Ігор Лосєв
Помітно, що багато країн світу після початку агресії проти України починають переглядати свої стосунки з Росією. Найбільш важко це відбувається на пострадянському просторі: дуже сильні позиції РФ, звичка, брак елементарної сміливості і т.д. Це стосується навіть тих країн, що мають дуже сумну історію взаємин з Росією.
На початку ХХ ст. вірмени дуже допомогли російській імперії під час бойових дій на Кавказькому напрямку Першої світової війни. Вірменське населення сходу Османської імперії всіляко підтримувало російські війська. Турецькі військові вірменського походження, цивільні чиновники масово переходили на бік Росії, наприклад капітан турецької армії Місак Торлакян, який став російським військовим розвідником, генерал Андранік Сосунський, генерал Драстамат Канаян та багато інших. Ці факти стали основою для турецьких звинувачень вірменів у зраді і виправдань турецького геноциду проти вірменського народу в 1915 році. Але коли до влади в Туреччині прийшов генерал Мустафа Кемаль, російські більшовики чомусь вирішили, що турки будуватимуть у себе комунізм. Червона Росія передала туркам 10 млн золотих рублів, тисячі гармат і кулеметів. Більшовицькі полководці Михаїл Фрунзе і Климент Ворошилов особисто брали участь у воєнних операціях турецької армії. Червоний кремль здав Туреччині землі Західної Вірменії: Карс, Ерзерум, озеро Ван і священну для вірмен гору Арарат. З того часу Вірменський Арарат (його добре видно з Єревану в хорошу погоду) залишився вірменам тільки в назвах спиртних напоїв, єреванської футбольної команди та на гербі Вірменської республіки СССР. Коли вірменські націоналісти (дашнаки) визволили Єреван, то звідти їх виганяла російська червона армія в союзі з турецькою…
Здавалося б, вірменам треба було зробити висновки зі своєї сумної історії, насамперед керівникам, бо прості люди те все розуміли. Кілька років тому я особисто бачив телесюжет з Єревану, коли старий вірменин сказав на телекамеру: «Росія нас завжди зраджувала».
Тепер, коли Азербайджан розпочав ще одну війну за відновлення своєї територіальної цілісності, він зробив ставку на допомогу Туреччини, а Вірменія наївно сподівалася на Росію. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, виступаючи на зустрічі зі своїм азербайджанським колегою, сказав Ільхаму Алієву: «Брате Ільхаме! Ми маємо дві країни, але один народ. Ми будемо з вами стояти разом не тільки на трибуні, але й на полі битви». Туреччина чесно виконала свої союзницькі обов’язки. А Росія кинула Вірменію напризволяще.
Навіщо Вірменія зробила ставку на Росію? Адже в Америці, в країнах Європи є потужна вірменська діаспора. Це політики, бізнесмени, журналісти, депутати, діячі культури. Досить лише згадати культового французького співака Шарля Азнавура, вірменина за погодженням, чи зірку Голівуду Кім Кардаш’ян. Зарубіжні вірмени могли б вплинути на позицію тих країн, де вони мешкають.
Але ніхто на Заході не стане серйозно підтримувати московських маріонеток. А Вірменія плазувала перед Росією, зокрема, підтримуючи всі її антиукраїнські акції. Коли в 2014 році Росія захопила український Крим, вірменська влада Карабаху (відірваного на той час від Азербайджану) влаштувала проросійські урочистості з нагоди цього міжнародного злочину Росії. На російському ТБ московські вірмени Гаспарян, Габріелян, Сімоньян, Кеосаян, Бабаян, Багдасаров, Мігранян, Кургінян та багато інших виступали із закликами знищити Україну і вбивати українців, руйнувати українські міста. А такий собі діяч російського уряду Акопов (Акопян) бігав по Москві з планом остаточного вирішення українського питання (за схемою остаточного вирішення єврейського питання в нацистській Німеччині). А тепер вірменська армія в Карабаху зазнала нищівної поразки. Азербайджан повернув собі Карабах, а Росія знову зрадила вірменів. Прем’єр міністр Вірменії Нікол Пашинян був змушений публічно визнати, що орієнтація на Росію була великою стратегічною помилкою Вірменії.
Тут є про що подумати Грузії з її ганебним проросійським урядом, зі сприянням російському уникненню міжнародних санкцій, накладених на РФ за агресію проти України, з відмовою цього уряду чітко визначитися щодо антиукраїнської політики Росії.
Тут варто замислитися Казахстану, що витримує постійні російські пропагандистські (поки що) атаки, погрози розчленувати і знищити цю країну. Є підстави для роздумів у деяких інших держав. Наприклад, Ізраїль досі не хоче визнати російський слід у нападі на нього палестинських терористів. У цих країнах повинні визнати, що Росія справді дуже небезпечний супротивник, але вона ще більш небезпечний союзник…
