Олександр Сич
Український націоналізм вступає у черговий етап свого розвитку – етап державного націоналізму.
До відновлення Української держави він закономірно мав визвольний характер, після відновлення став державницьким, а сьогодні, в умовах загострення московської агресії, з державницького трансформується у державний.
Головна відмінність між державницьким та державним націоналізмом визначається тим, хто є носієм його ідеологічно-програмових засад та впроваджує їх у життя.
Державницький націоналізм характеризується такою спрямованістю його ідеології та програми, епіцентром яких є національна держава. Він має позасистемний характер, тобто перебуває поза межами державної політики, може бути опозиційним до неї, якщо її політика повністю або частково шкідлива для нації. Носіями державницького націоналізму є та частина суспільства, яку складають націоналісти-державники і яка прагне розбудови національної держави.
Натомість головною ознакою державного націоналізму є належність його, або ж окремих елементів його доктрини, до системи державної політики. Його носієм є сама держава, або окремі структурні частини її владної системи.
Українська національна держава в доктрині українського націоналізму була і залишається найвищим політичним ідеалом. А тому на державницькому етапі свого розвитку його представники, долаючи опір промосковських та ліберально-космополітичних елементів в системі державної влади, своїми програмними засадами та діями домагалися розбудови саме такої держави – національної, суверенної, могутньої і самодостатньої.
В умовах московської агресії сама Українська держава відчула потребу в мобілізуючому потенціалі націоналізму та в його спроможності захищати національну ідентичність і вибудовувати ті межі, що відрізняють її від ворожої московської.
Окремі елементи націоналістичної традиції і доктрини, як от публічне визнання в інформаційному просторі національно-визвольної боротьби ОУН та УПА, її героїв, символів засадничих принципів (серед яких принцип опертя на силу власного народу) звучать на державному рівні з уст очільників держави. Український націоналізм починає ставати частиною державної політики.
Така трансформація й етапність розвитку сучасного українського націоналізму вкладається в його історіософську концепцію та відповідає закономірностям становлення європейських націоналізмів.
Творці ОУН на установчому Конгресі 1929 р. передбачали, що український націоналізм в процесі боротьби за національну державу пройде три етапи розвитку – національного визволення, закріплення держави та її розвитку.
Історичний процес підтвердив такий прогноз і на кожному із зазначених етапів український націоналізм набував тих ідентифікаційних характеристик, які відповідали їхнім головним цілям: на визвольному етапі характеризувався як революційно-визвольний, на етапі закріплення держави – державницьким, а на етапі розвитку держави стає державним.
У своєму розвитку українська нація та український націоналізм проходять шлях, яким розвивалися і продовжують розвиватися західноєвропейські нації.
Західноєвропейські націоналізми в основі своїй формувалися як державні. В час становлення модерних західноєвропейських націй на їхній території вже існували держави. Кожна із них захищала інтереси своєї нації, створювала сприятливі умови для її розвитку, а отже виконувала головне завдання націоналізму. Націоналізми західних націй від самого початку були невід’ємною частиною політики цих держав.
На теперішньому етапі розвитку західноєвропейських держав їм і надалі притаманний латентний, глибоко прихований націоналізм. Не зважаючи на декларовану партійну приналежність їхніх очільників чи партій, що займають домінуючі позиції в системі державної влади, кожна із них принципово захищає національні інтереси.
Цим самим вони реально здійснюють націоналістичну політику, хоча переважно ліберальні режими цих держав публічно засуджують націоналізм, віддаючи данину традиції, що була впроваджена після Другої світової війни її ліберальними та комуністичними переможцями.
Східноєвропейські націоналізми зароджувалися в умовах поневолення їхніх націй. Головним інструментом їхнього самозбереження була не держава, а національна культура. А тому, на відміну від західноєвропейських націоналізмів, вони більшою мірою характеризувалися й продовжують характеризуватися національним сентименталізмом та духовною заглибленістю.
В процесі історичного розвитку, що зумовив виникнення чи відновлення національних держав, східноєвропейські націоналізми проходять процес трансформації, в результаті якого національні держави перебирають на себе роль захисника інтересів нації. Подібно до західних націоналізмів, вони трансформуються у державні.
Сьогодні українська нація у своєму розвитку вийшла на державний етап існування і подібно до західноєвропейських націй може розраховувати на захист від власної держави. Головні завдання націоналізму переймає на себе держава і націоналізм стає невід’ємною частиною державної політики.
Трансформація українського націоналізму у державний засвідчує його перемогу у протистоянні з постсовєтськими, промосковськими та ліберальними опонентами, що тривало всі роки Української Незалежності.
Перейшовши у державний етап свого розвитку, український націоналізм постає перед новими викликами, загрозами і завданнями.
Найбільшим із викликів є його спроможність сформувати перед суспільством адекватний образ сучасного українського націоналізму.
Виразником цього образу має бути його сучасна доктрина, як сукупність головних ідеологічних засад, програмних принципів та концептуальних підходів до організації різних сфер національного суспільного життя.
Формування доктрини сучасного українського націоналізму повинно відбуватися на основі теоретичного спадку традиційного українського націоналізму, виразником якого є ОУН.
В умовах проблемної кадрової спроможності сформувати сучасну доктрину українського націоналізму головними потенційними загрозами для нього може стати суспільна примітивізація його сутності, інструментальне використання в інтересах владного режиму і, в кінцевому підсумку, дискредитація.
Викривлення сутності українського націоналізму та примітивізація його суспільного сприйняття має двосторонній характер і однаковою мірою відбувається як в результаті дій опонентів та непримиренних ворогів, так і частини його глорифікаторів чи популяризаторів.
Останні, не знайомлячись глибинно з його історією і теоретичним спадком, пропагують такий націоналізм, що відповідає їхнім суб’єктивним уявленням, часто викривленим і базованим на міфах та домислах.
Слід очікувати, що цілком закономірна активізація інтересу суспільного загалу до українського націоналізму в умовах московсько-української війни спаде після її завершення. Значна кількість його тимчасових попутників-конформістів, яких захопила трендовість націоналізму, покинуть його суспільне русло.
Серед таких будуть і представники владного режиму, які, не будучи сповідниками його ідеології, влучно використали націоналізм в якості ефективного інструмента організації відсічі московській агресії.
Такий процес може загрожувати відкатом державної політики не тільки з націоналістичних, але й з національних позицій.
Усвідомлюючи цю загрозу, український націоналізм постає перед завданням закріплення досягнутого під час московсько-української війни успіху як на полі загальносуспільної націоналізаційної політики, так і в справі імплементації положень доктрини українського націоналізму в практику державної політики.
Водночас потенційно небезпечним може бути і розвиток подій, при якому владний режим в особі його провідних діячів, не розуміючи глибинної сутності націоналізму, після завершення війни продовжуватиме інструментально і прагматично використовувати його для управління суспільними процесами. В довгостроковій перспективі це загрожує примітивізацією і дискредитацією націоналізму.
Окремим напрямком пріоритетної післявоєнної стабілізаційної дії українського націоналізму є залучення до організованого русла націоналістичної політики тої частини суспільного загалу, в якого під впливом воєнної атмосфери й активного використання в публічній сфері націоналістичних наративів пробудився непідробний інтерес до українського націоналізму.
В довгостроковій перспективі цей напрямок принесе значно більше користі, аніж поодинокі контакти з представниками владного режиму, і стане фундаментом незворотної належності доктринальних засад українського націоналізму політиці Української держави.
В умовах трансформації українського націоналізму з державницького у державний ОУН може і мусить виступити хранителем націоналістичної традиції.
