Юрій Щур
Він завжди був ворогом для тих, хто українця мав за раба. Його слово збурювало до Чину та випікало чоло зрадникам та манкуртам. Його твори написані понад часом, вони однаково актуальні і 80 років тому, й нині. Сама пам’ять про нього нестерпна для рашистів та їхніх холуїв. І все це про уродженця степового Мелітополя, відомого філософа доктора Дмитра Донцова, 140-літній ювілей якого зустрічаємо 29 серпня.
Сучасний теоретик та практик націоналістичного руху Олександр Сич у передмові до збірника праць Дмитра Донцова «Революція Нації» (Київ, УВС, 2023 р.) зробив досить лаконічний, максимально влучний висновок: «Так сучасно, аж страшно!».
Не вдаючись до симпатій/антипатій до учасників президентських перегонів 2019-го, пригадаємо що на аргументовані «армія-мова-віра» часто чули оте препаскудне, вбивче – «какая разніца?». Очевидно, відповідь на це питання дали перші російські ракети, що шматували Україну на світанку 24 лютого 2022-го… Донцов же акцентував увагу на важливості і мови, і віри, і історичної тяглості: «Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації».
Мова – наш маркер. Наш ідентифікатор. Серед своїх й чужих. Наша вдячність тим, хто зміг подолати валуєвські циркуляри та емські укази, русифікації та зневажання. По іншому вже не буде. Рівно ж як ніхто не зможе заборонити нам молитися нашою мовою у тих церквах, де не виголошують анафеми нашим героям, вихваляючи кривавих тиранів й канонізуючи їх.
І саме нам належить наша історія. Хай не завжди героїчна і переможна. З роками поразок та неволі. Але з яскравими спалахами визвольних змагань. Історією державності й розбудови. Шляхетністю Сагайдачного та харизмою Батька Хмеля, праведним гнівом Тараса та сталевим характером Лесі, революційним покликом Петлюри та безкомпромісністю Бандери, звитягою й жертовністю українських воїнів, захисників та захисниць, що зберегли й бережуть нас від татарської потопи й на грані двох світів творять нове життя.
Зрештою, «кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися». Додати нема чого.
Ми, українці, надто довго вірили у те, що імперія може змінитися. Що на зміну совєтським комуністичним диктаторам прийдуть цивілізовані демократи. Ми тішилися тим, що вбивця раптом перевиховається – бо ж посміхається й обіцяє. А він тим часом гострив сокиру. Загальні «ми» чомусь вважали, що потоплена у крові Ічкерія – не наша справа. Що окуповані регіони Сакартвело – проблема лише їх, внутрішня. Що асимільовані й гноблені нації на окупованих колись імперською Росією теренах – не наш головний біль. Донцов застерігав: «Наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи».
Зрозуміли б раніше – були б готовими до тривалої виснажливої війни.
Історики не мають права розмірковувати на тему, «що було б, якби». Однак до болю в грудях згадується Шевченкове «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя». Якби українські мужі від влади вивчали українських мислителів-класиків. Якби любили свою державу, а не свою кишеню. Якби…
Що ж ми мусимо робити в епоху, коли вирішується доля не просто України, а всього цивілізованого світу? В епоху, коли тріщить по швах саме поняття «колективна безпека», а високосвітська світова шахівниця підмінена табуретом у нетрях, на якому грають крапленими картами? Дослухаємося до Донцова: «Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”». Вірити. Перемагати. Повернути своє. «Панувати не над кимсь, а на своїй землі».
І, долаючи негаразди на шляху до процвітаючої України, озиратися назад аби побачити чому так і не інакше склалася доля України й українців від 1991 року. Від дня, коли сконала совєтська імперія зла. Від тих стартових можливостей, які відкривали шлях для розбудови міцної держави, яка нікуди не проситься. Держави, яку запрошують.
Озиратися, щоб усвідомити, що «Всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих, котрі тягнуть в усі боки і тим самим ослаблюють усю ідею, волю і наслідки».
