Юрій Щур
Сучасна війна актуалізувала все, що було написано українськими мислителями ХХ століття. Оголила те, що воліли не бачити «психотерапевти» від політики, які мов мантру навіювали: «нам незалежність далася без крові». А насправді ж, «у сім’ї вольній, новій» для України – це діаметрально протилежно від Москви. Білої, червоної, зеленої, коричневої – будь-якої.
Сучасна війна нагадала нам про ті, терени, які ми апріорі вважали лише своїми, забувши про століття боротьби на грані двох світів. Приспані глобальною системою безпеки ялової реінкарнації Ліги Нації у вигляді ООН, забули засторогу Дмитра Донцова, що «наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи».
Мала батьківщина Донцова вже рік як під чоботом огидного загарбника. Окупована, але не скорена. Мелітопольщина стала полігоном для випробувань процесів інтоксикації бацилою рашизму ментально пошматованого українського організму. Політика псевдодемократизму, як прикриття антиукраїнства на південних теренах Запорізької (і не лише) області призвела до процвітання ділків-політиканів, а місто Мелітополь стало розплідником зрадників-гаулятерів. Яким пекло в грудях й судомило мізки лише від усвідомлення, що Медове місто – не якась там «Новоросія», а батьківщина ідеолога українського націоналізму. То ж чи варто дивуватися, що одним із перших актів окупантів та їх блюдолизів стала боротьба з «донцовщиною», яка за роки незалежності поширилася регіоном. Змінити назву вулиці, демонтувати барельєф… Бо їм є різниця, бо вони чітко усвідомлюють що Дмитро Донцов – їх ворог, символ українського духу Приазов’я.
Дмитро Донцов влучними, короткими як постріл, тезами дав пояснення того, що несе Україні рашизм, проти якого вперто воюють українські звитяжці. І попередив, що «ідеал московської свободи – зрівняння всіх». Зрівняння як синонім нівеляції. Знищення віри, гідності, волі, почуттів. Ідеал рашизму – людина-гвинтик, частково-мобілізований вбивця, біологічна субстанція, нуль.
Українці ж мають зовсім протилежні чесноти. Прагнуть Європи. Не географічного політичного утворення. Ментального дому, звідки українство було викрадене облудою у Переяславі. То ж, очевидно «коли читаємо історію Європи, – читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії, не бачимо нічого, опріч темної маси». Дозволимо собі додати, що й коли ми міркуємо про майбутнє Європи – бачимо розвиток народів, майбутнє Росії – темна маса. І не суттєво як зватимуть їхнього чергового царька…
За рік повномасштабної війни ми неодноразово ставали свідками недобунту на російських болотах. Від щирих протестів небайдужих до напівтусовочних мітингів. І кожного разу не виникало жодної ілюзії щодо можливого повалення путінського терористичного режиму. Дмитро Донцов обґрунтовано стверджував, що «бунтуватися проти охлялої сили – це можуть москалі. Але їх “природний стан” – це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий, як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий, як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають». В України, аби не бути загризеною рашистським звіром, вихід лише один – не просто вийти на кордони 1991 року. але сприяти відцентровим рухам поневолених росіянами народів. Відродити ідею й чин Антибільшовицького (тепер – Антиросійського) Блоку Народів.
Очевидно, найбільшим здивуванням для ситої та переляканої Європи минулого року стала «живучість» України. Й, загалом, сучасна війна оповита містикою, яка перетворює другу армію світу на збіговисько вбивць та ґвалтівників, територію із ледь сформованою політичною нацією на потужний єдиний моноліт. Містикою, яка пробуджує Європу згадувати не історію торгівельних відносин, але історію Ідеї та Чину. Бо «націю творить не етнографічна самостійність, не давність походження, ні форми – лише та містична сила (містична, бо причини її ще не вияснені), котра зветься “волею до життя”, волею творити окрему гуртову одиницю між расами». Ця воля до життя об’єднує українців не лише від Карпат по Чорне море, але й тих, які перебувають у країнах поселення й не забули правду прадідів великих. І Дух одвічної стихії, який кличе до чину, спонукає будити сонний Захід для боротьби з ординським Сходом. Ті десятки тисяч небайдужих, які взяли до рук зброю, або організували волонтерські хаби – луччі люди нашої епохи.
Україну та цілий світ облетіло відео розстрілу російськими окупантами українського воїна. Коли один сказав «Слава Україні!», а мільйони відповіли «Героям слава!». Бо «шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не злякаєш». Росіяни не злякали українців. Розлютили. Примусили ненавидіти. Але не злякали. Тому – вони вже програли цю війну. Україна – переможе.
Після деокупації Мелітополя справою честі для українців має бути відновлення барельєфу Дмитра Донцова. Повернення топонімічних назв. Та головне – осмислення доробку величного земляка.
Майбутнє України вирішується не лише на полі бою, але й у читальному залі. За книгами Донцова, Міхновського, Бандери, Стецька, Липи.
