Юрій Щур
Весни чекали. Весною марили. Вона символізує зміни, а їх чекають від сивих Карпат до Азова й Причорномор’я. У найлютіші морози душу українців гріла думка про весну й очікувані зміни, перш за все – на фронті. Останній рік Україна живе лише в шаленому ритмі нескінченного 24 лютого жорсткого 2022-го, зведень з фронту та щоденного наближення Перемоги.
Слово «Весна» за останні кілька місяців стала не просто означенням одного із сезонів року. Вона стала синонімом слова «контрнаступ», про який не говорить лише лінивий. Ця тема дуже часто згадується у ЗМІ, соцмережах та публічному просторі загалом. Про неї лиш не говорять військові – не мають часу, бо боронять українську землю від рашизму.
Щоденно ми отримуємо інформацію про важкі бої на Донеччині. Фортеця Бахмут, Вугледар, Авдіївка, Мар’їнка давно стали синонімами української стійкості та героїзму. Та разом із тим – шалених втрат. Відверто, давно вже не цікавить статистика знищених окупантів. Про що вона? Росіяни власне утилізують сміття, українці ж втрачають найкращих. В умовах важких оборонних боїв щоденні розмови про «ось-ось контрнаступ» нагадують переведення проблеми у площину проговорення й заговорення. Справа виключно військових перетворюється у привід розводити болтологію, хайпувати й напрацьовувати рейтинги на майбутні вибори. У тому й біда України, що політики й державні мужі приміряють чиновницькі крісла під власне гузно, не перемігши ворога на фронті російсько-української війни. Перетворюючись тим самим на ворога внутрішнього. Що ж може бути гірше амбітного та безпринципного ділка при владі в часи війни? Приклади із розкраданням гуманітарної допомоги у Запоріжжі, або ж продажем речей напіввійськового призначення тощо – яскравий тому приклад.
Пам’ятається, з 2014-го, вже після окупації Криму, багато говорилося й не розумілося, як в умовах війни (а війна почалася тоді, не у 2022-му!!!) далі спокійно продовжують діяльність проросійські організації та партії, а особливо церква, напрямку підпорядкована Москві. Чи варто говорити, що здивуванню не має меж зараз, через пік після початку повномасштабної війни. Політики, які безпосередньо причетні до початку війни й далі почувають себе комфортно й безпечно. І щось дуже схоже на те, що Медведчуку була вготована роль цапа-відбувайла з «чартерним квитком» до Росії. Хоч забрали українських бійців взамін. Але чи почалася б війна, якби подібні медведчуки не почували себе в Україні господарями життя останні 30 років? Питання дискусійне, звичайно й історія не має такої форми «що було б, якби», проте успішна боротьба з відкритими ворогами всередині держави – найкраща профілактика військової агресії.
Московська церква й далі продовжує сіяти антиукраїнську отруту. Звичайно, очищення Києво-Печерської Лаври – успішний контрнаступ проти внутрішнього ворога, але цього замало. Для того, щоб почалися процеси бунту громад й перехід їх до ПЦУ, щоб українська мова лунала в церквах, необхідні були чергові прояви відкритого антиукраїнства. Як із побиттям військового в Хмельницькому. Бомб та ракет російських було недостатньо, очевидно… І церковників російських, які освячують вбивства українців.
Україна та українці – недооцінений феномен світової історії. Жодна з сучасних державних націй на європейському просторі не мала в своїй історії стільки спроб знищення. Від часів орди й до сьогодні. У середині ХХ століття подібні явища почали називати геноцидом. Українці протистоять цьому століттями. Часто – без допомоги. Часто – поборюючи самі себе, бо любителі 30 срібняків знаходилися й у нас. За логікою історії, ми не мали вижити у плавильному казані імперій. Зберегли інтелігенцію та створили модерну державу з республіканським (та трошки консервативним) устроєм. Програли визвольні змагання й зазнали геноциду совєтського й нацистського, цвіт нації гинув у горнилі війни та карався в таборах. Вижили й розвалили останню імперію. Її огризок знову намагається нас знищити – програє.
Лише найвище військове командування знає де й коли буде новий український наступ. І чи буде він взагалі. І яким чином будуть звільнятися українські землі. І на моє глибоке переконання, ця тема має щезнути з обговорення у публічному просторі, де лише профанується. Нам лише вірити, що весна 2023 стане часом докорінного перелому у війні. Стане Українською весною. І діяти.
