Ігор Лосєв
Давно відомо, що перемогти зовнішнього ворога без подолання ворога внутрішнього неможливо. Тим більше, коли він має потужну «п’яту колону» на теренах країни, котру вважає ворожою. Якщо придивитися, то стає зрозумілим, що справжньої боротьби проти антиукраїнських проросійських сил у нас немає.
На YouTube каналах в Україні вільно виступають антиукраїнські елементи. Деякі мудрагелі, маскуючись під аналітиків, обіцяють Україні швидку загибель. Нашу інформаційну сферу захопили так звані «хороші росіяни», котрі схиляють нас до мирних переговорів на умовах агресора. Деякі з них нахабніють до того, що звинувачують Україну в «фашизмі», лають нашу країну за «нелюбов» до росіян. Але вони правильно все розуміють, коли йдеться про них самих. Наприклад, такий собі Віктор Шендерович, російський журналіст, який звинувачував Україну в поганому ставленні до росіян, російської мови і культури (що абсолютно природно в умовах геноцидної війни Росії проти України), розповів про те, що його бабця, яка пережила Голокост, до кінця своїх днів не могла чути звуків німецької мови. То чому ж він не розуміє, що сьогодні мільйони українців відчувають таке ж саме до всього російського? А інший журналіст з тієї ж самої країни Владімір Познер розповідав, що його дочка, що живе за межами Росії, зібралась вийти заміж за німця. Познер його побачив, сказав, що це чудовий хлопець, але він, Познер, як єврей, не може подолати той бар’єр, що є в його душі проти німців.
То чому ж вони ніяк не можуть (чи не хочуть) збагнути, що сьогодні внаслідок російських звірств мільйони українців відчули такий же самий бар’єр проти росіян? Таких «хороших» представників Московії тягнуть у нашу країну ті українці (у ЗМІ, в адміністраціях), що самі не хочуть та іншим не дають порвати ланцюг ідеологічної залежності від країни-агресорки.
А що стосується «нелюбові» (як каже громадський діяч Сергій Стерненко: «Наша русофобія все ще недостатня»), то тих, хто любить своїх катів, називають мазохістами. Це різновид психічних розладів. Але українці є нормальним народом, який ненавидить тих, хто несе йому біль і горе.
Часто-густо у нас трапляються речі, що несумісні з державними інтересами над усе під час війни. Приміром, нищать конструкторське бюро «Промінь», котре робить ракети для нашого війська. І тут дивною є роль Державного бюро розслідувань і Державної аудиторської служби. Мимоволі згадується, як на початку російської навали ДБР наклало арешт на склади, де зберігалася наша протитанкова ракета «Стугна». Тоді Тетяна Чорновол вольовим рішенням арешт зняла і тими «Стугнами» вправно нищила російські танки, що наступали на Київ. Цікаво, ДБР уже припинило кримінальну справу проти Тетяни Чорновол?
Ще напередодні великомасштабної російської агресії ці служби вилучили у частин нашої повітряної оборони клістрони, як доказ у якійсь там справі. Клістрон – це маленька деталь, без якої ракети не літають. То чи на користь Україні діяльність цих структур, що нині нищать наші найкращі конструкторські бюро в галузі військової техніки?
Можу згадати з особистого досвіду з того, що я сам спостерігав у Криму всі роки до російської окупації. Вся кадрова політика здійснювалась під фактичним керівництвом внутрішнього ворога. На всі посади висували людей або глибоко байдужих до України, або таких, що ставилися до неї вороже. Водночас український патріотизм, не кажучи вже про український націоналізм, де-факто вважався несумісним зі службовим зростанням. На жаль, це мало місце також у військових структурах нашої держави. Якщо офіцера ЗСУ тоді запідозрили в симпатіях до українського націоналізму, то на його службовій кар’єрі ставили хрест.
У Військово-Морських силах України йшов процес поступового витіснення офіцерів-патріотів і заміщення їх проросійськими елементами і заробітчанами. Це й забезпечило масову зраду в нашому війську в 2014 році.
Свого часу в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова стався скандал. Професорка цього вишу Більченко перетворила свої лекції на проросійську пропаганду з кафедри. Керівництво університету довго не зважало на її антиукраїнську діяльність. Нарешті, проти неї повстало студентство. Тоді начальство було змушене її прибрати. Нині Більченко в Росії фотографується в російському військовому однострої на тлі прапора РФ. А якби Більченко мала репутацію української націоналістки, її давно б прибрали з вишу або загальмували її службове зростання. Професоркою вона б точно не стала.
Маючи понад 30 років педагогічного стажу в університетах, я знаю, про що пишу. Ось приміром, що сказав із цього приводу генерал Валерій Кондратюк, який керував багатьма українськими спецслужбами:
«Як просувалася кар’єра проукраїнського офіцера в СБУ? Тривалий час взагалі не ставили завдань з очищення самої СБУ від проросійських елементів. Ніколи. А якщо з’являлися проукраїнські офіцери, їхнє кар’єрне просування всіляко блокували й гальмували». Таке ставлення до українських патріотів було в усіх наших державних структурах. Йому треба покласти край в ім’я порятунку нашої держави і нації.
