Шляхом стійкої ідентичності або Чи стане повага до всього українського незворотньою?

kirilenko

Війна, розвʼязана росією проти України, понад усе є війною на знищення української ідентичності. Що міцнішою є наша національна ідентичність, тим міцнішою у протистоянні з російським агресором є українська політична нація. У цьому тексті йтиметься про три, на мою думку, найголовніші складові, які зараз визначають стійкість нашої ідентичності – деколонізацію, українську мову та церковну деколонізацію. А також справи, які нам слід зробити, аби темп важливих змін, що відбуваються у цих царинах, не зменшувався. Отже, розпочну з деколонізації.

І. Деколонізація

Повномасштабне вторгнення росії спричинило сплеск української ідентичності. Те, що багато кому раніше здавалося не важливим і зайвим, стало головним і вкрай суттєвим. Принципові відмінності українських світоглядних цінностей від ідеології «руского міра», нашого способу життя від російського «общежития», зрештою, поведінкових та моральнісних установок українців та росіян, стали тим, що пояснює світові і нам самим справжні причини війни, розвʼязаної москвою.

Після першого шоку, який витримав весь український народ, а разом із нами більше чи менше й вільні народи усього світу, давши відсіч та відігнавши росіян від серця країни – Києва – мільйони людей значно глибше, ніж раніше, почали замислюватися над сенсом, підвалинами та суттю нашого спільного колективного буття як політичної нації. Теми і наративи, які стосуються української історії, нашої самості, боротьби за Незалежність, багатосотлітнього протистояння москві, стали для українців гранично потрібними не лише для світоглядного, але і фізичного та психологічного виживання у вкрай складних обставинах війни. Справжня правда про нашу історію, про вчинки героїв минулого та сьогодення, повне знищення брехливої російської пропаганди у національному інфопросторі призвели до істотного зростання самоповаги українців до самих себе. Це, своєю чергою, спричинило потужний імпульс до старту процесу деколонізації, ухвалення парламентом цілої низки законів щодо захисту національної ідентичності, підтримки ключових її складових як-от книга та інші види національного культурного продукту і, зрештою, призвело до ухвалення Верховною Радою Закону Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії, більш відомого як «Закон про деколонізацію».

Безумовно, деколонізація – це дуже широкий і багатовимірний процес, який перш, ніж проявитися у змінах назв міст, сіл та вулиць, демонтажу памʼятників тощо має повноцінно відбутися у серцях і головах українців. Зрештою, цей процес не розпочався лише після повномасштабного вторгнення, він зі змінною інтенсивністю тривав від початку 90-х та особливо після відновлення Незалежності України. Саме тоді були здійснені перші знакові перейменування вулиць, наприклад, у Києві вулиці леніна на Прорізну, кірова на Грушевського, «жовтневої революції» на Інститутську, площі «жовтневої революції» на Майдан Незалежності, як і в багатьох інших містах, щоправда, майже тотально на Заході, більше у Центрі та в невеликих і тому зовсім непомітних масштабах на Сході та Півдні. Але вже у середині 90-тих років, після першого реваншу проросійських сил та перемоги Леоніда Кучми, цей процес був і взагалі зупинений.

З новою силою і справді серйозно наша топонімічна «реконкіста» поновилася лише після Революції Гідності та ухвалення 2015 року Закону про Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. Процес декомунізації призвів до того, що «було перейменовано близько тисячі населених пунктів та 26 районів, майже 52 тисячі інших топонімів, 75 закладів освіти, 33 залізничні об’єкти, 2 морські порти, демонтовано близько 2,5 тисяч пам’ятників і пам’ятних знаків, які містили пропаганду тоталітарного режиму».

Однак навіть рішучий та ефективний підхід, що був закладений у філософію декількох законів, які отримали у народі загальну назву «декомунізаційних», не зміг зрушити з місця питання деколонізації. Проросійські сили та російська пропаганда в українських телеефірах унеможливлювали актуальне вирішення деколонізаційних питань, маніпулюючи фактами та впливаючи на формування громадської думки у вигідному для москви напрямку. Саме тому, приміром у Одесі чи Херсоні, продовжували бовваніти памʼятники катерині ІІ та потьомкіну (до речі, споруджені місцевою владою вже у Незалежній Україні), а будь-яка спроба порушити питання звільнення публічного простору від імперських маркерів наражалася на спротив проросійських сил та нерішучість, страх або відверту протидію міських голів та частини місцевого депутатського корпусу. Зрештою, одеські перипетії навколо памʼятника катерині ІІ тривали і прямо під час повномасштабного російського вторгнення, незважаючи навіть на жертви серед мирних одеситів та численні руйнування, яких зазнала та, на жаль, зазнає Одеса. Знаходилися (та й мабуть і досі є), з дозволу сказати, громадяни, які виступали проти звільнення від «катьки» центральної площі Одеси.

Звісно, деколонізація не простий процес, однак зі світоглядної точки зору для майбутніх поколінь українців він має вирішальне значення. Діти, які не будуть мати перед очима, у підручниках чи у пропагандистських текстах образів та смислів підросійського минулого України як символів фейкової російської «дружби» та сприйматимуть цю «дружбу» як щось брехливе та злочинне, вже будуть дітьми нової України – України членства у ЄС та НАТО. В цьому сенсі успішність проведення деколонізаціі має для України, без перебільшення, геополітичне значення.

Але для її успішного завершення не лише світоглядної, але і суто організаційної, навіть механічної роботи для влади та громадських активістів ще дуже багато. Зважте самі. За словами Вадима Позднякова, людини, яка цілком віддається справі декомунізації та деколонізації і зробила для неї чи не найбільше, «від початку широкомасштабного вторгнення деколонізовано десь близько 9000 – 10 000 назв вулиць. Але ще слід перейменувати десь 12 000 – 14 000 і це тільки якщо говорити про підконтрольні території. Також підраховано, що станом на червень цього року, уже демонтовано 761 обʼєкт із тих, що підлягають деколонізації.

Перейменувати 14 000 вулиць – робота не одного дня, але на допомогу цій роботі тепер є Закон, який суттєво ускладнює можливості опору голів громад, які відмовляються здійснювати деколонізаційні заходи на своїй території. Бо тепер у випадку небажання керівника місцевої громади чи громади загалом, яка звикла, приміром, до назви «вулиця чапаєва», усі необхідні рішення у законний спосіб ухвалить обласна державна влада, а у випадку необхідності зміни назви географічного обʼєкту, то і уряд.

Однак найскладнішими проблемами у процесі деколонізації, як на мене, все ж є питання світоглядного характеру. І вони полягають у тому, що ми повинні швидко та вміло заповнити «прогалини» (які насправді не прогалини, а просто ілюстрація сили звички та інерції мислення), що виникають, коли зі світоглядних постаментів падають для багатьох такі ще донедавна звичні російські письменники, науковці, історики, винахідники і т.д. Ну справді, як же без Сєчєнова чи Ломоносова, Мендєлєєва чи Павлова, Бородіна чи Чайковського, я вже не кажу про Пушкіна з Толстим і Достоєвським? Ну як без них у назвах вулиць, університетів, без їхніх портретів на почесних місцях та взагалі без них, які так довго були на найвищих пʼєдесталах? Дуже просто: на їхні пʼєдестали у наших головах, серцях та у громадському просторі зійдуть світочі світової та української науки, літератури та культури, обов’язковий для України тільки російський контекст у всіх справах поступиться контексту загальносвітовому, українські діячі, науковці та мислителі, роками свідомо приховувані зусиллями роспропаганди та її місцевих пахолків, також повернуться на своє законне місце – у топоніміці, підручниках, літературі, памʼятних знаках та головне, нашому світогляді.

Ми мусимо і будемо знати Івана Пулюя та Клима Чурюмова, Миколу Леонтовича та Максима Березовського, Валеріана Підмогильного та Миколу Хвильового, Михайля Семенка та Дзигу Вертова, Юрія Шевельова та Івана Дзюбу, Сергія Кримського та Мирослава Поповича і багатьох інших справді великих, справді знакових, справді важливих для світу українців, часто нами самими недочитаних, недослуханих та недоосмислених.

Ми будемо віддавати шану світовим іменам, не забуваючи тих, хто так багато зробив для України, називати вулиці та площі їхніми іменами і Гаррет Джонс, Роберт Конквест, Джеймс Мейс, Ален Безансон далеко не єдині з них.

А росіяни? Їхні постаті та «здобутки» теж будуть у нашому просторі освіти та наукових досліджень, але дозовано і тільки для структурного пояснення механізму виникнення шовінізму, ксенофобії та людиноненавистництва. Звісно, за дуже невеликими винятками. І нехай такий підхід наразі декому може здаватися надто радикальним, але з часом він стане звичним та рутинним, оскільки не ми, а сам російський народ обрав собі шлях ворожнечі, постійних воєн та знищення інших народів, що він підтвердив укотре й щодо України у 2014 та 2022 роках. І продовжує підтверджувати дотепер.

Однак чим ще для нас має стати деколонізація, окрім усунення імперських маркерів з публічного простору? Наслідком деколонізації має стати цілковита відмінність середнього українця від середнього росіянина. Наслідком має стати відхід українців від ментально-поведінкового концепту «людини російської» як продукту «руского міра» та перехід до світоглядно-поведінкового канону «людини європейської, західної» як продукту вільного світу. Усі продукти «руского міра» як-от закритість, упередженість, злість, принципова недовіра до інших, хамство і жлобство, «бикування» на вулицях та автошляхах, натовпи охоронців та кортежі супроводу як норма для кожного більш-менш помітного бізнесмена – все це має зникнути з нашого життя та нашого публічного простору разом із Перемогою України у війні, а значить і з перемогою «людини західної» над рускомірским покручем в українському суспільстві. Проте якщо хтось оптимістично думає, що ось ця, генеральна світоглядна перемога, трапиться одразу та водночас із перемогою України у війні, то той невиправний оптиміст. Звісно, разом із битвою на гарячих фронтах українсько-російської війни суспільство в його якнайширшому розумінні також виправляється та удосконалюється, або навіть я сказав би точніше – мусить удосконалюватися. Але процес цей не лінійний, не швидкий і багатовимірний. За сплеском патріотизму, який, до речі, траплявся в новітній українській історії уже декілька разів – після усіх трьох наших революцій сучасності, перед та одразу після тріумфального референдуму щодо Незалежності 1 грудня 1991 року, звісно, дуже виразно у 2014 та 2022 рр. унаслідок російської агресії – так ось, за цим сплеском неминуче буде слідувати рутинізація патріотичних почуттів, переведення їх у розряд того, що вже не відчувається так до болю й сліз гостро, але безумовно є присутнім як тло. Принаймні, так буде для багатьох, хоч і не для всіх.

Перехід у режим такої рутинізації також глибше оприявнить і ціннісну відмінність у ставленні українців до ключових світоглядних процесів. Бо ж нікуди не подінуться і ті, кому патріотизм, моральність, повага до інших членів суспільства завжди були порожнім звуком. Власне, це і під час війни видно, коли одні кладуть голови за свободу та життя кожного із нас, а деякі інші цілком спокійно розʼїзжджають під пісні пропутінського Лепса та й так, щоб перехожі добре їх чули із відритого вікна крутого позашляховика. Прикладів і картинок подібного роду можна наводити безліч, але всі вони свідчитимуть про одне: питання повернення українців до самих себе, питання нейтралізації наслідків нашої понад 350-літньої присутності прямо в-середині-буття «руского міра» та активної участі у його становленні лише на початку свого вирішення. І умовою можливості його вирішення якраз і є процес деколонізації, який передбачає чітку законодавчу та нормативну базу обовʼязкової дії.

Головна ж роль у цій деколонізації має належати найкращим представникам нашого суспільства – ветеранам та ветеранкам російсько-української війни. Власне, вони і є граничними гарантами неповернення України до «руского міра» та витравлення з наших голів, сердець й усього суспільства залишків, часто дуже немалих, «людини російської».

І ще одне. Деколонізація – це також і вестернізація. Якими були західні культурні впливи дотепер? Головним чином це були впливи масової культури – кіно та сучасної музики у всіх їхніх різновидах. Але за допомогою них Україна ніяк не відійшла від проросійської, постсовкової і навіть совкової культурної та соціальної реальності, позаяк ті, хто дивився і слухав західний продукт дуже часто із задоволенням дивилися і російське кіно та насолоджувалися російською попсою. Західні культурні впливи в сучасній Україні, аби суттєво спричинитися до творення «людини західної», мають бути і ширшими, і системнішими.

По-перше, освітній процес, особливо у сфері культури та креативних індустрій, має відбуватися із обовʼязковим залученням західних викладачів, лекторів, відомих публічних людей на кожному його етапі. Звісно, у цих випадках із повномасштабним використанням англійської як глобальної мови менеджерів сучасних креативних індустрій.

По-друге, копродукція із західними митцями та менеджерами у всіх сферах культури та креативних індустрій має стати нормою. Це уже має місце у кіно, у деяких проектах шоу-бізнесу та креативних індустрій, але так само має стати загальною практикою, коли опера чи драматичний театр і не лише столичного рівня, залучивши, у тому числі і державним коштом, західних режисерів, продюсерів, виконавців, ставлять вистави, зорієнтовані на пропагування універсальних моральних та суспільних цінностей та, водночас, на успіх на західному арт-ринку.

По-третє, переклади західних авторів мають стати по-справжньому масовим явищем для українського книжкового ринку, по-четверте, кількість студентів, що за усіма можливими напрямками навчаються на Заході має бути в рази більше (звісно, за умови, що, принаймні, більша частина із них повертатиметься), по-пʼяте, англійська мова справді для українців має стати такою ж звичною та опанованою як, приміром, для німців чи поляків, для яких вона також не рідна, але звична. І ми таки колись прийдемо до того, що молодь у кінотеатрах буде спокійно дивитися американський фільм мовою оригіналу, не маючи потреби звертати увагу на субтитри державною мовою, які, безумовно, мають бути.

Взагалі, як писав наш великий філолог та мислитель Юрій Шевельов, «історія культурних звʼязків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених» (Ю.Шевельов, «Москва, Маросєйка»). Ну як тут не згадати про теперішніх і зовсім нещодавніх «перекинчиків» на кшталт Повалій, Ані Лорак, «Кроликів», Лободи, Марув чи «полонених», а у статусі добровільного «полоненого» до запровадження українських квот на радіо, дозволів на гастролі росіян в Україні, спроб запровадити військовий збір для тих «наших», хто хоче гастролювати у росії, словом, до 2014 року був практично весь український шоу-біз, який не міг і не хотів існувати без російського ринку, прагнув його лояльності і особливо й не збирався з цим боротися, бо більшість, навіть дуже популярних і патріотичних(!) українських виконавців та гуртів, такий стан речей цілком влаштовував.

Чи як не згадати «полонених» з українського кіноринку, особливо телевізійного, які з піною біля рота доводили, що українське кіно, а вже телесеріали так точно, неспроможні ані художньо, ані економічно, а тому нікому не потрібні. Або радіоефіри із 5% української пісні у середньому по країні на добу, що такими «перекинчиками» і «полоненими» обгрунтовувалося як гранична норма, бо звідки ж, мовляв, ця українська пісня візьметься, коли вона геть чисто вся «неформат». Це все було і було ще зовсім нещодавно і люди, які такий підхід впроваджували, нікуди з індустрії не поділися. Інша річ, чи потрібно їм цим дотепер колоти очі, якщо вони щось переосмислили та стали на «шлях виправлення»? Це питання до дискусії, бо є серйозним питанням морального характеру.

Звісно, процес вестернізації значно ширший, ніж наведені пʼять пунктів та не може бути обмежений лише впливами в освіті чи культурі, бо він також передбачає вагомі політичні впливи. І ця тема теж не нова, бо, наприклад, Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу була затверджена Указом Президента ще 1998 року, комісію Україна – НАТО створено далекого вже 1997-го, а перші антикорупційні ініціативи за західними лекалами почали імплементовуватися в Україні ще з середини 2000-них. Тобто процес вестернізації української політики та публічного управління триває уже не одне десятиліття. Однак завжди були питання щодо його темпів та незворотності, оскільки кожен новий проросійський реванш завжди був і згортанням усіх реформ за західними стандартами. Але Україна все ж виявилася здатною ці реформи не лише проголошувати, але і втілювати, що для суспільства, а відтак і політикуму, просякнутих мотиваціями та «панятіямі» руского міра, було вкрай важко.

Остаточним підтвердженням цієї здатності та бажання українців жити на західний манер стало вторгнення путіна до Криму й Донбасу 2014 р. та повномасштабне вторгнення 2022 року. Це вторгнення є фінальною спробою росії відновити колоніальний дискурс та повномасштабні колоніальні практики для всієї України. Наша колективна світоглядна протидія цьому живиться стійкістю української ідентичності. А одним із найголовніших суспільних процесів, які створюють цю стійкість і є процес деколонізації.

В’ячеслав Кириленко

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа