Віктор Ягун
Мюнхенська конференція безпеки цього разу читається не як “форум про мир”, а як інструкція до реальності: війна входить у фазу, де вирішальним стає не один раунд переговорів, а те, хто першим зламається на дистанції.
США демонструють дві лінії одночасно: політичний тиск “рухайтеся до угоди” і паралельне підвищення ставки на стримування росії. Зеленський прямо говорить, що “трохи” відчуває тиск, але одразу ставить межу: “компроміс” не може означати втечу з власної території з сотнями тисяч людей. Там же пролунала дуже показова прив’язка до часу: вибори можливі, якщо США забезпечують припинення вогню на 2–3 місяці; і це маркер того, що тема внутрішньополітичних процедур використовується як важіль переговорної архітектури, а не як “демократичний ритуал”.
Європа входить у роль не “коментатора”, а фактично співучасника війни фінансово та інституційно. Президентка Європарламенту заявляє про підписання пакету позики на €90 мільярдів для України та паралельну роботу над 20-м пакетом санкцій проти росії. Це не “жест солідарності”, це перехід до режиму довгої підтримки, де ключова валюта – не емоції, а зобов’язання, графіки, виробничі цикли, санкційні контури.
Німеччина та ключові європейські фігури намагаються утримати логіку: “м’яч на боці путіна”, бо саме він затягує процес. Пісторіус говорить прямо: путін “тягне” переговори, а отже будь-яка пауза без примусу буде використана кремлем як ресурс часу. А Зеленський фіксує це на прикладному рівні: зміна головного російського переговорника перед Женевою може бути тактикою затягування. У перекладі з дипломатичної мови на службову: рф купує час, імітуючи процес.
Важливий, недооцінений сигнал для “наслідків для росії” – історія з Навальним. Британський уряд публічно заявляє, що Навальний був отруєний, і що це “високоймовірно” стало прямою причиною смерті; детально пояснюється логіка “немає невинного пояснення” для токсину і фіксується звернення до Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) як порушення Конвенції про хімічну зброю. Це не про “пам’ять” і не про мораль. Це про юридичний та санкційний фундамент, який цементує образ рф як держави, що застосовує заборонені методи – і знімає політичні гальма для подальших обмежень, арештів активів, кримінально-правових кроків у міжнародних юрисдикціях.
Американський Конгрес у публічному полі вже підштовхує адміністрацію до ескалаційних рішень по стримуванню рф: сенатор Вікер говорить про необхідність “розв’язати руки” щодо Tomahawk і про додаткові санкції по російській нафті, а також акцентує зростання підтримки України серед виборців-республіканців. Для кремля це сигнал: навіть якщо Білий дім торгується, інституційна Америка штовхає планку вгору.
Тепер – що з цього випливає, якщо дивитися вперед на 6–12 місяців.
Ймовірність швидкого “великого миру” низька. Переговорний трек буде існувати, але як інструмент управління коаліцією і часу, а не як механізм розв’язання.
Ключова мета рф – зняти або розмити примус, отримати паузу, легалізувати контроль над територіями і розхитати єдність України та Заходу.
Ключова мета України – зробити так, щоб будь-яка пауза була не “вікном” для рф, а коридором для посилення України до рівня, де повторна агресія стає для кремля надто дорогою.
Головний висновок простий і неприємний: Мюнхен показав не “мир близько”, а те, що всі готуються до довгої гри на витривалість. Кремль буде робити все, щоб перетворити переговори на наркотик для Заходу й на інструмент розкладання України. Наш інтерес – зробити переговори не “замінником перемоги”, а лише сервісним треком, паралельним до нарощування сили. В цій логіці 6–12 місяців – це не “очікування дива”, а тест на здатність системи: хто краще конвертує час у силу, той і диктуватиме умови.
