Потреба симетричної відповіді

Олег Вітвіцький

11 липня 2025 року Польща вперше відзначала, чи то вшановувала так званий «День пам’яті» щодо поляків – жертв так званого геноциду, вчиненого, на переконання самих же поляків, ОУН та УПА на східних територіях Другої Польської Республіки. Указ про встановлення пам’ятної дати, наприкінці своєї каденції, президент Польщі Анджей Дуда підписав на початку липня, затвердивши відповідне рішення Сейму, прийняте дещо раніше. Від 2025 року 11 липня у Польщі – офіційне державне свято, вихідний день.

На фінішній прямій свого президенства Анджей Дуда проявив неабияку активність щодо проблемних питань українсько-польських відносин: встиг отримати «Орден Свободи» від української влади і нагадати революційний вислів «За нашу і вашу свободу», а, водночас, вкотре звинуватив Степана Бандеру та ОУН у «геноциді поляків» і пригрозив закрити летовище у Ряшеві (Жешуві), звинувативши українців і західних партнерів в недостатній «вдячності» братній Польщі чи, навіть, у намаганні привласнення аеропорту?..

Зважаючи на таку риторику і поведінку Президента Дуди, на його укази, публічні заяви, а, зрештою, перебіг останніх виборчих кампаній у Польщі, програму, з якою переміг Кароль Навроцький і настрої у польському суспільстві, варто визнати наявність серйозної кризи у крихких, але, звісно, братерських україно-польських стосунках. Розрахунок на те, що ця криза зникне після завершення виборчих баталій чи сама по собі «розсмокчеться», схоже, не спрацював.

Підтвердженням цього є багаторівнева програма заходів, які проводились у всіх регіонах Польщі навіть не протягом дня «пам’яті», а цілих трьох – від 11 до 13 липня. Тобто, проблема ставлення до викликів сучасності через призму однобічного трактування історії не лише не зменшилась, а навпаки – масштабувалась. На цьому тлі вже зовсім не дивно чути інтенції Президента Дуди не лише про «геноцид у великих масштабах», але й про «наражання Польщі на ризики через допомогу Україні», «закривання аеропортів і блокування магістралей». Досвід уже є: одна лише кампанія проти ввезення українського зерна чого вартує…

Безперечно, вся ця істерія надзвичайно методично і ретельно підігрівається ззовні. Зовсім не важко здогадатись ким і з якою метою. Але, якщо українці це чітко розуміють, то проголошувачі революційного «За нашу і вашу свободу» роблять вигляд, що не пам’ятають, проти кого спалахнуло те січневе повстання 1863-64 років і якою жорстокою розправою воно закінчилось. Бо не проголосила Польща ні «дня пам’яті» за жертвами січневого повстання, ні «тижня пам’яті» за убієнними під час кривавого придушення повстання 1831 року, ні «декади пам’яті» за закатованим цвітом війська польського у Катині. Це, якщо про історію, а вірніше, про кілька її фрагментів, адже є ще й інша сторона історичної медалі, про яку дещо згодом…

А що ж Україна? Окрім згаданого уже «Ордену Свободи» для Дуди, окрім, за словами того ж Дуди, одкровення його українського колеги про те, що він «ніколи не чув про вбивства поляків на Волині, нас цьому не вчили в школі», можна згадати хіба що коротку і виважену заяву українського МЗС про співчуття і збереження партнерства.

Звичайно, дипломатам робити різкі заяви не прийнято, тим більше в умовах надзвичайно складної ситуації, в якій опинилась Україна. Проте, необхідність реагувати на цю проблему, виходячи з українських інтересів, є просто кричущою. Навіть не сьогодні, а ще вчора потрібно було шукати симетричну відповідь, нову формулу взаємин, змирившись з тим, що принцип «Пробачаємо і просимо пробачення» перестав діяти, як угода порозуміння, аналогічно до, наприклад, сумнозвісного Будапештського меморандуму…

І, як не парадоксально, українська відповідь на польські виклики криється саме у симетрії, у використанні «варшавського кейсу». Владною інституцією, яка має розпочати симетричні кроки відносно рішень польської влади, має стати український парламент, опираючись на позицію громадськості, науковців, дослідників історії, органів місцевого самоврядування. Саме Верховна Рада України, як найвищий представницький орган, має усі підстави, повноваження і можливості для напрацювання постанови, а то й кількох, у якій буде відображено вищезгадуваний зворотній бік історичної медалі: знищення Красного Саду у квітні 1943 року, бійню у Павлокомі, операцію «Вісла», катування українців у Березі Картузькій, пацифікацію і т.п. А там і до проголошення «Дня пам’яті» недалеко. Саме пам’яті, не звинувачення, не агресії, а молитви і нагадування про право українців на боротьбу за державу, за свободу і національні права на своїй землі!

Адже, як вірно наголосила народна депутатка України Соломія Бобровська, коментуючи рішення польського Сейму: «Чи може українець чи український парламент позитивно сприймати такі рішення? Однозначно, ні. Наші польські колеги, які закликають у цій же постанові «до проведення просвітницьких заходів, які стануть основою для співпраці між Польщею та Україною», мають розуміти, що історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати”. Українська історична правда існує! І кому, як не народним обранцям, за обставин що склались, належить зайняти лідерство у процесі її відстоювання?

Україна, яка впродовж століть була і під сучасну пору залишається єдиним заборолом і захисником всього цивілізованого світу, в тому числі і сусідньої братерської Польщі, складаючи на вівтар боротьби багатотисячні жертви кращих синів і дочок, точно має право на таку відповідь і на оприлюднення власної твердої позиції. Не час мовчати і ховати голову у пісок. Час діяти симетрично і публічно!

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа