„Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика революції від її теоретика та ідеолога!”
Ярослав Стецько
До цього часу Степан Бандера більш відомий ширшому загалові як Провідник революційної ОУН, символ і лідер національно-визвольної боротьби українського народу і ще зовсім мало досліджена і поширена його власне ідеологічно-теоретична спадщина. І це непокоїть, адже актуальність і непроминуща вартість його творів на сучасному етапі очевидна для вдумливого дослідника. Його творча спадщина багата і багатогранна, заторкує всі аспекти національно-визвольної боротьби і, на мою думку, значною мірою саме завдяки недостатньому її вивченню, висвітленню, поширенню та практичному застосуванню ми допустилися багатьох помилок, котрі призвели до сьогоднішнього незавидного стану, в якому опинилася наша Україна.
Серед багатьох інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він був одночасно практиком, очолював Організацію, котра під його проводом стала авангардом і рушійною силою української національної революції. Саме спроба аналізу теорії української революції в творчості Степана Бандери і є метою мого виступу.
Бандера писав: „Революція – це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначається триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої і меншої напруги, може мати короткий, наглий хід.
Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил та ідей. І власне, кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”. Досить чітке і окреслене визначення поняття „революція” як процесу, а не етапу, змушує поглянути па проблему дещо під іншим кутом зору, ніж той, який нав’язується нам сьогодні колаборантами-„еволюціоністами”. „Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-духовного й економічного життя одного чи більше народів. Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми”. Тобто не зміна „декорацій” при збереженні змісту і персонажів „вистави”, а докорінна зміна ситуації, шляхом безкомпромісної боротьби з заміною прогнилого старого життєстверджуючим новим.
Про основоположні чинники революційного процесу Провідник наголошував: „В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два його складники: ідея і людина”. (Ярослав Стецько вказує ще і на третій – боротьба – В.Р.) Провідні ідеї й світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять „душу”, „істоту”, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програми з тією метою беруть активну участь в русі, – творять його живий, діючий організм. Отже, „Українська національна революція – це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива, дієва, динамічна сила”. Не лише аргументи і розумове переконання, але конкретна боротьба, конкретне усунення і витіснення всього ворожого мусить бути метою руху, бо: „Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі”. Цього не зрозуміли і не хочуть розуміти сучасні демократичні провідники. В цьому контексті варто нагадати слова Провідника про те, що: „Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва…” І допоки на місці знищеного СРСР не відбудеться постання „незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежности назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя”, до того часу українську революцію неможливо вважати завершеною. В концепції національної революції, сформульованій Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком, процес власне національного визволення і державного унезалежнення нерозривно пов’язаний з процесом визволення соціального та психологічного, з встановленням системи соціальної справедливости та народоправного устрою і традиційних національних вартостей.
Серед найважливіших передумов успішного розвитку революції та її перемоги Степан Бандера називає насамперед „наявність і діяння організованої революційної сили, як організатора і авангарду революції – революційна мобілізація й активізація мас…”, а також „планова революційна стратегія” і задіяння до процесу боротьби якнайширшого фронту зацікавлених чинників.
І надзвичайно актуальною тезою сьогодні є істина, що здобути тривалу перемогу можна лише внаслідок рішучої боротьби, а не хитрувань, крутійств, політичних спекуляцій, торгів та угодовства. Саме в безпосередній боротьбі формується той тип борця-революціонера, для якого мета революції стає метою власного життя. „Нашим природнім середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя – боротьба”. „В боротьбі у нас виробилася і загартувалася незамінима постава борця-революціонера”.
І ось ми впритул підійшли до проблеми, яка і сьогодні продовжує нас хвилювати, до проблеми кадрів. Цьому питанню Провідник присвятив декілька своїх статей, приділяв дуже багато уваги, адже „питання кадрів має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу”. Це чудово розуміє і ворог, тому „кожна система намагається властивими собі методами, але з найбільшою увагою і натиском виховувати й організувати якнайсильніші, найчисленніші кадри, у своєму дусі, для свого втримання, і так само запобігати формуванню кадрів будь-якого напрямку, який змагає до її повалення”. „Жодна система, яка не хоче сама себе знищити, не виховує і не формує кадрів, готових до революції проти неї”. Ніби про наш час сказано! Це може зробити тільки революційна ідея, революційна організація, яка цю ідею несе і поширює, та її революційна дія, активна боротьба з ворогом, мобілізування, підготовка щораз ширшого кола борців за визволення. Питання дійових кадрів визвольної революції може знайти позитивну розв’язку тільки тоді, коли його ставиться у властивому сенсі: революційної динаміки, старання, активізації і зростання. „Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, а тільки виховувати їх, мобілізовувати й організовувати, з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером.
Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб із пасивного стану улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них загартовані кадри, свідомих борців…”
Основними чинниками, котрі притягають людей на бік революції, Степан Бандера називає: комплекс ідей, революційна організація і дія. „Особливе значення має ідеологія, яка визначає цілі визвольної революції, її програму в засадничих питаннях нового ладу, та шлях проведення тих цілей у життя. Ідея – це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовності, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в душі людини”.
Сьогодні багато хто намагається ревізувати, „модернізувати”, „демократизувати”, пристосувати, „осучаснити” основоположні ідеї українського націоналізму з кон’юнктурних мотивів. Бандера попереджав, що „основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, застосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає”. Адже „вірність ідеї українського націоналізму – це найбільша сила української визвольної революції…”
Для успішного ведення революційно-визвольної боротьби необхідно виразно усвідомлювати необхідність постання і дії Організації, котра була би гідною Великої Місії, вела, унапрямлювала і очолювала цю боротьбу. „…Революційна організація, яка ініціює, веде визвольну боротьбу і кермує нею, мусить бути свідома своєї ролі, що вона має мобілізувати й формувати кадри борців за національне визволення, а не шукати їх.
Особливе значення має питання провідних кадрів революційної боротьби. Вони добираються з ширших дійових кадрів з-поміж таких людей, в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і плану національної революції, і які своїми особистими прикметами – характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій”. Як бачимо, Провідник ОУН постійно наголошував, що провідні кадри мають відповідати якнайвищим вимогам, співмірним висоті Ідеї.
Нерозривність тріади: „ідея, кадри, боротьба” Провідник пояснює так: „Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України”.
Кожний справді революційний рух є об’єктивно безкомпромісовим, тому „ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протиставними напрямками і силами”, виключаючи колаборацію і угодовство.
Степан Бандера велику увагу приділяє діючим силам революції, котрі умовно поділяє на дві групи: перша – „первісні, рушійні сили революції”, друга – „ті сили, які є урухомлювані й організовані ще до революційної боротьби первісними рушійними силами”. Є три основні первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація й революційна акція.
Надзвичайно велику увагу Бандера приділяє розробці і практичному втіленню концепції опертя на власні сили, на противагу теоріям інтервенціонізму. Ця „вічна проблема” часто поставала перед українським рухом і досі є актуальною. Революційна ОУН завжди відстоювала власнопідметність української революції, пам’ятаючи слова Лесі Українки: „Хто визволиться сам – вільним буде, хто визволить кого – в неволю візьме”. Тому „Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше… Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони”.
Революційна концепція відкидає всяке коньюнктурництво і пристосуванство, зокрема ідеологічне, до чужих „модних” і „респектабельних” течій, якими б прогресивними вони комусь не видавались і як би кимось не заохочувались. „Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльності в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народних мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України”, – перестерігав Провідник ОУН.
„Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення українського народу, в найістотнішій формі, без сторонніх і ворожих сугестій і викривлень, а одночасно формувати національно-політичну свідомість”.
Уваги і практичного застосування заслуговують і наступні думки: „Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання щораз нових відтинків боротьби в широких масштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні терени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає авангардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів – арсенал нашої зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропагандивною тактикою на окремих відтинках”.
Автор не стомлюється наголошувати, що „поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть… Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою”.
Степан Бандера попереджає всіх, кого це стосується, що „…всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на вирішальну допомогу західніх держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику – йдуть безвиглядними манівцями”, накликаючи на наші землі і на наш народ нових поневолювачів, адже „коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується й заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори”. Тож „однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу”. Ці думки Бандери одночасно є красномовним аргументом для тих, хто продовжує, всупереч історичній правді, звинувачувати ОУН в прислужництві іншим державам.
Аналізуючи і досліджуючи світову та вітчизняну історію, Степан Бандера доходить висновку: „Надавання стороннім силам і кон’юнктурі вирішального значення в справі визволення, приводить до її заламання, як це найвиразніше показує наша історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практиці і політиці розглядають під кутом власних ресурсів…” Тому „основним і керівним напрямком національно-визвольної політики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на власні сили нації, принципова самостійність”.
Позиція Степана Бандери в цьому напрямку є традиційною для революційного українського націоналізму і перегукується з працями М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, М. Сціборського, П. Полтави, О. Горнового, Я. Стецька, котрі також відстоювали ідею революційности та власнопідметности українського руху. „Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяльності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати і скріпити в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналізму в найчистішій формі, але що головніше – ділом, цілим ставленням революційного змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційно-політичної практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від кон’юнктури – становить характеристичну ціху революційного націоналістичного руху”.
Така постановка питання спонукає шукати опертя не з боку сторонніх чинників, а у власному народі, постає необхідність титанічної праці по усвідомленню, активізації, мобілізації й організації широких народних мас, максимально застосовуючи свою політику до їх потреб та інтересів.
„У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу”. „Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них”. Найважливіша справа – здобути безпосередній вилив, „включити в нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об’єкт своєї політичної праці беремо всю народну масу”. Як керівництво до дії звучить настанова Провідника: „Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж почнемо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі”.
Ярослав Стецько у своїй передмові до збірки творів Степана Бандери „Перспективи української революції”, виданої в Мюнхені у 1978 році (саме нею я послуговуюсь у підборі цитат цього тексту) слушно зауважував: „Українська революція – це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних оригінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл…”
Сьогодні особливого розмаху і поширення набуває з подачі деяких псевдопатріотів хибна і вкрай шкідлива опортуністична концепція, що „не Росія, не російський народ є ворогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм”. Степан Бандера постійно наголошував на необхідності поборювати якнайрішучіше такі орієнтації і „з москалями не мати спільної мови”. Він стверджував: „Ми вважаємо російський народ за загарбника, тому не сміє бути притупленою гострота українського антиросійського фронту, ані не сміє поширюватися серед українських народніх прошарків баламутство”. „Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіалізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український”, – в цьому ми сьогодні маємо чудову нагоду наочно пересвідчитися. Степан Бандера пояснює це явище тим, що „імперіялізм російського народу – це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним”, а отже „українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України…” Тієї української національної самостійности, як ми її розуміємо, якої прагнемо і за яку боремося.
Я свідомо обмежив завдання свого виступу насамперед простим викладом засадничих постулатів вчення Степана Бандери, котрі насьогодні набувають особливої гостроти й актуальності і потребують донесення до широкого загалу.
Віктор РОГ
