Ігор Лосєв
Деякі наші автори дуже вихваляють пана Зеленського за те, що під час російської навали він не втік з Києва і не зрадив. Це добре, але це лише мала частина, minimum minimorum обов’язків верховного головнокомандувача.
Його найсуттєвіший обов’язок – якнайкраще підготувати державу, націю і військо до відсічі іноземному загарбнику.
А яка ситуація у нас?
Виявилося, що ми не маємо потрібної кількості танків, артилерії, ракет, бойових літаків, військових кораблів тощо.
Це при тому, що Харківський завод за умови правильного керування з боку влади за 8 років війни міг виготовити щонайменше 800-1000 танків. Україна була здатна виробити необхідну кількість гармат і гаубиць. А скаржитися на відсутність ракет у країні, де є підприємство «Південмаш», взагалі соромно. На «Південмаші» робили не найгірші в світі балістичні ракети. Там можна було робити всю номенклатуру ракетного озброєння: оперативно-тактичні ракети, крилаті, зенітні, авіаційні, протикорабельні…
Тільки треба було приділяти цьому увагу.
Колишній прем’єр Арсеній Яценюк кілька років тому просто запитував керівництво «Південмашу», чи здатні вони створити «Ракетний щит України» і відповіли йому чітко і однозначно: «Ми можемо це робити». То де ж воно все?
Ані Порошенко, ані Зеленський не створили і не організували потужної національної оборонної промисловості.
А тепер доводиться гасати світами з простягнутою рукою і благати: «Дайте зброю!» Дякувати Богу, дають. Не так багато і не так швидко, як треба. А могли б і не дати… На жаль, дехто у нас готував Україну не до нападу ворога, а до шашликів у травні 2022 року…
Будь-яка іноземна допомога зброєю має бути лише додатком до свого. Якщо наші союзники щось підкинуть зі своїх арсеналів, то це буде дуже добре, а не підкинуть – це не стане для нас катастрофою, коли є своє.
Українська армія у своїй історії, на жаль, неодноразово наражалась на цю проблему: нестача боєприпасів. Під час Чортківської офензиви бійці Української Галицької Армії дуже потерпали від браку набоїв, змушені були гнати супротивника самими лише багнетами. Якби вистачило набоїв, гнали б до Львова і далі…
Таке ж було й на Наддніпрянщині. Українська військова місія на чолі з генерал-поручником Дельвігом у Румунії зосередила значну кількість придбаної за кордоном амуніції, зброї, набоїв і вже навіть сплатили гроші за це все. Але деякі іноземні держави тиснули на уряд Румунії щоб ця зброя не потрапила в Україну. А Запорізький корпус Дієвої армії УНР, відступаючи від військ більшовиків, перейшов через Дністер на територію Румунії. Тільки через місяць його вояки через Галичину повернулися до своєї армії, втративши 80 гармат, 700 скорострілів, 15 тисяч гвинтівок та всі набої.
Про ці трагічні для України події написав поет і офіцер армії УНР Євген Маланюк у поемі «П’ята симфонія»:
Румунами обдертий до кісток,
Це вже не був колишній гордий Корпус –
Беззбройний, без чобіт і сорочок,
Обдертий запорожець тільки торбу
Приніс з собою. (Місяцем пізніш
Набої ж наші прокляті цигани
Нам продавали за великий гріш).
Тут можна поправити Маланюка – румуни – не цигани, а цигани – не румуни. Це різні народи. А все решта – правильно.
Не мати власної оборонної промисловості означає постійно ставити себе в залежність від інших держав, від міждержавного суперництва, від мінливих геополітичних подій.
Не можна через відсутність ефективної оборонної промисловості робити свою армію заручницею тих обставин, котрі від неї не залежать і на які вона вплинути не здатна.
До великомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року були всі можливості розвивати українську оборонну промисловість. Знову ж, не було політичної волі…
