується у нову фазу цієї стратегії, коли Захід входить у період політичної турбулентності та втоми від війни, Україна залишається ключовим подразником для Кремля, а ставка дедалі більше робиться не на пряме силове зіткнення, а на розклад зсередини. Ультраправі середовища в цій логіці зручні, бо працюють проти Європейського Союзу як інституції, проти спільної міграційної та безпекової політики, легко радикалізуються й так само легко масштабуються в онлайн-просторі.
Публічний наратив “Паладинів” є типовим і вторинним. Риторика суверенітету проти “диктату Брюсселя”, апеляції до “традиційних цінностей” як противаги “ліберальній деградації”, експлуатація міграційних страхів і антиглобалістських тез виконують лише функцію прикриття. Реальна ціль не полягає в ідеологічній перемозі чи електоральному успіху. Реальна функція – делегітимізація європейських інституцій, розмивання внутрішньої єдності ЄС і створення постійного фону внутрішнього конфлікту. Це не про виграш виборів. Це про формування хронічної нестабільності як середовища.
Небезпека для Європи полягає насамперед у нормалізації радикалізму, коли те, що ще вчора було маргінальним, за рахунок мережевої підтримки й зовнішнього підживлення починає сприйматися як “одна з легітимних думок”. Друга складова ризику – транснаціональний характер мережі, коли національні спецслужби фіксують окремі локальні групи, тоді як проблема вже давно не локальна, а мережево пов’язана і координована. Третій елемент – ефект керованого хаосу: навіть без прямого насильства такі структури здатні зривати політичні процеси, радикалізувати вулицю і системно підривати довіру до державних інститутів.
Для України ця історія становить пряму, хоча й опосередковану загрозу. Україна є ціллю другого порядку, але критично важливою. Саме ультраправі середовища в ЄС дедалі частіше стають каналами поширення антиукраїнських меседжів на кшталт “це не наша війна”, “Україна корумпована” або “потрібен мир за будь-яку ціну”. Через такі мережі російський наратив легалізується без прямого згадування Росії, набуваючи вигляду “внутрішньоєвропейської дискусії”. У перспективі це створює політичний тиск на уряди країн ЄС, сприяє зменшенню допомоги Україні, блокує ухвалення рішень у межах ЄС і НАТО та робить підтримку Києва токсичною темою внутрішньої політики.
У контррозвідвальному вимірі важливо усвідомити, що “Паладини” не є фінальним проєктом. Це тест моделі, перевірка каналів і підготовка до масштабування. Далі з’являтимуться нові назви, нові “рухи” і нові “громадські ініціативи”, але сама архітектура залишатиметься незмінною. Йдеться не про разову операцію, а про довгострокову гібридну кампанію.
Ключовий висновок полягає в тому, що мережа “Паладинів” не становить загрози у вигляді негайних терактів чи спроб державного перевороту. Це загроза повільного типу, яка працює не на перемогу, а на виснаження, не на прямий контроль, а на розклад системи. Для Європи це ризик стратегічної ерозії, для України – ризик втрати зовнішньої опори в критичний момент. Саме тому подібні структури мають розглядатися не як маргінальний шум інформаційного поля, а як повноцінний елемент війни іншого типу.
