Юрій Щур
Розвиток України після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 р., принаймні – протягом наступних шести місяців, можна вкласти у тезу, яку висловив генерал сер Р. Берронс – «кінець комфортної епохи». І хоч його тези стосуються виключно військової сторони подій сьогодення, цілком можемо використати їхній центральний меседж на означення викликів для політичної еліти. Гібридна російсько-українська війна була досить «комфортною» для певних політичних груп в Україні. Перш за все, в якості тригера – подразника в періоди найбільшого піднесення протестних настроїв («…, інакше Путін нападе»), або ж для просування «русского міра» під виглядом примирення й «зшивання» країни.
Напад 24 лютого перекреслив будь-які спекулятивності, які дозволялися в умовах гібридної війни. Політикам необхідно було чітко, тут і зараз, обрати й підтримати конкретну сторону і модель розвитку України. В якості прикладу такого «визначення» політтехнолог І. Гринів навів кейс криворізького політика Вілкула з його висловом «якби ми у свій час правильно зрозуміли “Армія! Мова! Віра!”, то, може, й війни не було б». Цю тезу одного з найбільш публічних прихильників Януковича, який з початком повномасштабного вторгнення очолив оборону Кривого Рогу та прилеглої території, досить тривалий час і досить ретельно обговорювали в соціальних мережах та ЗМІ. Залишилося місце і для справедливого скепсису з приводу щирості цих слів.
Однак, на думку Гриніва, «Вілкул, який прийшов до цього розуміння – це цілий символ. Він не один, це ж цілий пласт людей, які зрозуміли, для чого переходити на українську мову, які кажуть в опитуваннях, що готові терпіти матеріальні труднощі, аби Україна відстояла свою незалежність. Те, що ми називали “какаяразніца”, просто відійшло в сторону. Це ж таку складну метаморфозу треба було пережити – йдеться про ірраціональні речі, які найважче змінювати: мова, віра і так далі. І люди переживають ці зміни так швидко, їх буквально перемкнуло в один момент. Я впевнений, що це незворотній процес. Такі зміни, якщо стаються, то це дуже сильно впливає на людину».
Досить цікаві думки висловив Гринів і з приводу майбутнього, повоєнного, політичного ландшафту України. Політтехнолог зауважив, що до повномасштабної війни вибори в країні проводилися в рамках такої системи координат, де осями були якісь ідеологічні орієнтири. У 1990-х рр. це були «Схід-Захід» плюс економічна вісь «ліві проти лібералів», пізніше – «вибір між кандидатом Сходу і кандидатом Заходу». Далі додалася вісь «нові-старі», широко проваджена «Самопоміччю», «Голосом» та й «Слугою Народу». При цьому, «новими» зі Сходу були «слуги», а із Заходу – «Голос». Повномасштабна війна змінила цю систему координат, а старі осі втратили актуальність.
Під час повномасштабної війни утворилися 3-4 «електоральні ніші», які відповідають рівням довіри жителів України: ЗСУ, волонтери, Зеленський і влада. Перша «ніша» (ЗСУ) є також частково полем чинного президента, оскільки він одночасно і верховний головнокомандувач, і політичний лідер. Таким чином, частину іміджу ЗСУ він забирає для себе, як і має частину чисто політичного лідерства як президент. Для розуміння головних особливостей цієї «ніші», Гринів зазначив, що вона має два прізвища, як рольові моделі – умовний «зеленський» та умовний «залужний»: «Обидва представляють у свідомості ЗСУ. Зеленський повністю асоціюється ще й із нішею “влада”, “залужний” – теж її частина, але значно менше, тільки за рахунок спільної роботи по обороні, він у “владі” частково. Тут важливо, що про “залужного” ми говоримо з малої літери, бо це може бути і не конкретно він, а й хтось інший із військових командирів. І тоді ситуація може піти двома шляхами». Перший шлях – умовний «залужний» підтримує владу, що є великим плюсом до її рейтингу. Другий шлях – від ніші «ЗСУ» виходить хтось з опозиційними настроями і тезою «нас всі зрадили, але ми не зрадили вас, тому голосуйте за нас» – для влади великий мінус. Конкретне прізвище цього «хтось» не важливе – війна в епоху Інтернету та соціальних мереж (чого варті лише Тік-Ток та Інстаграм) ледь не щодня «народжує» нових впізнаваних командирів-героїв.
Ніша «волонтери» поки що слабо піддається аналізу, оскільки слабо персоналізована (в масштабах окремих політичних проектів на перспективу). Виняток становить хіба Притула. Однак, як слушно зауважив Гринів, такі люди будуть з’являтися із тих, хто зараз активно займається волонтерською діяльністю й має мільйони підписників у соцмережах (знову ж таки!), добре налагоджену комунікацію тощо.
Ніша «зеленський», або «влада» може бути персоніфікована чинним президентом, або ж його умовним наступником. Останній відповідно, за умови відмови Зеленського балотуватися на другий термін, матиме найбільші шанси.
В таких умовах опозиційним політикам, щоб вбудуватися у нову систему координат, необхідно шукати місце між «ЗСУ» – «волонтери» та «підтримка влади» – «непідтримка влади». Сильною стороною влади політтехнолог вважає її сильну персоніфікованість в особі Зеленського, а опозиція такої персоніфікації не має. Відповідно, умовний «порошенко» має якось долучитися до «ЗСУ», або «волонтерів», щоб мати шанси. Однак у цьому випадку вважаємо недоречним акцентувати увагу саме на п’ятому президентові, оскільки в цих нішах він працює з 2014 р. Не стало виключенням й повномасштабне вторгнення. Однак, погоджуємося з Гринівим, що станом на осінь 2022 р. підтримка у влади була настільки великою, що фактор опозиційності відігравав малу роль. Проте, можливі кардинальні зміни. Зокрема, поява умовного командира «Азова» здатна зробити з нього куди більшого опозиціонера, ніж Тимошенко, Бойко чи Порошенко. Так само, як і хтось із волонтерів, хто зможе сказати, що от «вони все провалили, а врятували Україну ми», одразу отримає дуже сильну позицію.
На нашу думку, окремо тут варто виокремити й проблему корупції у владі вже під час повномасштабної війни. В умовах загальної жертовності досить швидко стає надбанням суспільства інформація про, приміром, крадіжку гуманітарної допомоги, привласнення автомобілів, переданих для потреб ЗСУ тощо. Подібні речі не додають позитивних балів для політичних діячів, а через понад рік важкої війни позитивний образ «президента-захисника усіх українців» вже не перекриває бруд, пов’язаний із його оточенням, або ж просто з особами, які сприймаються на загал як представники чинної влади.
У квітні 2022 р. політолог Давидюк слушно зауважив, що Україна потребує перезавантаження, буквально наступного дня після закінчення війни. Він схарактеризував основні риси «старого», довоєнного суспільного договору:
1. Українці «пробачають» владі прояви корупції, а влада заплющує очі на недосплату українцями податків.
2. Олігархи крадуть з бюджету, через схеми недоплачують податки, але «компенсують» це якісним ТВ, серіалами та футбольним чемпіонатом.
3. Влада підтасовує результати виборів, але не заважає отримувати пакети з гречкою.
Попри це, «старий» договір мав і позитивні (на думку політолога) сторони, серед яких:
1. Результати виборів священні для всіх, від груп впливу до олігархів. Не важливо, хто зайшов у парламент, чи в офіс на Банковій – це політична еліта на відведений час. Всі поважають, приймають та починають із цим працювати.
2. Існує практика змінності влади. Через це в Україні 6-й президент, а у більшості пострадянських країн – не більше двох.
В контексті «нового» суспільного договору, автор слушно ставить питання: «Хто це буде реалізовувати»? Давидюк вважає, епоха олігархів закінчилася, «не з економічною трагедією, а з валізами їхніх дружин та дітей, котрі вивозили десятки мільйонів доларів кешу з України. За часів, коли найбідніші віддавали останнє». Відповідно, нарешті стало очевидним, що українцям не потрібні олігархи як синонім еліти. Саме повномасштабна війна засвідчила, що еліта це: «волонтери; це кухарі, котрі в селах і містах готували для фронту; це дизайнери, котрі створювали агітаційні матеріали; це журналісти, котрі йшли під кулі, показуючи злочини путіністів; це комунальники, котрі не перестали виконувати свої обов’язки; працівники служб охорони, котрі захищали майно українців від мародерів; лікарі, котрі в режимі 24/7 робили операції; це залізнодорожники, котрі вивозили мирних та завозили харчі для солдатів; це мільйони звичайних, хоробрих українців – кожен з нас».
Зважаючи на час, коли допис було розміщено у мережі, зрозуміла його емоційність. Разом із тим, чи зможуть представники нової, за Давидюком, еліти «посунути» олігархів у боротьбі за владу – покажуть перші повоєнні вибори до Верховної Ради, або органів місцевого самоврядування. Станом на зараз передбачення робити зарано. Однак, важко не погодитися із тезою, що «якщо після другої війни ми не змінимося, ми зникнемо як країна».
