Українська громадськість і ширша – на європейському континенті, зокрема та, яка ніколи не була байдужою до того, що відбувалося чи відбувається на теренах України, знає цю особистість, яка заслужила визнання як Героїня світу. У цій особистости щасливо зосередилися таланти і громадського чи політичного життя, і письменниці, і захисниці прав та свобод українців разом з характером, який фактично ніколи не йшов на компроміси, бо в умовах москво-більшовицького тоталітаризму будь-яка форма компромісу, як правило, закінчувалася або конформізмом, або співпрацею з ворогом – колабораціонізмом. У цій особистости щасливо поєдналися глибока, скажемо – безмірна любов до власного народу і прагнення всіма доступними їй силами прислужитися для його визволення.
І якщо сьогодні замислюємося, звідкіль беруться ці шляхетні засади, то звичайно згадуватимемо дорогий час дитинства і до юнацьких років, також книжки, в які поринала повністю молода душа, церкву і християнське виховання, що створили міцні підвалини, настільки непохитні, що наступні випробування не змогли їх чи похитнути, чи, тим більше, зруйнувати. І все ж таки, не слід забувати, що значна частина життя Ірини Калинець припала, за висловом знаменитого неокласика Юрія Клена, на «прокляті роки» – роки неволі, насильства, національної і разом з тим і соціальної несправедливости, ідеологічного тиску і ганебних стандартів, яких не витримувало нормальне національне мислення і спосіб життя згідно власних внутрішніх законів правди і справедливости.
Зрозуміло, що така душа шукає способу, з одного боку, найповніше розкритись, а з іншого – як покликання – насамперед служити нації, яка в умовах бездержавности, здесяткована і стероризована окупантами різних мастей, спливаючи кров’ю, не здалася і постійно, систематично і безперервно йшла до визволення. Для майбутньої письменниці і правозахисника найсвіжішою сторінкою минулого було українське підпілля і героїчна УПА, бо все українське, що оточує нас повсякденно, наповнене живою історією, ніколи не зникає з пам’яти і є еталоном стійкости і принциповости в моменти важливих рішень.
Очевидно, саме тому життєва доля Героїні світу склалася так, а не інакше. Вибір зроблено.
Звичайно, в умовах злочинної політичної системи, де національне «ми» завжди протистояло «їм» – чужинцям, іншого й не могло бути: Ірина та Ігор Калинці стала на шлях протесту, захисту, боротьби. І для цього зброєю стало Слово. Наповнене високою культурою, глибокою національною традицією, філософією високої правди в ім’я свободи рідної землі та її людей. Ці надзвичайно важливі основи художнього слова забезпечують йому тривалість в нашому часі і в історії української духовности.
В розмаїтій проблематиці художньої і наукової творчости поетеси варто виділити один аспект, досить характерний, оскільки він наявний в художньо-поетичному і науковому слові. Йдеться про сакральну притаманність, про серцевину художньої тотожности, що походить, звичайно, від мислення, іншими словами – від душі, духовности, від органічности, в кінцевому наслідку, особистости, що діє в матеріальному і духовному світі як цільність. Тому й невипадково, як мені здається, перша поетична збірка «Лісовий Никифор» (1965) з неприхованою тенденцією схильности чи прихильности до власного коріння, коли легендарний художник з Криниці втілює споконвічну нерозривну цілість з рідною землею. І ще один промовистий факт – повернення саме завдяки діяльности Ігоря та Ірини Калинців українській громаді Львова, а потім і всьому українству пам’ять про Антонича, до якого, звертаючись, назвала в одному з віршів «нації моєї чудотворцю». І вже у першій збірці народно-фантастичний Лісовик здійснює народно-релігійні обряди («На Паску прийшов Лісовик»). І вже в наступній збірці «Оранта» (1969-1970) авторка впевнено виходить на сакральну тему, що, зрештою, зобов’язує й сама назва збірки.
Отож, органічне пов’язання з прикорнем природно наводить на біблійні мотиви чи сюжети, бо викликані настроєм болю, бо пишуться рядки в неволі.
Невільниця!
Я болем сню і смутком!
І зоряною музикою,
й небом синім.
Прийдіть до мене, добрі душі
і добрі сльози України!
Та серця в мене вже давно нема.
Ні роду! Ні народу! Ні обличчя!
Пече мене запльоване ім’я.
Пече мене одежа невільнича!
Трагізм стану і трагізм відчуття – речі нібито різного порядку, але взаємозв’язані й обумовлені відсутністю свободи. В умовах несвободи трагізм звучить особливо й дошкульно прицільним ударом ранить передовсім скорботну душу. У поезії «Свят вечір» в «пустині ночі росте голуба Вифлиємська зоря», а Тріє Царі «ладнають дари і золото в дорогу». І в цей час лірична героїня засвічує «на вулиці життя золоті свічки». Але вона самітня: «іду за ними самотньою тінню», самотність тут весь час підкреслюється: «стою одинока серед свічок» – і нарешті несподіваний контрастний фінал, але в ситуації несвободи, очевидно, логічний і неминучий:
Нахиляються до мене (свічки. – Л.С.) вогниками, як долонями,
оманні друзі,
що пекуча їх щирість
безсила для ненависті багаття!
Це не просто ситуативна і тимчасова сутність буття, це закономірність у світі протистоянь і несвободи, коли щирість перетворюється на обман, а вогонь душі палає ненавистю. І поетична знахідка набуває суворого узагальнення, як присуд, що його ні змити, ні затерти, бо він – реальна дійсність.
В жорстокій реальности народжуються поетичні задуми, в умовах неволі реалізуються то як гнівні інвективи, але напрочуд скомпоновані лагідно, то як біблійний вічний сюжет на вічну тему любові.. Від чого ще сильніше постає образ збутого, але на всю історію людства не перекресленого страждання Матері за невинно розіп’ятим Сином, тіло якого Вона приймає на свої руки. Але перед цією провідною темою у вірші «Пієта» звучать рядки, які насторожують читача неприкритою правдою і одвертість ліричної героїні, яка мислить масштабно, охоплюючи всю планету: Спочатку майже ідилічний пейзаж, щоправда з тривожним багряним забарвленням і контрастом «холодних зір»:
Холодність зір.
Червоний блиск заграв.
Лісів зелені гриви у бурхливім леті…
І після пейзажної, хоч і символічної картини гостре побажання ліричного «Я», що є ніби вирок приреченому:
Якби заграти в сто октав
безумний реквієм моїй планеті.
Щоб наче камінь з пращі,
як стріла.
Як тиша слова й блискавиць метання,
Її усю тривога потрясла
І осягнула єдністю конання.
Якби!
Лірична героїня прагне вияснити, звідкіль оцей «пташиний серця стиск?» У полі вона бачить жінку «у плащі печалі». І чує молебень «Слався Маріє».
Драматичні асоціації долі ліричної героїні з надзвичайно проникливим її звертаннями («Мамо! Мій притулок у моїх долонях!… Мій дім у твоєму серці» Це молитовне звернення повністю у сфері віри і усвідомленого страждання, як і Шевченкове «Караюсь. Мучуся…».
Фінал начебто повертає читача в нове розуміння Жертви:
І зупинилась під хрестом печально
І взяла в руки біле тіло сина.
І дивляться століття запитально,
чому у нього посмішка щаслива.
Звичайно, підтекст чи підтексти «Пієти» осяжні в час проникливого прочитання: поетеса щаслива за страждання, бо приклад Жертви завжди стоїть перед ними як найвищий образ любові до людей та присвяти, єдиної і безкомпромісної, – людям. Цей гуманістичний сенс поетичного слова, на мою думку, випливає як із самого характеру поетеси, так і з духу національної традиції, і Духу нашої Церкви.
Зачитаємо фінальні рядки з поезії «Оранта» як підтвердження сказаного: ідея служіння поетичного слова (або Слова-людини) в різноманітних інтерпретаціях кожного разу набуває неповторности вираження:
Щоб стало наді мною білими долонями,
щоб стало наді мною оком печалі,
щоб стало наді мною наче ікона,
життя моє,
в якому я
сльоза лиш!
Мимоволі мені на згадку прийшов вражаючий кадр із відомої картини Мела Гібсона «Страсті Христові», в якій образ сльози, що скотилася з обличчя Жертви, привела до потрясіння Світу. І тут Світ, як і у вірші «Пієта», складний і суперечливий, жорстокий і водночас людяний, корисливий і самопосвятний… Та є в ньому Ідеал, осягнути який завдяки своїй відкритости, може кожен, в кого в серці горить непогасний вогонь посвяти, служіння і, як би це не звучало парадоксально, упокорення насамперед перед самим собою. Се той образ – «сльоза лиш», який відкриває браму в сутність Людини А хіба, власне, ця щойно висловлена думка, не від нашого філософа Сковороди, хіба не від нього ідея українського конкордизму, якою, зрештою, пронизана й поезія Ірини Калинець?
Ліричне опромінення душі неможливе без ідеї божественного – і це чи не найбільше стосується якраз Ірини Калинець, серед багатьох сучасних поетів її покоління або молодших сакральний вимір слова є або спорадичний, або й навіть за вимогами «моди», або ж нарешті наслідувальним і т. ін.. В Ірини Калинець ця властивість органічна, врощена в духа і плоть слова, в характер, в духовні параметри особистости поетеси.
Послідовно поетеса викриває лживість і агресивність змобілізованих навколо обманливої ідеї «руского міра» в «Треносі», присвяченому тисячоліттю хрещення України. Її перу належить відома ораторія «Іду, накликую, взиваю» (Митрополит Андрей Шептицький) і «Пісня Мойсея», присвячена Папі Бенедикту ХУІ, які поклав на музику Віктор Камінський, і тренос «Андрей Шептицький» – все це речі, які в названій проблемі сакральности слова Ірини Калинець є ключовими разом з низкою віршів тут названих та інших. Метафорика і символіка художніх творів сакрального спрямування і сакральної характерности засвідчують національне вкорінення поетеси в суто українську традицію і, по-друге, є чутливим резонатором її власної душі, настроєної на всебічну посвяту Богові і народу, який крізь тисячоліття проніс непохитну віру у Всевишнього і фактично став непереможним в історії протистояння царству тьми. Для цього прислужилося художнє слово українських письменників від найдавніших часів до сьогодні. У когорті славних імен Слово Ірини Калинець залишиться назавжди незгасним світильником віри і справедливости.
Любомир Сеник,
доктор філологічних наук, професор,
директор Інституту літературознавчих студій
ЛНУ ім. Івана Франка
