Юрій Щур
В Україні набув чинності Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Політика декомунізації отримала своє логічне продовження у вигляді деколонізації.
Не бачу сенсу переповідати зміст Закону. Зацікавлені – прочитають сам документ, байдужі – пройдуть повз і не звернуть уваги. Лаконічно лиш зазначимо: все, що пов’язане з російським імперіалізмом має бути вичищене з мапи України. Та головніше – із думок і сердець українців. Наших сучасників, щоби майбутні покоління не були інтоксиковані бацилою «русского міра».
В теорії все добре. Однак, як все це відбуватиметься на практиці? Хто стане локомотивом змін? Хто ж має розпочати «очищення»? Відповідь логічна, але через це й досить сумна: «органи місцевого самоврядування населених пунктів (сільські, селищні, міські ради, або військово-цивільні адміністрації)». Пам’ятається, саме завдяки значній кількості рішень таких «органів» ми отримали профановану декомунізацію. Саме позиція (інколи – просто поза) депутатів сільських, селищних та інших рад та їх голів, призвела до масового обезличення воюючої України. Для тих, хто, можливо, призабув, нагадаю – сучасна російсько-українська війна розпочалася не 24 лютого 2022-го, а щонайменше зимою 2014-го року. Українці мали шанс жити в ореолі героїчної топоніміки. Натомість, замість вулиць леніних-дзержинських отримали «центральні», «бічні», «степові-лугові-квіткові»…
Звісно, погоджуся, що на мапі України з’явилося багато достойних назв. Але вони – меншість. Та й то… лишень варто подивитися де знаходиться вулиця полковника Армії УНР Петра Болбочана у Запоріжжі. Та і з його товаришем по запорізьким подіям весни 1918 року, також полковником Армії УНР Василем Вишиваним у цьому місті ситуація не краща.
Деколонізація – більш глибокий процес, оскільки має на меті вичистити з українського простору згадки не лише про 70-річний нелюдський експеримент під назвою «совєтський союз» з його терором, репресіями та Голодоморами. Деколонізація покликана раз і назавжди прибрати з нашого простору будь-які згадки про імперію та імперців, що гордовито заявляли: «нє било, нєт і бить нє может». Однак сенс у тому, щоби на заміну «русско-міровським» назвам не прийшов черговий «гербарій». В топоніміці має превалювати Україна героїчного чину, але не Україна дерибану та угодовства.
Останнє вже відверто роз’їдає державний організм. Не встигли вщухнути пристрасті із крадіжкою гуманітарної допомоги у Запоріжжі, як аналогічні новини отримуємо з Львівщини. Щоправда, не маємо новин про когось конкретно покараного. Регулярно отримуємо новини про чергові «зашквари» представників партії влади. Я, звичайно, розумію, що не варто багато очікувати від звичайних випускників скорострільних трускавецьких курсів «Будівництво держави для чайників», проте… В силу обставин саме вони керують державою у теперішній непростий час. І представники саме цієї політсили в більшості випадків і є отими керівниками органів самоврядування, які мають задати темп процесам деколонізації. Особливо у стратегічних, з огляду на історичні обставини, південних й східних областях України. Те, як не треба робити, вже можна розглядати на прикладі міста Запоріжжя. Це, звичайно, на мою суб’єктивну точку зору.
Якщо «Слуги» розраховували на те, що їм достатньо буде публічно розмовляти українською мовою, одягатися у псевдо-мілітарі стайл (такий собі неосталініський френч від кутюр…) для того, щоб уособити собою воюючу Україну – глибоко помилилися. Як не пробуй позбутися від «какая разніца», вона про себе час від часу таки нагадає. То ветуванням добудови музею Голодомору, то тендером на зйомки чергового рагулізму від орденоносного волонтера, а то й публічним бодішеймінгом на адресу очільниці Музею Голодомору. Та, зрештою, подібних прикладів можна наводити чимало. Найприкріше, що допоки найкращі із нас боронять Україну, зрошують червоною кров’ю святу українську чорну землю, формуючи отой державотворчий міф боротьби, який цементує націю, «слуги» та їх «прислужники» намагаються монополізувати право на патріотизм та репрезентативність. На істину в останній інстанції. І шукають кожен свою «Малую зємлю» на теплих пісках закордонних курортів…
Тим часом, триває новий визвольний Азовський похід модерних Запорожців. Вся Україна покозачилась. І ми маємо не допустити профанації їхнього Чину.
