«Росія без маски» Романа Бжеського – блискуча збірка публіциста, який оперує цифрами і фактами – за законами професійної журналістики. У передмові до своїх есеїв, що стосуються невидимого нутра СССР – московської імперії, автор прямо умовляє читача наважатися прочитати бодай кілька сторінок, аби захопитися.
Вже тоді – до доби соцмереж і тіктоків, – Бжеський мав справу із максимально розсіяною, незосередженою, охлялою аудиторією, яка ставала співучасником «московського гріха» лише в силу своєї звички «жерти контент» – не докладаючи зусиль ні до аналізу, ні до якоїсь гігієни у споживанні інформації. І тому так легко потрапляла в тенета московської пропаганди, яка ґрунтувалася винятково на магії пересмикувань та словоблудства.
«Росія без маски» – це якраз спроба поговорити з українцями на тверезу голову: який наш ворог? У чому джерела його сили? Як ми стаємо співучасниками ремісії Москви? Чи існує взагалі та Росія, якщо легенько потягнути її маску, за якою – порожнеча?
Щось є ніби гоголівське у цих питаннях. Але Бжеський, сам будучи близьким родичем по лінії бабусі аристократичного малороса Гоголя, ставить їх не з метою збудувати черговий храм «мертвих душ», а задля спонуки українця до категоричного рішення: стратити «все російське» – ідеологічно та фізично.
Чи мав Бжеський право на такі амбіції, коли творив ці праці у перші роки по Другій світовій війні? Безперечно, бо це була стійка у своєму світогляді людина, та ще й надзвичайно смілива. Чи можуть ті публікації змагатися «на ринку ідей» сьогодні, коли знання про Росію нібито пішли так далеко, що існує міжнародний запит на її фрагментацію, а саме існування московського народу тлумачиться як кримінальне явище? Без сумніву, бо сміливість і свобода висновків, яку презентує ця книжка, виказує аристократичний стиль мислення. Пафос якого – зло має бути покаране без компромісів, а українець має знову і знову виконувати своє призначення: знищувати оселі зла, серед яких перша – Московія.
Сучасні історики та група ідеологів-націоналістів вже достатньо дослідила «інтелектуальну біографію» Романа Бжеського – це і Ярослав Дашкевич, і Тетяна Демченко, і Олександр Ясенчук, і Віктор Рог. У такій біографії тріада «Люди-Місця-Ідеї» пояснюють поступ самого автора: від активіста чернігівського гуртка студентів-автономістів часів Російської імперії – до збройного учасника Української Революції, соратника Дмитра Донцова та Миколи Міхновського. Потім – від в’язня польського концтабору Береза Картузька у 1930-их роках до американського анахорета-емігранта у післявоєнний час. Тоді Бжеський своєю недипломатичною публіцистикою про ідолів Українського Відродження (у автора – Українського Виродження) поставив себе у ситуацію «вимушеної ізоляції» – навіть у середовищі цілком жертовному та патріотичному. Бо показував неочевидні, а через те ще більш вражаючі спільні риси українців-колаборантів у СССР – Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, – та ліберальної еміграції, що зробила собі божищем Михайла Драгоманова – теж людини-маски, яка завела на московські манівці цілі покоління українців.
Судження Бжеського були категоричні, а натяки на персони – скандальні. Зрештою, автор почав видавати свої численні твори сам, втративши прихильність будь кого із українського середовища. Видавці знайшлися значно пізніше, у 21 столітті – під нову повномасштабну війну із Московією. Серед таких редактор бандерівської газети «Шлях Перемоги» Віктор Рог – не родич Гоголя, але нащадок шляхетської корпорації козаків Гетьманщини, як і Бжеський. Сам Рог, завзятий бібліофіл, із гіркотою каже, що твори класика українського націоналізму мали статус «самвидаву».
Говорячи про загальну публіцистику Бжеського, яка розкривала питомо московські прийоми шельмування різних фрагментів історії, слід згадати й бестселер «Мазепа». Ні, успіху на прилавках книгарень цей best seller не мав, але добре «ходив по руках» ще за життя Бжеського. У цій книзі, із властивим автору журналістським хистом, розкривається та сама галерея масок, якою згодом користувалися московські комуністи, брешучи про економічні здобутки, удавані свободи чи найпрогресивнішу Конституцію СССР – у «Загадці Сфінкса». Автор так само із відкритих московських джерел довів, що тези про непопулярність Гетьмана Івана Мазепи серед «простого народу» та відмову збройних сил Гетьманщини підтримати союз України та Швеції є облудними. Посилаючись на дані самих же московських істориків, він склав «два плюс два» і показав, що загалом на боці законної влади Гетьмана перебували понад 40,000 козаків, а всі 10 адміністративних полків – включно з Полтавським та його полковою старшиною на чолі з Іваном Красноперим – дотримали присягу Війську Запорозькому, не пішовши до Москви.
Знову і знову перечитуючи цитати з московських джерел, наведених Бжеським, почувався ошуканим і ніби загіпнотизованим. Як? Будучи істориком та фахівцем із інформаційних воєн, чому сам був упевнений в об’єктивності тез про «непопулярність Гетьмана» та «відмови основної маси Війська бути на боці офіційного уряду»? І це тільки невеличкий фрагмент того нагромадження ошуканства, яке оприлюднив Бжеський у «Мазепі», не вживаючи жодних прийомів «контрпропаганди». Просто цифри, просто арифметика. Як і в книзі «Росія без маски». І ти стаєш перед обличчям правди, доконаного факту.
Отже, вміти бачити, мислити самостійно, мати силу називати зло по імені, не йдучи на компроміси – це не тільки про «масового читача», це про кожного з нас. Така духовна фізкультура забирає шанси у Москви розгортати свій порядок денний на нашій території.
Власне Росія без маски – це Україна без права на підлість. Без підлості відцуратися своєї місії, свого призначення Панувати. Цей тяжкий висновок зробив у своєму житті Роман Бжеський, діставшись поважного 88-річного віку. І тепер, маючи щастя тримати в руках його нову книжку, видану у воюючій Україні, усвідомлюємо ще один пекучий борг: дати читачеві останню велику літературну працю Бжеського – «Детройтські щоденники». Діяріуш без маски.
Ростислав Мартинюк
