12-14 жовтня в Лондоні і Парижі проходив 8-й Форум Вільних Народів Постросії в роботі якого брав участь Олег Вітвіцький, директор Української Інформаційної Служби, виконавчий директор Антиімперського Блоку Народів, виступ якого пропонуємо увазі читачів.
Ред.
Процеси деколонізації, як явище, докладно вивчаються на основі аналізу розпаду класичних імперій. Проте, в контексті формування деколонізаційних кейсів для поневолених народів так званої Російської федерації, саме український досвід є одним з найпоказовіших і найпрактичніших.
Чимало дослідників та експертів трактують події повномаштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року, як чергову спробу московської метрополії повернути свої колишні територіальні володіння – українські землі. З таким твердженням, у багатьох аспектах, можна погоджуватись, але, на наш погляд, воно не є точним і повним.
Так, впродовж усього свого існування московська держава завжди залишалась імперією, починаючи від московського царства, завершуючи путінською Росією. Впродовж усього свого існування московська імперія трималась на агресивних експансіоністських засадах зовнішньої політики, яку завжди супроводжували загарбницькі війни.
Українці це не просто чітко усвідомлювали, але й постійно потерпали від цієї імперської загрози, потрапляючи в окупацію на тривалі проміжки часу.
Водночас, російське протистояння із Україною виходить за рамки типового колоніального поневолення. По перше, історично саме Київ відігравав роль метрополії для територій, на яких утворилась московська держава. По друге, Україна перебувала у перманентній антиколоніальній боротьбі за свободу і здобула кілька коротких етапів власного державотворення, які зруйнували міф про спільну генезу і «один народ». І по третє, саме Україна була і залишається промоутером боротьби за звільнення інших поневолених народів.
Рівно 80 років тому, 21-22 листопада 1943 року, у невеликому волинському селі Будераж, з метою консолідації боротьби за свободу була проведена перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, а одразу ж після завершення війни був створений Антибольшевицький Блок Народів, до якого, на рівні з українцями, ввійшли також білоруси, литовці, естонці, латвійці, грузини, туркмени, вірмени, словаки, болгари, хорвати та інші народи. Творці АБН чітко розуміли імперську суть більшовицькох росії, адже сприймали її як «тюрму народів». Зокрема, про це постійно наголошував лідер АБН Ярослав Стецько. Запропонований ним рух під гаслом «Київ проти Москви!», окрім питомо українського змісту, можна вважати універсальним вектором боротьби для усіх поневолених народів.
Системна діяльність АБН на міжнародному рівні стала одним із визначальних факторів для розпаду більшовицької імперії. Ця вікопомна подія для багатьох здалась фіналом московської імперської історії, але це було оманливе враження. Імперія не зникла, а надалі продовжувала вести свою загарбницьку політику, провокуючи як внутрішні (Чечня, Інгушетія), так і зовнішні (Абхазія, Придністров’я) воєнні конфлікти. У 90-х роках ХХ століття лідери АБН не вважали свою місію закінченою, адже визнавали окупаційне становище чеченського, татарського, башкирського та інших народів. Проте, увесь цивілізований світ, як і тодішнє політичне керівництво української держави, не вбачали серйозної загрози щодо повномасштабної реінкарнації імперії, аж поки не настав 2014 рік, а після нього 24 лютого 2022 року.
Впродовж всього періоду новітньої незалежності, з поступовим успіхом, Україна долала власне колоніальне минуле, отримавши великий досвід щодо ліквідації імперських рудиментів. Процеси деколонізації в Україні стали логічним продовженням процесу декомунізації, розширивши його рамки та підкресливши чітке розуміння щодо спільного коріння московського імперіалізму, незважаючи на те, під яким прапором чи у якій формі він би не існував: монархічній, більшовицькій чи авторитарно-путінській. Важливо, що ідею деколонізації підтримала більшість українців. Окрім прийнятих у парламенті деколонізаційних законів, чималу роль відігравала ініціатива знизу: робота органів місцевого самоврядування та недержавних громадських організацій.
Але українці не бажали зупинятись лише на деімперіалізації рідної землі. Навіть в умовах війни українське суспільство піднімає питання повної деколонізації московської імперії, тобто, цілковитого її розподілу на держави вільних народів: Ічкерію, Татарстан, Інгушетію, Ойрат-Калмикію, Башкортостан, Чувашію, Ерзянь Мастор, Дагестан, Бурятію, Якутію та багато інших.
Відрадно, що це сьогодні розуміють українські законотворці. Адже у Верховній Раді України створено Тимчасову спеціальну комісію для розробки державної політики щодо підтримки поневолених народів, а також працює міжфракційне депутатське утворення «За деколонізацію і демонтаж російської імперії».
Водночас, в Україні відроджується АБН у форматі Антиімперського Блоку Народів. З 1 червня запрацював новий інформаційний ресурс – інтернет-сайт abn.org.ua, який доступний трьома мовами (українська, російська, англійська). На даний інтернет-ресурс завантажені матеріали з історії АБН, а також регулярно додаються новини, аналітичні матеріали, інтерв’ю та передруки з інших видань, пов’язані із тематикою визвольної боротьби поневолених народів.
З ініціативи Організації Українських Націоналістів (бандерівців) та відновленого АБН, в Україні започатковано навчальний онлайн-курс Університет Вільних Народів. Метою курсу є фахова підготовка представників поневолених народів щодо питань національного державотворення. Курс спрямований на формування у слухачів базових та спеціальних предметних компетентностей у сфері національного державотворення та організації національно-визвольних рухів. Саме в рамках цього курсу українські дослідники та експерти готові ділитись досвідом деколонізації та деімперіалізації із учасниками проекту. Наразі стартує лише перший набір Універститету, але такий курс заплановано проводити на постійній регулярній основі.
Вцілому, варто виокремити п’ять українських кейсів, які пропонуються поневоленим народам для вивчення та використання: ключові методи і форми антиімперської національно-визвольної боротьби; консолідація міжнародної спільноти щодо знищення імперіалізму; формування власних військових підрозділів у складі збройних сил держав-партнерів; здобутки та помилки державотворення та кейс свободи або експорту революції (Майдану).
Поруч із означеним вище поступом щодо деколонізаційних процесів та підтримки боротьби поневолених народів, залишається ряд проблем, вирішення яких потребує фахових консультацій і обговорень. Наприклад, одним із актуальних питань, пов’язаних із деімперіалізацією України та інших поневолених народів залишається питання відповідальності за злочини, геноцид та інші прояви агресивної імперської політики у різних сферах: політичній, соціальній, релігійній, економічній, воєнній і т.п. Задля створення прецеденту держава Україна подала позов проти так званої Російської федерації у міжнародний суд ООН. Україна звинувачує РФ у проведенні геноциду проти українського народу. Буча, Бородянка, Ізюм, Ірпінь та багато інших населених пунктів України стали ареною масових вбивств мирних жителів. Проте, якщо накласти час потенційного задоволення позову із часом розпаду імперії, чимало питань залишатимуться відкритими. Так само потребуватимуть відповіді питання геноциду проти чеченського народу, депортації черкесів, кримських татар, виплати репарацій, контрибуцій, відповідальність за викрадення українських дітей тощо.
Отже, попереду – серйозні виклики і копітка робота. Її результатом повинні стати тектонічні зміни на євразійському та й, зрештою, світовому цивілізаційному просторі. Потрібно докласти максимальних зусиль задля перемоги України на полі бою та створення на території агонізуючої імперії незалежних держав вільних народів.
Карфаген має бути зруйнований!
Олег Вітвіцький
