Коли ми говоримо: «Що дала нам ця Україна…», – то запитаймо себе: «Що дав цій Україні Степан Бандера?».
Коли ми говоримо, що «…від нас нічого не залежить у цій країні…», – то запитаймо себе: «Як на долю держави вплинув Степан Бандера?».
Коли ми говоримо, що «…нас надто мало…», – то запитаймо себе: «Скільки було бандерівців, порівняно з армією Третього Рейху, Радянського Союзу та Польщі?».
Коли ми говоримо, що «все в руках олігархів», – то розгорнімо підручник з історії та прочитаймо, хто такий Сталін і Гітлер, особливо абзац про Пакт Молотова-Ріббентропа.
Коли ми говоримо, що «в нас немає зброї», – то запитаймо себе: «Чим був написаний Акт відновлення Незалежності 30 червня 1941 року?».
Коли ми говоримо: «Треба, щоб хтось почав першим», – то запитаймо себе: «Чи проголосив би Бандера вищезгадану Незалежність, якби першими у Львів вступили солдати Гітлера, а не Шухевича?».
Коли ми говоримо: «Я не можу бути цим першим, оскільки у мене є чим жертвувати, зокрема сім’єю», – то запитаймо себе: «Хіба люди, які йшли в підпілля, не знали, що буде з їхньою сім’єю після цього?…».
Коли батьки вчать своїх дітей не бути першими, – то запитаймо себе: «Чи це не випадковість, що батько Степана Бандери, отець Андрій Бандера, відкинув пропозицію сина виїхати за кордон і не покинув свою парафію перед радянською окупацією, був заарештований і закатований?».
Коли ми говоримо: «Головне в житті – кар’єра», – то пригадаймо, що однією з причин співпраці вбивці Степана Бандери Богдана Сташинського з радянськими спецслужбами була загроза виключення з вузу.
Коли ми говоримо, що «…неважливо, на кого ми працюємо», – то запитаймо себе: «Чому значна частина Сташинських зреклась свого роду, а мати та сестра Богдана Сташинського, дізнавшись деталі вбивства Бандери, збожеволіли і невдовзі померли?».
Коли ми говоримо: «Ми вже не в тому віці», – то запитаймо себе: «Чому люди, відсидівши в концтаборах «бандерівський термін» – 25 років, брали активну участь у суспільно-політичному житті і в незалежній Україні?».
Коли ми говоримо: «Ми ще занадто молоді», – то запитаймо себе: «Як так сталось, що Бандера став Крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях всього в 24 роки?».
Коли ми говоримо, що «у нас погана молодь», – то пам’ятаймо слова Бандери: «Немає поганої молоді – є погані виховники».
Коли ми говоримо: «Ми і так помремо…», – то запитаймо себе: «Чому в Бандери всього одна могила, але стільки пам’ятників?».
Коли ми просто говоримо про Степана Бандеру, то домовмося, щоб наша національна пам’ять проявлялась не лише у встановленні пам’ятників чи покладанні квітів до них, але й у відповідальності за наші щоденні вчинки.
Мало любити Україну – потрібно любити ще й українців. Мало вимагати кращої долі – потрібно самим бути ковалями свого щастя. Мало лише говорити про Бандеру – потрібно ще й діяти, відповідно до його життєвих принципів.
У листі до Андрія Мельника від 10 серпня 1940 р. Степан Бандера писав: «Настає час змісту, час діла. Ходімо разом із ним!».
Михайло Галущак
