Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»
Аналітична довідка
16 січня у Верховній Раді (ВР) пропрезидентська більшість у складі Партії регіонів (ПР), Комуністичної партії України (КПУ) та частини позафракційних проголосувала за прийняття державного бюджету на 2014 рік. Одразу після цього внаслідок активізації опору опозиційних депутатів перший заступник Голови Верховної Ради Ігор Калєтнік вирішив змінити процедуру голосування наступних законів на підняття рук. Унаслідок голосування за такими правилами було оголошено про ухвалення закону №3879 «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян», який суттєво обмежив права та свободи громадян, зокрема свободу зібрань і свободу слова, а також створив перешкоди для діяльності громадських організацій. При цьому прийняття усіх законів супроводжувалося грубими порушеннями законодавчої процедури, що поставили під сумнів їхню легітимність.
Навіщо провладні депутати прийняли закон №3879?
Якими можуть бути його наслідки?
Попри продовження переслідувань учасників Майдану протягом останніх тижнів прийняття закону №3879 та його зміст стали великою несподіванкою для учасників політичного процесу в країні. Більше того, за свідченнями очевидців, не знали про ці законотворчі нововведення й багато депутатів ПР: так, згідно з офіційними даними парламентської канцелярії, законопроект було зареєстровано ще 14 січня, однак його текст з’явився на сайті ВР лише в день голосування. Зрозуміло, що зважаючи на вкрай неприємний для опозиції зміст закону, жодного обговорення цього документа в профільних комітетах так само не було проведено. Було грубо порушено й процедуру, адже закон одразу було ухвалено за основу та в цілому – без будь-якого рішення парламенту про його розгляд за скороченою процедурою. Зрештою, спосіб голосування за закон став апогеєм законодавчого нігілізму: голова лічильної комісії, чиє існування не було підтверджено жодним рішенням парламенту, озвучив потрібну для прийняття закону цифру без будь-якого підрахунку піднятих рук депутатів. Зміст і обсяг законодавчої ініціативи вразив навіть більшість критично налаштованих до нинішньої влади експертів й оглядачів.
Його положення спрямовані проти практично всіх категорій населення, які є потенційними носіями загрози для нинішньої правлячої команди.
Безпосереднім учасникам мітингів, зокрема, новий закон забороняє носити маски, каси та формений одяг, блокувати державні установи та приватні житла, встановлювати палатки, сцени чи звукову апаратуру без дозволу міліції та організовувати автоколони у складі більш ніж п’яти машин без супроводу правоохоронних органів, а також ставить перед загрозою суттєво жорсткіших каральних заходів. Журналісти і ЗМІ можуть постраждати від криміналізації наклепу, який депутати ПР намагалися включити в законодавство ще два роки тому.
Громадські організації, у свою чергу, з допомогою цього закону намагаються перевести у статус «іноземних агентів», посиливши таким чином державний контроль над їхньою діяльністю та створивши інструмент їх ліквідації в разі невиконання нових вимог. Більше того, ціла низка нововведень обмежує права усіх без винятку громадян України: заборона екстремістської діяльності та закликів до екстремізму, який визначений надто широко й маніпулятивно, можливість обмеження доступу до інтернету і закриття сайтів за поширення «небезпечної» інформації, а також можливість вручення судової повістки та проведення судових засідань заочно (остання новела була включена в окремий закон).
Причини ухвалення закону були досить очевидними. В умовах продовження протестних акцій в Києві та регіонах, які тривають уже майже два місяці, президентська команда, вочевидь, задумала прийняття цього закону як елемент стратегії з ліквідації цих акцій.
Відповідно, першочергове завдання полягає в тому, аби залякати та зневірити діючих і потенційних учасників протестів, звівши таким чином потенціал продовження акцій нанівець. Крім того, прийняття закону можна розглядати і як новий механізм боротьби з будь-якими проявами політичного інакомислення в країні, зокрема як спосіб тиску та контролю за діяльністю тих секторів суспільства, які є незалежними від влади – передусім ЗМІ та громадських організацій.
З іншого боку, зважаючи на подібність законодавчих нововведень до аналогічних російських законів, їх прийняття могло також стати своєрідною платою за фінансову допомогу, яку Москва надала Президенту Віктору Януковичеві. Тим більше, що українсько-російські стосунки вже мають прецедент подібного обміну економічної допомоги на політичні поступки: саме таку природу мали Харківські домовленості 2010 року.
Втім, оцінювати масштаби практичного застосування прийнятих законодавчих новел поки важко. Зважаючи на велику кількість нових репресивних норм, ступінь їх застосування найближчим часом, вочевидь, різнитиметься, однак у цілому існують підстави припустити, що вони є радше способом залякування і попередження, аніж програмою дій. З одного боку, представники влади, вочевидь, побоюються вдаватися до різких рухів, поки протести на Майдані тривають. З іншого боку, застосування нових норм потребуватиме побудови в Україні повноцінної поліцейської держави. Разом з тим, поточна фінансова ситуація в державі та загальний стан державної управлінської вертикалі навряд чи дозволять втілити цей задум в життя. Іншими словами, головною перешкодою до активного застосування закладених у законі репресивних норм є слабкість самої держави, якій украй бракує ресурсів навіть для виконання своїх першочергових завдань.
Цікаво, що ідеологія поліцейської держави прослідковується і в інших положеннях закону, які стосуються додаткових гарантій захисту суддів та заборони розповсюдження відомостей про них і працівників правоохоронних органів. За таким благородним намаганням захистити співробітників органів дотримання та захисту правопорядку, вочевидь, стоїть той простий факт, що нинішня команда намагатиметься втримати свою владу, спираючись на силові структури і суди. Утім, така спроба завоювати лояльність суддів і міліціонерів навряд чи матиме успіх без здатності постійно фінансово стимулювати їхню діяльність. З іншого боку, опертя на каральні органи є ще одним свідченням слабкості влади, яка не може компенсувати її ні ідеологічними чинниками, ні навіть здатністю викорінити корупцію в своїх рядах. Відповідно, репресивний потенціал законодавчих нововведень не варто переоцінювати: готовність влади починати масштабну боротьбу з інакомисленням прямо залежатиме як від її ресурсної забезпеченості, так і від ступеню консолідованості усіх секторів громадянського спротиву.
Висновки
Таким чином, прийняті 16 січня зміни до низки законів стали спробою влади залякати та посіяти зневіру серед учасників акцій протесту та створити нові інструменту контролю над незалежними ЗМІ та громадськими організаціями. Утім його деструктивний потенціал навряд чи одразу ж запрацює на повну силу внаслідок слабкості самого державного апарату. Доконаним фактом можна вважати те, що прийнятий закон став ще одною сходинкою на шляху втрати легітимності політичного режиму Віктора Януковича; питання полягає в тому, наскільки опозиційні політичні сили та громадянське суспільство готові трансформувати цю втрату легітимності в мирну зміну влади в країні.
Subject: Focus 13-19.01.2014 DIF From: Svitlana Barbeliuk [email protected] Mon, 20 Jan 2014 16:01:40 +0200
