З першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україні лунали гасла про неминучість нашої перемоги. Однак на сімнадцятий місяць великої війни ми досі не маємо чіткої відповіді на запитання: а чим саме є українська перемога? Виходом на кордони 1991 року? Повним очищенням української землі від загарбника? Чи може чимось іншим?
Зважаючи на тисячолітню історію воєн між Україною та Росією, ми можемо бути впевнені, що збереження московської імперії в її чинній формі гарантує повернення збройного протистояння на наші терени через певну кількість років. Тривалість перерви між бойовими діями залежатиме тільки від того, наскільки важкою буде поразка агресора і скільки часу знадобиться на відновлення його воєнної та економічної потужності.
Так званий «бунт Пригожина» від початку вселяв сумніви в його ефективності, оскільки не був спрямований проти Росії як людиноненависницької імперії. Навпаки, лідер «заколоту» наголошував на своєму патріотизмі й бажанні позбавити Московію неефективної верхівки воєнного керівництва. Розвал Росії міг би стати побічним продуктом, але аж ніяк не був метою дій бунтівників. Втім, «марш Вагнера» все ж показав найголовніше: вразливість московського режиму.
Довгострокова гарантія безпеки і процвітання України можливі тільки за однієї умови – припинення існування Московії як агресивної імперії з її безмежними природними ресурсами та величезним мобілізаційним потенціалом. Ключем до цього є наявність на теренах сучасної Росії до 40 різних народностей: від кавказьких: чеченців, інгушів і дагестанців до північно-східних: якутів і бурятів.
Незважаючи на зусилля царського режиму, більшовиків, а тепер і так званої «демократичної» Росії, ці народи не втратили своєї ідентичності, що дозволяє їм зберігати суттєвий потенціал до політичної суб’єктності. Багато з них мають яскраву історію визвольних рухів, серед яких вирізняються події двох нещодавніх Чеченських воєн у 90-х роках минулого століття.
Економічний гніт поневолених народів
Окрім прагнення до національного визволення, важливим чинником майбутнього розвалу РФ є економічні дисбаланси. У 2020 році 72% федеральних суб’єктів Московії були бідніші за середній рівень багатства по країні. Згідно з нещодавнім дослідженням, за рівнем економічного розвитку регіони Росії можна поділити на 5 класів:
-
місто Москва.
-
Московська, Тюменська області, місто Санкт-Петербург.
-
Краснодарський і Красноярський краї, Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький автономні округи, республіки Татарстан і Башкортостан, Свердловська і Ростовська області.
-
Самарська, Челябінська, Новосибірська і понад 20 інших областей.
-
Інші регіони, зокрема, Далекий Схід.
Найцікавіше – відношення кількості федеральних суб’єктів у цих класах до їхньої загальної суми: 1.2%, 3.6%, 9.6%, 25.3% та 60.3% відповідно. Тобто перші три класи, де живуть переважно расові московити, мають частку менше 15% від загалу. Понад 85% суб’єктів федерації Московії, населені здебільшого пригнобленими націями, належать до двох економічно відсталих класів. Цікавий факт: понад третина російського ВВП та економічних активів зосереджені на території Москви, Санкт-Петербурга, Московської і Тюменської областей.
Під дією санкцій в Росії виникла потреба спрямовувати величезні бюджетні кошти на потреби армії. Через заморожені активи центрального банку, експортно-імпортні обмеження, проблеми з логістикою московський уряд втратив велику частку раніше доступних фінансових ресурсів. У такому разі очевидним рішенням є переорієнтація внутрішніх бюджетних потоків, зокрема, скасування субсидій на розвиток відсталих регіонів – там, де проживають поневолені народи.
У довгостроковому періоді російська економіка приречена на болісне скорочення. Можливо, ті, хто погано жив раніше, і не відчують суттєвої різниці. Але зараз вони повинні усвідомити, що війна проти України забирає будь-яку надію на покращення ситуації навіть для їхніх дітей та онуків. І в першу чергу це стосується поневолених народів, серед яких наростає невдоволення.
Що потрібно робити Україні?
За свідченням представників народів Росії, війна та мобілізація завдають їм значних втрат людського ресурсу. Калмики, інгуші, татари та інші не розуміють, чому вони змушені віддавати тисячі своїх синів на фронт, де на них чекає загибель. Відповідно, до економічних негараздів додається нагнітання напруги, що створює передумови для соціального вибуху. Саме цим і має скористатися Україна, щоб підштовхнути імперію до розвалу.
Нині Київ має активно працювати в кількох напрямках:
Створювати національні військові формування у складі Збройних сил України.
На рівні Верховної Ради формально визнавати незалежність окупованих країн, наприклад, як це нещодавно було з визнанням незалежності Чечні.
Підтримувати самостійницьки налаштовану політичну еліту поневолених націй. Сприяти формуванню урядів в екзилі.
Здійснювати активну пропагандистську роботу, наголошуючи на окремішності поневолених народів від держави-окупанта.
Значною проблемою сьогодні є небажання країн Заходу бачити Росію дезінтегрованою. Подібно до 1991 року, коли президент Буш з трибуни Верховної Ради закликав українців не допускати розвалу СССР, нині наші західні союзники так само бояться нестабільності в РФ. Однак ми маємо донести до них той факт, що цілісна Росія становить довгострокову загрозу не тільки для України, але й для всього Західного світу. Її розвал не лише позбавить світ військового тиску, а стане запорукою нормалізації економічних відносин, позаяк новопосталі держави не будуть використовувати нафту, газ та інші ресурси як інструмент шантажу й агресії.
Саме Україна має бути прикладом для поневолених народів: свого часу ми вибороли самостійність, всупереч усьому розбудували чудову країну і успішно захищаємося проти смертоносного ворога. Для них цей шлях вже зараз є цілком реальним, і він приведе до нашої спільної перемоги.
Олександр Чупак
