До питання про стратегічні аспекти розвитку держави
Невід’ємною складовою загальнодержавної політики більшості розвинених країн світу виступає регіональна політика, спрямована на запобігання ускладнень в економічному і політичному житті держави, сприяння гармонійному і збалансованому розвитку окремих регіонів, згладжування різниці між рівнем їх розвитку, вирішення ряду проблем соціально-економічного характеру тощо. В даний час регіональна політика по–різному трактується як у наукових, так і в політичних колах. Маємо два різнонаправлені підходи до її визначення.
Перший базується на концепції централізованої унітарної держави з домінуючою системою центральних структур у всіх ключових ланках фінансово-економічної, соціальної і екологічної політики. На даному етапі розбудови української державності цей тип виправданий тим, що передбачає утвердження в Україні характеру національної держави. Унітаризм, в більшості випадків, відображається як елемент національно-орієнтованої консолідації в ім’я цілісності держави. Хочеться відзначити, що з більш ніж 200 країн світу лише 25 є федеративними, решта – унітарні держави.
Другий, який базується на політиці децентралізації, передбачає розширення меж економічної, фінансової та фіскальної самостійності, розподіл повноважень між органами влади різних рівнів у сфері управління державною власністю, і є стимулом подальшого розвитку держави на етапі утвердження ринкових відносин.
Регіональна політика в українському варіанті є елементом внутрішньої, інструментом державного будівництва який треба обережно використовувати. Принципове значення має трактування терміну “регіон”. У класичному розумінні, яке мало місце в українській економічній науці, під регіоном, або великим економічним районом, вважали господарську територію, яка виділяється в середині країни своїм економіко-географічним положенням, природними і трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою господарства, спільністю економічних, екологічних та інших проблем. Тому на даному етапі найбільш доцільно говорити про регіональну соціально-економічну політику, складовими якої є державна регіональна, економічна політика та власне соціально-економічна політика регіонів по реалізації місцевих цілей і завдань.
1. Кардинальна зміна вектора державотворення. Європейський вибір України обумовлює більш рішучий крок у напряму децентралізації державного управління і деконцентрації владних повноважень, створення умов для більш повноцінного й гармонійного розвитку регіонів, підвищення дієздатності територіальних громад.
Зупинимося коротко на ключових проблемах місцевого та регіонального розвитку.
***
За роки незалежності чимало зроблено в плані переходу від бюрократичної “піраміди” влади до сучасних принципів територіальної організації влади та розвитку місцевої демократії.
У той же час сучасний стан місцевого та регіонального розвитку не можна характеризувати як задовільний.
А підстави для такого висновку дає складна економічна ситуація, кризовий стан розвитку регіонів та територіальних громад. Напівзруйноване житлово-комунальне господарство, мізерні місцеві бюджети, низький рівень кваліфікації значної частки управлінських кадрів, екологічні проблеми – це типова картина, яку можна спостерігати в переважній більшості регіонів.
Житлово-комунальний сектор. Технологічна відсталість житлово-комунальних підприємств призводить до втрати половини виробленої продукції та спричиняє збільшення у 2-3 рази порівняно з країнами ЄС витрат на надання послуг. Збитки і прорахунки комунальників часто продовжують перекладатися на власників і користувачів житла, що збільшує борги населення за житлово-комунальні послуги.
Болючою проблемою залишається формування тарифів на житлово-комунальні послуги. Зберігається велика регіональна диференціація тарифів (в 3-8 разів), а більше 40% підприємств порушують чинне законодавство.
Одним із найбільш слабких місць в місцевому і регіональному розвитку є місцеві бюджети, які не забезпечують виконання функцій місцевого самоврядування. Непосильним тягарем для них є фінансове забезпечення пільг, що надаються окремим категоріям населення. Загальна потреба у наданні пільг, передбачених чинним законодавством, дорівнює річному зведеному обсягу місцевих бюджетів. Все це лягає непосильним тягарем на плечі підприємств житлово-комунального господарства.
Іншим не менш важливим чинником, що негативно впливає на фінансові ресурси місцевого і регіонального розвитку, є зростаючий рівень дебіторської та кредиторської заборгованості; результатом чого є значний обсяг податкової заборгованості (недоїмки), що становить 34,7% від надходжень зведеного бюджету України.
Іншим чинником слабкого фінансового стану місцевого самоврядування є велика кількість податкових пільг.
Показники питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджеті зростають, що відповідає європейським стандартам і є свідченням певної стабілізації. Проте це ще не говорить про реальне наповнення місцевих бюджетів.
Якщо говорити відверто, то місцеве самоврядування в Україні значною мірою має декларативний характер. Потребує кардинального оновлення законодавство про місцеве самоврядування, наближення його до європейських стандартів. Процесові розробки законодавства про місцеве самоврядування бракує системності і комплексності. Більшість органів місцевого самоврядування недостатньо активно використовують можливості приватизації комунального майна для підвищення ефективності роботи підприємств, вирішення проблем щодо наповнення місцевого бюджету.
***
Є необхідність проведення радикальної муніципальної реформи.
Що стосується конкретних кроків на шляху здійснення муніципальної реформи, то до першочергових можна віднести такі:
1. Перерозподіл повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на користь останніх, як того вимагає принцип субсидіарності, закріплений в Європейській хартії місцевого самоврядування. Слід делегувати органам місцевого самоврядування всі ті повноваження, ефективна реалізація яких можлива на рівні територіальної громади. Таке делегування має здійснюватися за умови відповідного фінансового та матеріального забезпечення і за умови спроможності органів місцевого самоврядування їх ефективно здійснювати.
Крім того, враховуючи принцип субсидіарності доцільно децентралізувати виконання ряду загальнодержавних програм, зокрема, забезпечення інсуліном хворих на цукровий діабет, інформатизацію загальноосвітніх шкіл, надання інвестиційних субвенцій на місцевий і регіональний розвиток тощо.
Зрозуміло, що це поступовий процес, але вже найближчим часом з цього питання мають бути ухвалені відповідні рішення.
2. Реформування житлово-комунального господарства доцільно здійснювати шляхом створення чітко визначеної законодавчо-інституційної бази у сфері житлово-комунального господарства, запровадження системи індикаторів визначення рівня ефективності її функціонування; забезпечення адресного соціального захисту населення при проведенні повномасштабної реформи галузі;
3. Визначення статусу територіальної громади. Сьогодні у нас склалася парадоксальна ситуація. Конституція України визначає територіальну громаду як первинний суб’єкт місцевого самоврядування. В той же час ряд питань щодо статусу громади залишилися невизначеними. Так, законодавчо не встановлені територіальні межі здійснення громадою місцевого самоврядування, не врегульовані питання створення та реорганізації територіальних громад, її внутрішньої організації, розподілу повноважень між громадою та її органами, об’єднання територіальних громад, їх державної реєстрації тощо. Це ненормальна ситуація .
4. Підвищення ролі обласних та районних рад у вирішенні питань місцевого і регіонального розвитку. Сьогодні ці органи місцевого самоврядування виконують інколи роль “статистів“ при місцевих державних адміністраціях, а їх діяльність зводиться до схвалення проектів рішень, підготовлених адміністраціями. Настав час для переосмислення функцій обласних та районних рад, значного розширення їх повноважень з управління територіями, а в перспективі – і для створення власних виконавчих органів. Відповідно, це має призвести і до зміни природи та статусу місцевих державних адміністрацій – вони в більшій мірі будуть виконувати контрольно-наглядові функції, а соціально-економічні питання перейдуть до відання обласних та районних рад. Така тенденція повною мірою буде відповідати європейським стандартам і принципам.
5. Вирішення питань ресурсного забезпечення місцевого і регіонального розвитку. Сьогодні місцева влада використовує існуючі можливості ресурсного забезпечення десь на 15-20%.
6. Завершення реформи міжбюджетних відносин, результати якої має відчути кожна територіальна громада, в тому числі і сільська, селищна, а також територіальна громада міста районного значення. Потребує подальшого вдосконалення практика надання трансфертів з бюджетів одного рівня до бюджетів іншого рівня. Слід активізувати перехід від систем соціального захисту населення, що ґрунтується на пільгах до політики зростання доходів та надання адресної грошової допомоги соціально незахищеним верствам населення. Це дозволить вивільнити значні кошти місцевих бюджетів на виконання програм і проектів місцевого і регіонального розвитку.
На порядку денному стоїть також питання переходу до програмно-цільового методу формування місцевих бюджетів, ефективність якого підтверджується зарубіжним досвідом.
Потрібно активізувати практику надання з Державного бюджету грантів для реалізації окремих проектів місцевого та регіонального розвитку на конкурсній основі, що дозволить зосередити кошти для фінансування життєво важливих для територіальних громад проектів, які не можуть бути профінансовані з місцевих бюджетів.
7. Перегляд концепції місцевих податків і зборів, що має знайти відображення в Податковому кодексі.
З іншого боку, до місцевих податків мають бути віднесені податок на нерухомість та податок на землю. В багатьох європейських державах, зокрема, у Швеції, місцевий прибутковий податок з громадян є основою фінансової стабільності місцевих бюджетів у цій країні.
Треба піти на докорінне зниження ставок прибуткового податку з громадян, що дозволить значно розширити податкову базу, вивести заробітну плату із тіні. Ми у цьому плані відстаємо від Російської Федерації вже на два роки, де ставка прибуткового податку з громадян встановлена на рівні 13%. Хто ж за таких умов буде чесно працювати? І хто платитиме податки?
8. Вирішення проблеми законодавчого регулювання права комунальної власності.
9. Забезпечення реалізації положень Земельного кодексу в сфері розвитку ринку земель несільськогосподарського призначення.
Останнім часом активізувалися спроби перерозподілу діючих повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, на користь останніх, у сфері земельних відносин. Світова практика свідчить про недопустимість поєднання в одних руках розпорядницької та контролюючої функції у земельних відносинах. Місцева влада має враховувати загальнонаціональні інтереси, не допускати порушення цілісності здійснення землеустрою, державного контролю за використанням та охороною земель, ведення єдиної земельно-кадастрової документації тощо.
Все це дасть змогу розпочати формування ринку земель, які перебувають під юрисдикцією територіальних громад. А це ще один важливий фінансовий ресурс місцевого самоврядування.
10. Стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу.
Половина малих підприємств зосереджено у 8 найбільших містах, де проживає 20% населення. Майже 15% малих підприємств – у столиці, Києві. І це в той час, коли малі міста і містечка, яких близько 1500, значно більше потребують розширення малого бізнесу.
11. Розвиток інвестиційної політики на місцевому та регіональному рівнях.
Існуючі диспропорції в залученні іноземних інвестицій по регіонах свідчить не стільки про їх різний економічний потенціал, скільки про різний підхід керівництва на місцях до роботи з інвесторами.
Наприклад, у Дніпропетровській області лише в обласному центрі, містах Кривий Ріг, Орджонікідзе та Дніпропетровському районі зосереджено майже 90% усього іноземного капіталу в регіоні. При цьому у згаданому м. Орджонікідзе інвестицій удвічі більше, ніж у всій сусідній Кіровоградській області.
Робота з інвесторами – це одне з першочергових завдань місцевих органів влади у вирішені питань депресивних територій. Тут потрібно використовувати всі ресурси і механізми, зокрема, активніше запроваджувати угоди про розподіл продукції, концесії, лізинг.
12. Розв’язання проблеми бідності. Незважаючи на позитивні зрушення показників життєвого рівня населення, ця проблема залишається актуальною як в цілому по країні так і в окремих регіонах. За межею бідності нині знаходяться більше половини наших співвітчизників.
Найголовнішою складовою доходів населення залишається оплата праці. Але поки що не відбулося реальних зрушень у подоланні регіональної диференціації рівня оплати праці. Середня зарплата по регіонах різниться нині майже в три рази. У Вінницькій, Волинській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях вона майже на третину нижча, ніж в середньому по Україні і на 18-20% не досягає прожиткового мінімуму.
Найнижчі розміри оплати праці у працівників сільського господарства та бюджетної сфери. Продовжується натуральна оплата продукцією, особливо у сільськогосподарських підприємствах. Ці питання вимагають постійного контролю. Необхідно не зволікати з підвищенням зарплати на місцях, виведення її на рівень, не нижчий за прожитковий мінімум для працездатної особи, усунути тіньові явища в оплаті праці.
Визначальна роль належить місцевим органам у збереженні зайнятості населення та розвитку ринку праці. Останнім часом дещо збільшилася чисельність зайнятого населення і відповідно зменшилась чисельність безробітних. Але рівень безробіття є досить значним і за міжнародними нормами складає 10% економічно активного населення.
13. Зміцнення гарантій місцевого самоврядування, вдосконалення механізмів судового захисту прав місцевого самоврядування. Досить часто виникають спори і конфліктні ситуації між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами.
15. Розвиток міжрегіонального, прикордонного, транскордонного співробітництва з сусідніми країнами, що є важливим резервом місцевого і регіонального розвитку, який допоки, на жаль, використовується вкрай неефективно. Так, ми ще не до кінця визначилися стосовно використання геополітичного становища України, потенціалу спільного вирішення (з сусідніми країнами) проблем господарювання, зайнятості населення, торгівлі, екології у прикордонних регіонах та територіальних громадах. Досить слабкими є контакти в прикордонних регіонах України з європейськими регіональними структурами і організаціями – Палатою регіонів Ради Європи, Асоціацією товариств європейських регіонів тощо.
Рішучі кроки щодо поглиблення міжрегіонального, прикордонного, транскордонного співробітництва з сусідніми країнами мають бути пов’язані з його інституційним забезпеченням, відпрацьованістю механізмів фінансового забезпечення відповідних проектів та програм проектів. Воно має бути поставлене на надійну правову основу.
***
Здійснення державної регіональної і муніципальної політики у значній мірі залежить від її організаційно-правового забезпечення. Як і в інших питаннях реалізації даної політики тут можливі два принципові підходи: традиційний та інноваційний. Європейський вибір України зобов’язує нас акцентувати більше уваги саме на інноваційній моделі даного забезпечення. Суть цієї моделі – у пріоритеті зовнішніх, тобто горизонтальних і транснаціональних відносин місцевих і регіональних влад.
Так, Концепція державної регіональної політики передбачає співробітництво на місцевому та регіональному рівні з різних питань діяльності місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Однак поки що, на жаль, не віднайдені ефективні, дійові організаційні форми такого співробітництва.
Однією з ключових проблем організаційно-правового забезпечення державної регіональної і муніципальної політики є проблема регіонального і муніципального менеджменту.
Слід зазначити, що організаційно-правове забезпечення державної регіональної і муніципальної політики видається найбільш динамічним, а тому перспективним напрямом її реалізації. Говорячи про його роль, можна без перебільшення сказати, що державна політика живе до того часу, поки існує її організаційно-правове забезпечення.
Важливим аспектом інституціоналізації європейської моделі місцевого самоврядування в Україні є створення загальнонаціонального об’єднання органів місцевого самоврядування, яке б взяло на себе функцію представництва інтересів місцевого самоврядування на загальнодержавному рівні.
***
Окремо хочу зупинитися на проблемі проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні, довкола якої вже тривалий час в суспільстві точаться суперечки. І це зрозуміло, адже існуючий адміністративно-територіальний поділ України в основному склався ще сімдесят років тому відповідно до інтересів бюрократичної “партійно-радянської” піраміди влади. Сьогодні він вже не відповідає новим політичним та соціально-економічним реаліям, гальмує вирішення програмних завдань соціально-економічного розвитку країни. Зокрема, це стосується створення реальної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування, забезпечення рівнодоступності громадян (незалежно від місця їх проживання) до ресурсів людського розвитку, динамічного розвитку регіонів та населених пунктів за стандартами розвинутих країн.
Сьогодні ми маємо впритул зайнятись проблемою реформування адміністративно-територіального устрою. Крім внутрішніх чинників, це обумовлено і необхідністю запровадження стандартів ЄС із цього питання.
В той же час не можна забувати, що проблема адміністративно-територіальної реформи є надзвичайно складною і багатоплановою, вона зачіпає питання історичного, демографічного, економічного, географічного, етнонаціонального, урбаністичного характеру тощо. Сподіватися, що її можна вирішити “кавалерійським наскоком” – шляхом швидкого прийняття Закону “Про адміністративно-територіальний устрій” навряд чи доводиться. Вона потребує ретельного наукового аналізу та дослідження, проведення експериментів, вивчення досвіду інших держав.
Підтримуємо позицію багатьох наших вчених про те, що існуюча трирівнева система адміністративно-територіального устрою з урахуванням розмірів та чисельності населення України в цілому є оптимальною і не потребує якоїсь докорінної перебудови. А в процесі адміністративно-територіальної реформи слід зосередитися на двох моментах:
– здійснити окремі структурні зміни в межах існуючої ієрархії, які б поліпшили її функціональні можливості;
– вирішити питання щодо формування низової ланки системи адміністративно-територіального устрою.
Першочергової уваги потребує другий момент, який пов’язаний із формуванням територіальної основи місцевого самоврядування, яку сьогодні не визначено ні в Конституції України ні в чинному законодавстві. Мова йде про необхідність забезпечення повсюдності місцевого самоврядування – воно має здійснюватися по всій території України, а не лише в адміністративних межах населених пунктів, які, до речі, також переважно не визначені. Таким чином, виникає потреба у створенні громади як територіальної одиниці – щось на зразок муніципальної округи – в межах якої жителі населеного пункту чи кількох населених пунктів і будуть здійснювати місцеве самоврядування.
Створення подібних територіальних одиниць дозволить також вирішити проблему самодостатності територіальних громад, їх укрупнення з метою формування ресурсної бази, необхідної для виконання завдань та функцій місцевого самоврядування. Часто висловлюють побоювання, що укрупнення територіальних громад може призвести до бюрократизації управління, привнесе незручності для людей в плані віддалення від населення органів місцевого самоврядування.
Цю проблему можна вирішити шляхом запровадження багаторівневої системи управління у великих територіальних громадах, яка б включала три рівні: органи місцевого самоврядування громади; органи місцевого самоврядування внутрішніх підрозділів громади (сіл, селищ, районів у містах); органи самоорганізації населення.
Процес формування низової ланки системи адміністративно-територіального устрою можна починати вже сьогодні, не чекаючи прийняття Закону “Про адміністративно-територіальний устрій”. З цією метою доцільно провести серію експериментів для відпрацювання оптимальних критеріїв, які можна було б використати при вирішенні питань щодо створення низових територіальних одиниць.
В цій послідовній системі заходів мають бути вироблені науково обґрунтовані рекомендації з приводу реформування адміністративно-територіального устрою.
З проблемами трансформації системи адміністративно-територіального устрою тісно пов’язані питання управління розвитком регіонів та населених пунктів.
Як підтверджує світовий та вже й наш власний досвід, ринкові перетворення не тільки знижують, але й підсилюють необхідність регулювання розвитку територій з боку держави й суспільства. Не справдились сподівання, що ринкова саморегуляція зробить непотрібним таке регулювання.
Частина 2. До питання про стратегічні аспекти розвитку держави. Регіональна політика
Нерівномірність регіонального розвитку і суттєва диференціація умов і рівня життя мешканців по території країни створюють передумови для соціальної напруги в суспільстві, загрожують її територіальній цілісності та стримують динаміку соціально-економічного зростання країни, ускладнюють міжнародне співробітництво, у тому числі в рамках європейських структур, уповільнюють та знижують ефективність ринкових перетворень.
За цих умов належить проводити виважену державну політику регіонального розвитку, виходячи із базових довгострокових цілей, забезпечуючи соціально-економічне зростання регіонів в поєднанні з демократизацією всіх сфер життя і прийнятними нормами і стандартами рівня та умов життя для всіх громадян країни незалежно від місця їх проживання.
На даний час в рамках регіональної політики держави існує потреба та можливість розпочати діяльність для створення стійких інституційних та інфраструктурних фундаментів стимуляції розвитку України. Без виваженого та ефективного використання переваг та можливостей розвитку кожного регіону неможливе досягнення Україною високої динаміки суспільно-економічного розвитку, що базується на знаннях.
У період 2010-2011 рр. регіони України (в залежності від того, яка галузь чи сфера діяльності є базовою для їх економіки) різною мірою зазнали впливу соціально-економічної кризи. Послабилися зв’язки між регіонами внаслідок самостійного пошуку ними шляхів економічного розвитку. Наявними є тенденції до збереження і навіть зростання регіональних диспропорцій. Екстенсивні методи господарювання та традиційні методи державного регіонального управління вже не виконують завдання регулювання пропорцій регіонального розвитку.
Характерні тенденції сучасного розвитку регіонів.
По-перше, поступове відновлення динаміки соціально-економічного розвитку регіонів України , що різниться за групами:
• найдинамічніший розвиток спостерігався у м. Києві, Дніпропетровській, Житомирській та Рівненській областях;
• високі темпи приросту економічних показників зберігалися в Миколаївській, Вінницькій областях, помітним було зростання в Луганській та Запорізькій;
• втратили динаміку зростання Івано-Франківська, Тернопільська та Чернівецька області;
• украй повільно відновлення відбувається у Харківській, Чернігівській, Одеській, Херсонській областях, АР Крим тощо.
Динаміка частки регіонів-промислових лідерів за окремими показниками свідчить, що під впливом кризових явищ сукупний внесок Донецької, Дніпропетровської, Луганської та Запорізької областей у загальний обсяг реалізованої промислової продукції, експорту товарів, капітальних інвестицій і будівельних робіт помітно скоротився, а за підсумками 2010-2011 рр. частка вказаних регіонів знову дещо зросла.
Найбільшого падіння у період кризи зазнали обсяги експорту товарів із промислових регіонів (понад 10 в. п. у 2009 р. порівняно з 2007 р.), у тому числі майже вдвічі зменшилися показники Луганської обл., на третину – Дніпропетровської тощо. При цьому найшвидше відновлення експортної діяльності спостерігається в Донецькій обл.
Зважаючи на більшу швидкість отримання прибутку від капіталовкладень у сферу послуг і фінансовий сектор, ці галузі мають більше перспектив на отримання стимулів економічного зростання у післякризовий період. Натомість економіка регіонів, у яких базу складає промислове виробництво (регіони Сходу України, Львівська обл.), мала менше можливостей на відновлення.
Соціально-економічна криза не лише зберегла докризові вади соціально-економічного розвитку регіонів, але й спровокувала виникнення нових проблем:
1. Зберігається та посилюється диспропорційність показників соціально-економічного розвитку регіонів.
Суперечливі тенденції розвитку регіонів у 2009 р. дещо зменшили міжрегіональну асиметрію розвитку за більшістю показників порівняно з 2008 р. Слід зазначити, що зменшення асиметрії відбулося за рахунок наближення регіонів-лідерів до відсталих регіонів, а не навпаки, тобто криза більше вплинула на регіони з найвищими показниками розвитку. Натомість за результатами 2010 р. диспропорційність за основними показниками соціально-економічного розвитку знову збільшилася. Тобто ніякого інтенсивного розвитку так званих “індустріальних” регіонів в після кризовий період не відбувається. Все як і раніше залежить від світової кон’юнктури цін на метали та іншу сировину.
2. Спостерігається порушення консолідованого економічного простору країни внаслідок невигідності формування внутрішніх коопераційних зв’язків і більшої ефективності експортного виробництва. Про це свідчать:
• значна експортна орієнтованість економіки регіонів. Так, у 2010 р. 14 регіонів експортували за кордон понад третину загального обсягу реалізованої промислової продукції, у тому числі індустріальні – Донецька (55,6 %), Дніпропетровська (40,5 %), Запорізька (39,4 %), Луганська (36,9 %) області;
• низька інтенсивність господарських зв’язків усередині країни (частка міжрегіонального обороту у ВВП країни протягом останніх років не перевищує 25 %);
• обмеженість внутрішнього попиту на продукцію інноваційного характеру, передусім на ринку засобів виробництва;
• локалізація центрів економічного зростання у промислових містах, фінансових центрах, транспортно-транзитних центрах, збереження монофункціонального виробництва в багатьох населених пунктах (малих містах тощо).
3. Триває зволікання з вирішенням низки питань соціальної сфери:
• залишаються значні розриви в абсолютних значеннях номінальних доходів на одну особу, а також у темпах їх зростання. Так, за підсумками 2010 р. лише 5 регіонів перевищили середнє значення цього показника по країні. При цьому в 2010 р. середньомісячний дохід на одну особу не досягав 1000 грн. лише у 2 регіонах, а в 2008 р. – у 13, у 2009 р. – у 7;
• спостерігається відплив трудового потенціалу з економічно слаборозвинених регіонів, звідси – зменшення чисельності населення в окремих адміністративно-територіальних одиницях, їх поступовий занепад;
• досі невирішеними залишаються питання економічного обґрунтування тарифів, стабільної оплати комунальних послуг, відновлення об’єктів соціальної інфраструктури, ефективної експлуатації житлово-комунального господарства тощо.
4. Посилюється неспроможність більшості громад і регіонів самостійно фінансувати власний розвиток. Формами цього прояву є:
• щорічне збільшення частки трансфертів (44,5 %, 46,7 %, 49,1 % у доходах місцевих бюджетів у 2008, 2009 та 2010 рр. відповідно) і падіння частки власних доходів громад. Частка дотацій вирівнювання зростає (53,6 % та 56,1 % у 2009 і 2010 рр. відповідно), як і частка субвенцій із соціального захисту населення (36,7 % і 38,3 %), натомість частки додаткових дотацій та інших субвенцій скорочуються.
Попередніми роками нестача фінансових ресурсів у регіонах компенсувалася трансфертами з державного бюджету (переважно нецільовими), криза довела хибність і дестимулюючий вплив такого підходу;
• недовиконання бюджетного розпису стосовно коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих (на 9,7% за 2010 р.), і недовиконання плану перерахування субвенцій із державного бюджету на 1,9%; рівень виконання річного плану доходів складає 96,4% затвердженого місцевими радами;
• порушення у використанні державних коштів: частка незаконних і не за цільовим призначенням витрат і недостач комунальних ресурсів (місцевих бюджетів і майна) складає понад 50% використаних із порушенням нормативно-правових актів ресурсів держави;
• недоотримання достатнього обсягу коштів для інвестування та будівельної діяльності у слаборозвинених регіонах;
• спрямування субвенцій із державного бюджету на вирішення окремих, не завжди нагальних проблем місцевого розвитку, що зменшує можливості місцевих органів влади вирішувати критичні питання;
• невідповідність між рівнем доходів і видатками місцевих бюджетів на одну особу в регіонах, спричинена некоректністю трансфертної політики.
5. Залишається нерозвиненою виробнича та транспортна інфраструктура регіонів.
Найгострішими проблемами розвитку регіональної інфраструктури в Україні є:
• невпорядкованість відносин власності на об’єкти інфраструктури;
• недостатність бюджетних коштів для ефективного функціонування та розвитку відповідних об’єктів і відсутність дієвих стимулів залучення коштів з інших джерел;
• недосконала система територіального розміщення об’єктів інфраструктури;
• низька якість послуг, що надаються цими об’єктами та відсутність потужного мультиплікативного впливу на розвиток території.
6. Залишається недієвим організаційне забезпечення реалізації регіональної політики, що проявляється таким чином:
• досі законодавчо не визначено основні засади державної регіональної політики – не прийнято закон про засади державної регіональної політики;
• відсутнє стратегічне бачення розвитку регіонів, більшість їх програмних документів мають декларативний характер;
• тривалий час було неунормовано питання щодо центрального органу виконавчої влади, що має здійснювати регіональну політику; тільки нещодавно питання формування та забезпечення реалізації державної регіональної політики визначено серед основних завдань Мінекономрозвитку України;
• триває конфлікт між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями щодо розпорядження наявними ресурсами;
• центральні органи виконавчої влади інертно ставляться до підготовки та укладання угод щодо регіонального розвитку, процедури розроблення й укладання угод тривалі у часі, залежні від політичної кон’юнктури; перешкодою до прискорення укладання останніх є невизначені перспективи створення Державного фонду регіонального розвитку.
Неефективність системи міжрегіонального перерозподілу ресурсів і доходу, відсутність структурно-інноваційних зрушень економіки регіонів, неефективність фінансових механізмів подолання їх соціально-економічної відсталості посилюють диспропорційність соціально-економічного розвитку, перешкоджають реструктуризації економіки та модернізації виробництва на основі нового технологічного укладу, налагодженню гармонійної взаємодії з центром.
Надмірна диспропорційність економічного розвитку регіонів може провокувати появу дезінтеграційних тенденцій на регіональному рівні національної економіки, а отже, потребує запровадження дієвих заходів державної регіональної політики, зорієнтованих на її зменшення.
Стабільному регіональному розвитку загрожує:
– домінування переважно екстенсивного типу господарювання на місцевому (регіональному) рівні;
– високий рівень енергетичної залежності локального виробництва та відсутність структурно-інноваційних зрушень, спрямованих на зменшення матеріалоємності, енергоємності продукції, що виробляється на місцях, її здешевлення та підвищення конкурентоспроможності;
-збереження високих показників монополізації регіональних ринків: особливо це стосується ринків енергетичних ресурсів, ринку послуг (у тому числі теплопостачання, водовідведення та інших послуг, що надаються сферою ЖКГ, транспорту та зв’язку тощо), ринків продовольства та сільськогосподарської продукції тощо;
• збереження орієнтації промислового виробництва індустріальних і старопромислових регіонів на збільшення експорту продукції енергоємного та екологічно-ризикованого виробництва (металургійне, хімічне, деревообробне тощо), що залежить від короткострокових тенденцій пожвавлення світової ринкової кон’юнктури на групу сировинних товарів і напівфабрикатів;
• неефективність дотаційних і субвенційних механізмів подолання соціально-економічної відсталості територій, затримки у підготовці та укладанні угод щодо регіонального розвитку як інструменту реалізації стратегій розвитку регіонів;
• зниження потенціалу ємності внутрішніх регіональних ринків;
• слабкість, нерозвиненість міжрегіональних коопераційних зв’язків.
Received From: Media centre UEP [email protected] Tue, 21 Feb 2012 02:27:19 -0800 (PST)
| X-Originating-IP: [193.93.117.194] |
