Юрій Щур
Початок становлення нової політичної еліти припав на «Пєрєстройку», проголошену керівником СССР Горбачовим. Внаслідок зміни партійно-республіканського керівництва у виграші виявилися лідери комсомолу, які пізніше склали одну з найбільш потужних економічних груп незалежної України. Під час «пєрєстройки» відбулося остаточне завершення розколу совєтської номенклатури на партійну і господарську. Останні хотіли більших свобод у своїй діяльності. Ці вимоги були підтримані частиною компартійної номенклатури, особливо регіональної.
Після проголошення незалежності України, відбулася суцільна трансформація колишньої номенклатури в нову еліту шляхом конвертації старих посад у економічну або/та політичну владу. Серед старої еліти, яка досить успішно трансформувалася в нову, варто виокремити господарників: директорів великих підприємств, агрофірм, різноманітних постачальних баз, універмагів, голів колгоспів тощо. Завершення трансформації старої еліти закінчується певним актом її легітимації: обрання до органів місцевого самоврядування, парламенту, входження до адміністрації президента або органів президентської владної вертикалі, отримання посад у Кабінеті міністрів, в держкомітетах, входження до різноманітних правлінь, рад фінансово-промислових груп тощо.
Тим комуністам, які швидко стали «безпартійними», але одразу ж долучилися до процесів державотворення під лідерством досвідченого Л. Кравчука, вдалося перехопити в Народного Руху та інших самостійницьких партій гасло «незалежної, демократичної України» й зберегти свої домінуючі позиції на владному Олімпі. Те, що комуністи складали більшість у тогочасній Верховній Раді, не завадило 30 серпня 1991 р. заборонити діяльність Комуністичної партії України. Тим самим було фактично «перегорнуто сторінку» з їхньою багаторічною належністю до КПСС та відданістю її ідеалам. Ігнорування ж такого явища як люстрація та оприлюднення матеріалів щодо агентури й інформаторів совєтських каральних органів у 1991-1992 рр. призвели до плавної трансформації «борців з націоналізмом за світле комуністичне майбутнє» у «борців за незалежність та палких демократів».
Зазначені трансформації, а також залучення до «нових» демократів декого з колишніх опозиційних лідерів призвело до розколу самої опозиції. Це, в свою чергу, сприяло перемозі «колишнього» комуніста Л. Кравчука вже в першому турі (62 % голосів). Основний, найбільш впізнаваний, кандидат від антикомуністичних сил, рухівець В. Чорновіл набрав лише 23 %, інші представники самостійницьких сил – і того менше. Таким чином, українське суспільство погодилося на незалежність України, але не на В. Чорновола на чолі нової держави.
Є. Магда зазначив, що «заборона КПУ та одночасне збереження колишніх партійних топ-менеджерів у системі влади заклали основи тріади будівничих української незалежності. Підвалини незалежності мурували політичні “шабашники” – вчорашні представники компартійної номенклатури здебільшого в личині міцних господарників, їх непримиренні на перший погляд опоненти з націонал-демократичними поглядами та скоробагатьки, яких за десяток років почали солідно називати “олігархами”».
За підрахунками Центру ім. О. Разумкова, у 1991-2003 рр. вихідці з комсомольської, компартійної та совєтської номенклатури серед вищих державних чиновників (прем’єр-міністри, віце-прем’єр-міністри, секретарі РНБО, голови Адміністрації Президента) складали 73%, а серед голів обласних державних адміністрацій – майже 80%. Ще у 2011 р. політолог М. Рябчук українську політичну систему, її інституції та еліти називав «кондово совєтськими», якими вони залишалися без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами: «Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, хто ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, котрим за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадриду». Цей же автор розцінював постсовєтську політичну еліту, як «велетенські запаси гомосовєтікуса, котрий владарює цією країною і, за покірної згоди підданих, називає себе політичною, бізнесовою та всякою іншою, прости Господи, “елітою”».
Після проголошення незалежності України, за визначенням вітчизняних вчених, представники національно-демократичних сил виявилися «засліпленими» перемогою. Разом із тим, коли перед ними відкривалися можливості стати головною (можливо, єдиною правлячою) частиною політичної еліти незалежної держави – вони виявилися неготовими до захоплення й утримання влади, ведення політичної гри з позиції не критики, а реалізації намірів тощо. Не підтримуючи зв’язки як з новим бізнесом, так і з «червоними директорами», опозиційна еліта розраховувала на ентузіазм населення й відданість ідеї українського державотворення, інформаційну та спонсорську підтримку західної (США та Канада) діаспори, а також на ту частину партноменклатури, яка радикально змінила свою політичну орієнтацію. Саме тоді й почали формуватися регіональні «групи підтримки» політичних сил, які потім відобразилися на мапі електоральних вподобань під час виборчих перегонів.
В якості прикладу адаптації совєтської/компартійної номенклатури до життя та діяльності в нових умовах, можемо навести ситуацію у місті Запоріжжя. Перш за все, усі причетні до керівництва компартії, органів влади та держбезпеки очікували, що будуть покарані за свої дії (зокрема й підтримку ГКЧП) після проголошення незалежності України. Однак, цього не сталося: ніхто їх не переслідував, а тим більш не намагався притягнути до кримінальної відповідальності. Більше того – колишнім партпрацівникам зарахували стаж роботи в партапараті, що давало право на пристойну пенсію. Ті ж, хто залишався при «посадах», не планували відходити від влади й також наміру не мали ділитися нею з демократичними силами. Функціонери комуністичної партії ставали очільниками рад різних рівнів і далі уособлювали собою реальну владу.
Прорахунком демократичних сил, у тому числі у Запоріжжі й області, став розрахунок на «патріотичне перетворення» постсовєтської номенклатури. Крім того, серед демократів була досить поширеною думка, що без старої номенклатури, на ключових (!) посадах, не обійтися.
Загалом же, процеси формування політичної еліти у перші роки незалежності України мали наступні особливості:
-
у політичній правлячій еліті поступово почався процес зміни поколінь, який відбувався дуже повільно;
-
політична еліта зберегла риси еліти регіональної, несамостійної, виконавчої, а в її трансформації домінували тенденції наступності;
-
в Україні виявилася нестача «внутрішніх» резервів, відсутність можливості залучати членів політичної еліти з-поза меж колишньої партноменклатури;
-
в еліті відбувся певний «пакт» і вона набула рис консолідованої;
-
політична еліта не змогла подолати численні перешкоди на шляху до свого самодостатнього розвитку.
