На думку редакції, хоча цей текст і написаний дві політичних українських епохи тому (ще за Ющенка), він не втратив своєї актуальності й сьогодні.
Ярослав Сватко
(з промови на сходинах до Дня Героїв) , 2008
Чи можна здевальвувати поняття героїзму? Питання актуальне, оскільки в Україні державне розуміння явища героїзму та відзначення героїв відійшло від тих понять, які існували в романтичні часи людства. Та все ж справа, мабуть, не так в девальвації, як в підміні понять. Українська традиція розуміння героїзму – і говорімо ширше, європейська традиція – сходить до прадавніх часів. Загальновизнаним прикладом героїзму є подвиг спартанців під Термопілами. Ніякими раціональними арґументами з царини реальної політики неможливо пояснити, навіщо цим трьом сотням вояків було стояти на смерть у безнадійній ситуації. Але от – не сховались у гори, не спробували виторгувати для себе пристойні умови капітуляції – і європейська культура третє тисячоліття черпає з цього джерела надхнення для оспівування героїзму. А цар Леонід – Лев – став символом та дав нащадкам ім’я, яке тисячоліттями зобов’язувало носіїв рівнятися на його подвиг.
Прихід християнства в Європу поглибив та зміцнив європейське розуміння героїзму. Жертва Христа, який ціною власної крові відкупив гріхи людства, стає світоглядним дороговказом життєвих вартостей людини, а безсмертя душі скасовує матеріялістичні підстави для дискусій про безглуздість героїчної смерті. Україна, як невід’ємна частина європейського цивілізаційного простору, мала свої національні явища героїзму – і вони абсолютно зрозумілі в загальноєвропейському контексті. “Мертві бо сраму не імуть,” – каже Святослав Завойовник, поганин за вірою, але європеєць за поглядами на зміст життя. “Двічі не вмирати,” – відповідає йому козацьке лицарство, яке дуже часто навмисно-демонстративно показувало свої християнські погляди на те, заради чого варто жити, і як слід вмирати справжньому лицареві.
Тоді ж у Європу, разом із християнством, прийшов й інший погляд на героїзм: “Живий пес кращий від мертвого лева”. Хоч він і не прижився в континентальній культурі, а лицарство, так узагалі зневажало носіїв такої моралі, послідовники живого пса знайшли свою суспільну нішу там, де матеріяльних благ побільше, а небезпек – поменше. Проте боротьба – вічна, небезпека завжди чигає, навіть на найуспішнішу націю, а без героїв держави падають і нації умирають. Можливо, й ця, цілком праґматична причина, стала арґументом для живих псів, яких було немало серед керівників європейських держав, для поширення загальноприйнятого погляду на героїзм на сферу державної ідеології.
Прихід до влади матеріялістів на шостій частині суші поставив європейську концепцію героїзму перед новим випробуванням. Ідеалістична суть героїзму різко конфронтувала з державною ідеологією. Однак живі потреби безперервних воєн держави недобудованого комунізму вимагали персонального героїзму учасників – і для них був створений ерзац-замінник, з видачею державної посвідки про героїзм включно. Ідеологія живих псів та притаманне їм підрахуйство дуже швидко витворили промовисті пародії на геройство, коли патентованим героям не вистачало ширини грудей для демонстрації матеріяльних підтверджень свого героїчного статусу. Та формалізація інституції героїзму зіграла поганий жарт з державою: коли розпадався СРСР, левів, готових іти на смерть заради існування Союзу, не виявилось, а пси віддали перевагу життю своєму, а не держави.
Саме звідти, з СРСР перейшла в сучасну Україну інституція державного героїзму. Звідти ж прийшла нова владна верхівка, яка вже скоро два десятиліття “будує Україну” з ідеологією Живого Пса. Вона й заповнила собою офіційний список героїв України. Отримала відзнаки. От тільки, якщо переглянути героїчні заслуги нагороджених, то виявиться дуже мало подібного на героїчні подвиги спартанця Леоніда, українців Святослава чи Богуна. Вони й самі це прекрасно знають. Тому, коли у список потрапляють мертві леви, живі пси намагаються якось їх зрівняти із собою. Хоча мертві сраму не імуть, вони завжди намагатимуться знайти цей срам і на Шухевича, і на Бандеру, і на Коновальця, і на тисячі тих, хто йшов на смерть з вірою, що на їх крові воскресне Україна. Хай навіть ці герої перед смертю співали наш національний гімн – однаково, для живих псів вони залишаться бандитами. Бо чужі духом, світоглядом. Бо лише європейський лицар віддає честь ворогові, який загинув, як лев, а з потьомкінських героїв – які ж лицарі, просто – живі собаки, зовсім як у Еклезіяста.
Ця світоглядна суспільна шизофренія в Україні неодмінно закінчиться. На місце мертвих левів прийдуть живі левенята. І хоч щенята теж неодмінно прийдуть – в момент істини за честь України стануть тільки леви. Це – вічне. Це їм призначено долею відродити славу України. Лише їх кров є тим цементом, який з’єднує в єдине мертвих, живих і ненароджених. Вони не сховаються від небезпек – вони сміло йдуть назустріч загрозам. Якщо вони й гинуть фізично, то перемога духа, моралі, однаково – за ними. Вони – справжні Герої. Зі святом Вас, дорогі Друзі!
Автор у 1992-96 рр. був головним редактором офіційного видання ОУН(б) “Шлях Перемоги” (заснованого в 1954 р. С. Бандерою)
