Ігор Лосєв
Нині у нас часто можна почути чи прочитати, що на відміну від інших окупованих РФ українських територій, Крим не можна визволяти збройним шляхом, бо Путін заявляє, що тут є заборонні «червоні лінії». Деякі наші журналісти, на жаль, з цим погоджуються, мовляв, це якась особливо близька до російської душі земля. І якщо наша армія туди ввійде, то це викличе обурення Путіна і він зробить щось неймовірне. ЗСУ б’ють уже давно по кримських аеродромах РФ, по військових частинах, по кораблях ЧФ РФ, а Путін нічого неймовірного вигадати не може. Крім того, штатні й самодіяльні агітатори Кремля розповідають, що кримське населення не сприймає Україну і дуже погано зустрічатиме наше військо.
Розповідають це переважно ті, хто Криму не знає, хто спостерігав його переважно з пляжу, а висновки робив, читаючи російські газети.
Соціологи (як українські, так і російські) ретельно вивчали настрої кримчан: до 2014 року прихильники приєднання Криму до Росії становили протягом усіх цих років не більше 32-34%. Це багато, але це навіть не половина. Переважна більшість не бажала щось принципово міняти в своєму житті. Крім офіційної статистики є ще й особисті враження автора цього тексту як кримчанина в 9-му поколінні і севастопольця в 4-му. Нам постійно навіювали, що Крим – це не Україна. Хоча й деякі розумні росіяни відчували, що Крим – це аж ніяк не Росія. Наприкінці XIX століття директор імператорської гімназії із Центральної Росії Євгеній Марков, котрий дуже любив Крим, часто приїжджав на півострів, весь його пройшов пішки, написав цікаву книжку «Почерки Крыма». Там про мій рідний Севастополь він сказав: «У цьому місті немає нічого російського, крім прапорів». І не повинно бути! Від 1991 року над Кримом майорів український прапор і він має повернутися.
Сьогодні, коли ЗСУ стоять на порозі Криму, хотілося б згадати, як ще на початку ХХ ст. українці визволяли Крим збройним шляхом. У квітні 1918 року Кримська група армії України на чолі з полковником Петром Болбочаном здійснила стрімкий похід від Харкова до Перекопського перешийка, звільнила Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай.
Як же кримчани зустрічали Україну в особі її війська?
Про це згадував учасник легендарного походу Борис Монкевич: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як це робило населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути».
У цей час Крим пережив терор червоних і білих москалів. У Севастополі більшовики масово розстрілювали, вішали й топили офіцерів і представників «ворожих класів». На Приморському бульварі міста на деревах гронами висіли офіцери.
Про це мені розповідав самовидець, мій севастопольський дід.
Не відставали й білі: весь Крим білогвардійський генерал Слащов «прикрасив» шибеницями.
В Криму була тільки одна армія, яка нікого не вішала і не розстрілювала. То була українська армія. Саме тому місцеве населення зустрічало її так радо, з таким захопленням.
Після кривавого кошмару в Криму в особі України з’явився закон і порядок.
Кримський історик Сергій Громенко в його книжці «Забута перемога» цитує спогади російського офіцера Нестора Монастирьова про тодішні настрої жителів кримської Феодосії.
«Єдино ми помітили, що у місті несподівано встановився відносний порядок. Банди червоних мародерів кудись раптом зникли. Ходив слух, що у Крим увійшли українські війська… всі з дня на день очікували приходу українських частин, готуючись зустріти їх квітами як визволителів від кривавого більшовицького кошмару. Ніхто не приховував своєї радості… Усе населення вийшло на вулиці. Люди сміялися і плакали, обнімалися, хрестилися.
„Йдуть українці!” Слава Богу!”»
А нас нині лякають, що кримчани погано відреагують на українське військо, якщо воно повернеться до Криму. Навпаки, незважаючи на російську пропаганду, за 9 років окупації, жителі півострова багато пережили й зрозуміли. Найперше, що телевізійна Росія принципово відрізняється від реальної. У дусі своїх традицій окупанти негайно почали будувати в Криму залізні паркани, перегороджували все колючим дротом (під претекстом боротьби проти тероризму), запроваджувати сотні обмежень, позбавляючи кримчан простих і звичних радощів життя: виходу до моря і відпочинку на морському березі.
А що стосується тероризму – коли в Криму не було російських окупантів – то не було й тероризму…
Кримчани переконалися, що в Україні вони жили у вільній державі (хоча й не ідеальній), а під російською окупацією вони опинилися в поліцейській державі з її огидним духом несвободи, під постійним наглядом «опричнини» – ФСБ, під страхом доносів (з російською владою повернувся і «ренесанс» доносів у радянському стилі).
Незважаючи на всі намагання московських «геббельсів», сьогодні прихильників України в Криму більше, ніж було до 2014 року. Тому, коли ЗСУ ввійдуть на півострів, місцеве населення буде зустрічати їх не гірше, ніж кримчани зустрічали військо Петра Болбочана в квітні 1918 року.
