Відновлена Незалежність – це шанс поглянути назад аби зрозуміти, що одним жалем за втраченим та потенційно загубленим жити неможливо.
Варто не тільки робити осмислення минулого, але чіткіше промальовувати сценарії майбутнього. Спільного майбутнього, якого ми прагнемо.
Почнімо з головного – перемоги. Професійні спортсмени часто в своїй уяві малюють факт перемоги, свій емоційний та фізичний стан саме в цей момент. Клінічні дослідження свідчать, що направду продуктивнішим для мозку та результату є уявлення процесів та справ, які ведуть до перемоги.
Саме тоді наш мозок сприймає перемогу як систему задач, зусиль та знань, які треба довершити, вивчити, осягнути.
Уявлення виключно перемоги (яка падає на голову як білий чи чорний лебідь) – шлях фрустрації, роздратування та виснаження. Тому, що кожна перемога дається на межі зусиль та можливостей. І ціна цієї перемоги більша, ніж хотілося б усім нам.
Почнімо з себе, замість претензії до інших. Можна втікати від факту війни, від власної відповідальності, але планета Земля надто мала, аби втеча тривала безкінечно. Майте плани для себе. Совість – цінність беззаперечна, вона штовхає нас вперед і не дає спокою. Робіть свій власний внесок у перемогу. Навіть коли опустилися руки і вигоряння палає смолоскипом.
Колись футбольні тренери навчилися користуватися поляроїдом для того, аби бачити положення гравців чужої команди, тепер за ними спостерігають десятки пристроїв. Аби бачити картину цілком. Кожного разу, коли ви дивитеся на деперсоніфіковану карту на deep state або іншому ресурсі, спробуйте тримати в голові, що ця карта є дуже частковий погляд на події та ситуацію.
За межею фронту відбуваються різноманітні процеси: виробничі, фінансові, мобілізаційні, політичні. Ворог значно більший та набагато краще «пророщений» в цивілізованому світі.
Тому час говорити з суспільством, як з дорослою та відповідальною за себе людиною. Зупинитися та визнати, що стратегія має розраховуватися на роки боротьби за суб’єктність України в кожному академічному центрі, на кожній публічній площадці, в масштабах світу.
Нам потрібні зв’язки всюди. Нам бракує голосів та ресурсів. Але це можна виправити.
І, головне, варто відмовитися від омани «кінця війни» на кордонах України. Ворог не перестане існувати до повного розділення, до зменшення ресурсної бази в усіх сенсах. Навіть якщо нашим партнерам це досі незрозуміло, наша стратегічна задача донести це в будь-який спосіб.
Наші голоси в світі звучать. Але часто бачу травматичний досвід, коли наші промовці мають одягнути на себе образ раціональних, дипломатичних роботів, що сиплять виключно аргументами та фактами, без права на жодну емоцію.
Чи буває справжнє партнерство беземоційним? Звичайно ж, ні. Це прояв насильства над партнером, коли йому заборонено проявляти емоції. Тому наші голоси в світі та наші повідомлення не мусять бути виключно вихолощеними промовами чи повідомленнями для експертних груп.
Ми маємо право говорити зі світом про наш біль, а не тільки влаштовувати екскурсії обраним до Бучі чи Бородянки. Світ хоче дізнатися вартість контрнаступу? Про тих, кого не дочекалися додому? Про біль, який переслідуватиме все життя?
Можна звичайно вперто повторювати (з дозою цинізму), що нам ніхто не винен і тому подібні банальності з експертним виразом лиця. Війна за право жити – це не про цинізм, а про емпатію до людей. Цінності важко намастити на хліб, але без них хліб стає черствим.
Ми маємо право на різні голоси. Це так само процес відвоювання для всіх українців права бути собою. Права бути визнаним народом, який існує. Бореться за власну свободу, без тіні жодних сусідів над собою.
Зачароване коло варто розривати. Україна вже є регіональним лідером, однак без стратегій на майбутнє це лідерство може бути підважене.
Різниця між експертами та тими, хто нібито має схвалювати їхню роботу вкотре зводиться до масового схвалення. Так само, як і робота та публічна взаємодія влади та суспільства. Один зневажливий коментар може набрати більше ваги, ніж якісна презентація бачення. Але не він має визначати його цінність.
Війна закриває роти та привчає голови до мовчання. Ціна мовчання іноді є критичною. Особливо, коли йдеться про медичну систему в Силах оборони України, необхідність підготовки до війни майбутнього, більшої відповідальності за життя особового складу і розуміння, що зброя – це самі люди, а озброєння – лише інструменти.
Тактичні рішення можуть виграти час, але досвід військових кампаній невблаганний. Перемагає той, хто наносить стратегічну поразку, попри різні тактичні ситуації.
Підтримуйте Сили оборони України. Звільняйтеся від колоніального спадку на шляху до нової української ідентичності. Імперія має загинути.
Станіслав Федорчук
